Чи може філософія Григорія Сковороди допомогти сучасній людині впоратися з перевтомою, гонитвою за продуктивністю та страхом втратити можливості?
Дослідниця Григорія Сковороди й культурна менеджерка Настя Іщенко перевіряє це на власному досвіді, адже понад чотири роки вона живе, спираючись на його філософію.
У книжці «Бути собою за Сковородою. Філософія серця для сучасної людини» авторка пояснює ідеї Сковороди через близькі нам досвіди й доповнює їх практичними вправами. А в колонці для DIVOCHE.MEDIA розповідає, як ця філософія змінила її ставлення до роботи, грошей та навіть самої себе.
Моє серце відчуло симпатію
У 2022 році я брала участь у виставці до 300-річчя Сковороди. Пам’ятаю, як довго думала, чи варто мені погоджуватися на цей проєкт, бо мала лише базові шкільні знання про нього і навіть казала команді: «Де я, а де Сковорода?» Зараз із цього можу лише посміятися.
Я була відповідальна за експонати на виставці, й одним із них була вціліла статуя Сковороди з музею на Харківщині. І саме вона якимось чином вплинула на мене — я відчула певний зв’язок із нею. Я не знала, як правильно це описати тоді, і досі не знаю. Григорій Савич, напевно, сказав би, що моє серце відчуло симпатію.
Під час роботи над виставкою я дізнавалася про нього все більше, і всередині в мене виникало запитання: «Яким він був насправді?» Не легендою, не символом, не «видатним», а якою людиною він був і що залишив після себе.
Пошуки відповіді привели мене до музею Сковороди, в якому вже через місяць після нашої «першої зустрічі» я почала працювати. Так і почалася моя пригода зі Сковородою — не позбавлена захоплення, але також і великих сумнівів.
Його філософія серця і стала моєю опорою в цій пригоді, бо, шукаючи відповідь на запитання, яким він був насправді, я відповіла й на інше: якою є я.
У жодній філософії немає такої класифікації сердець, як у нашого Сковороди: є серце старе, буйне і попілляне, безмежне і глибоке, палахкотливе і нове. Тому я іноді жартую, що для того, аби збагнути філософію Сковороди, треба бути трохи кардіологом.
Моя найбільша опора — нове серце.
Ця цитата з листа Сковороди до свого друга й досі залишається для мене ключовою і, напевно, найулюбленішою, бо саме вона була моїм дороговказом усі ці чотири роки й залишається ним зараз:
«Знай, що після цих ран народиться в тобі нове Серце, а попереднє, твоє (Серце), нікуди не годиться: буйне, старе, попі´лляне, — а замість цього дасться тобі й уже починається серце чисте, істинне й нове. Ось друге наше народження!»
Майже все своє свідоме життя я чула, що занадто емоційна, що все надто близько сприймаю до серця. А філософія Сковороди побудована навколо серця. Він ніби каже тобі: «Так це ж чудово, що в тебе є серце. Тож варто пізнавати ним, вимірювати ним й ухвалювати рішення разом із ним».
Також мені дуже подобається, що Сковорода — не прихильник героїчної боротьби із собою. Він пропонує шукати себе, зберігаючи баланс, без «надмірної серйозності», і часом ставитися до цього пошуку як до гри й забавки.
І найголовніше для мене — я почуваюся в безпеці з його філософією. Бо вона покликана не переробити мене чи перетворити на якусь універсальну щасливу людину. Навпаки, вчить повертатися до власної суті, приймати свою природу з усіма вадами й чеснотами та змінюватися, не зраджуючи себе.
За Сковородою, я маю нове серце і вдячну волю. І цього мені більш ніж достатньо, щоб просто бути собою.
«Настю, а тобі туди взагалі треба?»
Я ніколи не сприймала ці чотири роки як особистий експеримент, бо все це почалося і продовжується як історія дружби з ним. Що є надважливим особисто для мене: він насамперед людина і мій друг. Я лише згодом почала ідентифікувати себе як дослідницю Григорія Савича Сковороди.
Щоб пояснити насправді титанічні зміни в моєму житті, я наведу приклад із його твору «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе». Там є герой на ім’я Лука, який постійно кудись поспішає, ще не дослухавши думку до кінця, біжить вже іншим розповідати, він метушливий і хаотичний. От чотири роки тому я була як той Лука: не могла зупинитися, бігла і постійно хотіла щось комусь довести. Якщо чесно, вже не пам’ятаю, кому і що, і навіщо я це все робила. Так поводиться людина, яка не знає себе.
Тож за ці чотири роки завдяки філософії Сковороди я здобула знання про себе. І це насправді змінило майже все, бо виявилося, що дуже багато рішень у своєму житті я ухвалювала не тому, що справді цього хотіла. Просто звикла бути людиною, яка може все: багато працювати, братися за складні проєкти, бути хорошою спеціалісткою, хорошою партнеркою, хорошою подругою. І весь час ніби складала докази того, що я достатньо хороша.
Зі Сковородою в мене з’явилося інше запитання: а я щаслива?
Наприклад, раніше я майже ніколи не відмовлялася від роботи. Якщо мені пропонували хороший проєкт, ще й з хорошою оплатою, я думала, що треба погоджуватися. Бо можливість не можна втрачати, гроші треба заробляти, кар’єра має рухатися вперед. Ці «треба» ніби визначали все моє життя.
Зараз я можу відмовитися навіть від дуже хорошої пропозиції, якщо розумію, що заради неї мені доведеться відмовитися від усього іншого, що для мене важливе. І це не означає, що я стала менш амбітною. Навпаки, здається, я вперше зрозуміла, у чому саме полягають мої амбіції.
Я більше не хочу зробити якомога більше. Я хочу робити своє.
З грошима приблизно те саме. Я не стала ставитися до них легковажно і точно не думаю, що вони неважливі. Але гроші перестали бути достатньою причиною сказати «так». Раніше сама можливість заробити більше могла переважити втому, відсутність часу чи навіть розуміння, що мені зовсім не хочеться цього робити. Тепер я знаю, що в кожної такої суми є ще одна ціна — мій час, увага, сили, люди поруч зі мною. Напевно, найбільш незвична для мене зміна стосується відпочинку. Бо раніше відпочинок треба було заслужити. Спочатку все зробити, всім відповісти, закрити всі завдання — і тоді вже можна зупинитися. Проблема лише в тому, що «все» ніколи не закінчується.
А ще я зрозуміла, що дуже люблю тишу. І мені знадобилося багато часу, щоб зрозуміти таку просту річ про себе. Тепер можливість побути в тиші, читати, писати про Сковороду, бути з близькими або просто нічого нікому не доводити — це не час, який залишився після «справжнього життя». Це і є моє життя.
Сковорода не зробив мене менш амбітною, менш емоційною чи менш діяльною. Я залишилася собою. Так само хочу, багато відчуваю, люблю великі і складні проєкти. Просто чотири роки тому я бігла, як Лука, і майже не запитувала себе, куди я так поспішаю. А зараз перше, що я роблю, — я зупиняюся і запитую себе: «Настю, а тобі туди взагалі треба?»
«Хитрість їжачка»
Філософія Сковороди не позбавляє тебе суперечностей, сумнівів і необхідності робити вибір. Мені здається, навпаки, — вона постійно підштовхує тебе до них.
У притчі «Вдячний Еродій» є чудова фраза, яка для мене багато в чому розкриває суть його філософії: «Багато хитрощів знає лис, а їжак знає одну, зате велику».
От філософія Сковороди для мене і є тією однією великою хитрістю їжачка.
Моє життя, як і життя будь-якої людини, зіткане із суперечностей, сумнівів і постійних запитань про вибір: правильно я роблю чи неправильно? Моє це бажання чи нав’язане? Треба залишитися чи піти? Погодитися чи відмовитися? І Сковорода не приходить у цей момент із правильною відповіддю.
Він узагалі не дуже зручний у цьому сенсі. Бо знову повертає тебе до себе: а що каже твоє серце, яка твоя природа, що для тебе є спорідненим, що робить тебе щасливою? А відповідати все одно доводиться тобі.
Тому самопізнання не позбавило мене сумнівів. Можливо, я навіть стала сумніватися більше, бо тепер намагаюся не пробігати повз ці сумніви, а залишатися з ними й розбиратися, звідки вони взялися і що мені з цим робити. Моя історія дружби зі Сковородою починалась із великого сумніву — я постійно переймалася, що ж будуть говорити про дівчину, яка поговорила зі статуєю Сковороди. І чи може взагалі ця дівчина розповідати про нього? Як виявилось — може.
Навіть зараз, пишучи цей текст, я сумніваюся: чи правильно донесла свої думки про Сковороду? Чи не спростила його? Чи достатньо чесно розповіла про власний досвід? І я не думаю, що ці сумніви суперечать усьому, про що я написала вище.
Навпаки. Можливо, раніше я б намагалася якомога швидше знайти правильну відповідь і заспокоїтися. А зараз можу дозволити собі певний час її не знати.
Бо моя «хитрість їжачка» не в тому, що я знаю, як правильно жити. А в тому, що, коли гублюся, знаю, куди повертатися — до себе і серця свого.
«Розуму праведник собі другом буде»
Мені здається, найважливіше — не вимагати від філософії Сковороди того, чого вона не може дати. Вона не зробить світ навколо нас безпечнішим, не поверне людей, яких ми втратили, і не дасть відповіді на запитання, що буде завтра.
Але вона може допомогти нам не втратити себе всередині цього всього.
У Сковороди є фраза, яка звучить і в «Наркісі», і у «Вдячному Еродії»: «Розуму праведник собі другом буде». І останнім часом я дуже багато думаю саме про неї.
Бути другом собі, коли все добре, доволі просто. Набагато складніше залишатися ним, коли тобі страшно, коли ти втомлена, коли щось втратила, коли не знаєш, що буде завтра і чи буде воно таким, яким ти його собі уявляла.
Мені здається, ми навчилися вимагати від себе забагато. Треба триматися, працювати, допомагати, бути корисними, не втрачати надії, будувати плани. І до всього, що відбувається з нами зовні, дуже легко додати ще одну боротьбу — із собою. Злитися на себе за те, що втомилася. Вимагати від себе більшої продуктивності. Думати, що недостатньо робиш. Не дозволяти собі радіти, коли поруч стільки болю.
А друг, напевно, поводився б із нами інакше.
Він не заперечував би реальність і не казав би, що все добре, коли це не так. Але він залишився б поруч. Не засуджував би за страх. Пробачив би помилку. Нагадав би про те, що ти любиш. І, можливо, просто сказав би: ти на правильному шляху.
Для Сковороди бути другом собі — це ще й шанувати те, що ти любиш. Знати, від чого твоя душа оживає, і не відкладати це на якесь потім, коли нарешті все стане спокійно. Для одних — це книжки, для інших — музика, для когось — люди, сад, тиша чи час наодинці. Це може здаватися дуже маленьким на тлі великих подій. Але наше життя зрештою і складається з цього маленького.
Ми не можемо контролювати дуже багато з того, що відбувається з нами. І Сковорода не вчить, як отримати цей контроль, натомість він каже за будь-яких обставин намагатися не залишати самого себе.
Бо коли світ навколо тебе небезпечний і непевний, дуже важливо хоча б самому не ставати ще одним небезпечним місцем для себе.
Повільно і постійно йдіть до себе
Коли я тільки починала знайомитися зі Сковородою, в мене було дуже мало часу, але мені було так цікаво, що я прокидалася о п’ятій чи шостій ранку, щоб мати дві години до початку «звичайного» дня. І ці дві години я тільки те й робила, що читала книжку з його листами до друга й учня Михайла Ковалинського.
Саме там я одного разу натрапила на фразу:
«Чим повільніше будеш вивчати, тим плодотворнішим буде навчання. Повільна постійність накопичує кількість більшу від сподіваної».
Мені дуже подобається думати про ті ранки зараз. Бо тоді я не мала якогось великого плану. Не думала, що маю стати дослідницею Сковороди, написати про нього книжку чи що це взагалі стане такою великою частиною мого життя. Мені просто було цікаво.
І от ця повільна постійність, мої світанки з текстами Сковороди зрештою привели мене до нього, до книжки і до себе.
Повільно і постійно йдіть до себе, до знань, до людей — до всього, що цікаве вашому серцю.
Оберіть щось одне, до чого вас тягне. Навіть якщо ви поки не знаєте, навіщо. І присвячуйте цьому хоча б десять хвилин щодня. Не треба поспішати, ставити собі велику мету чи одразу розуміти, що з цього має вийти.
Я знаю з власного досвіду: навіть десять хвилин на день, присвячені чомусь новому і невідомому, з часом накопичують значно більше, ніж ми можемо уявити.
