Каріна Саварина — українська письменниця, авторка бестселерів «За маму, за тата», «Не вагітна», «МАМ». Її нова книжка «Незнайомство» — це спроба залізти в голову жінки, яка пише.
Це розповідь про материнство, самотність, дружбу, жіноче тіло, страх старіння, бажання бути поміченою і незручну необхідність час від часу залишатися наодинці з людиною, яку знаєш найдовше.
Героїня книжки у 36 років починає будувати своє життя в новій країні. Інша мова, інші правила близькості, інше місто. Тут нова дружба не складається ні знайомою, ні незнайомою мовою. Тут страшно заговорити з іншими мамами на дитячому майданчику, але ще страшніше мовчати. Тут можна роками ходити до тієї самої кав’ярні й усе одно почуватися гостею. У «Незнайомстві» Каріна Саварина збирає докупи пазл власного досвіду, який до того був розкладений по шматочках в її попередніх книжках: досвід непліддя, всиновлення, еміграції, соціальної ізоляції, боротьби зі страхами, вивчення мови, спроб навчитися бути гарною матір’ю і, звісно, письмо.
«Іноді здається, що пишеш книжки, щоб інші люди нарешті тебе зрозуміли. А потім виходить книжка, і ти розумієш, що весь цей час намагалася зрозуміти себе», — говорить авторка.
Книжка «Незнайомство» вийде друком наприкінці жовтня 2026 року. Наразі на сайті видавництва «Хто це?» можна оформити передзамовлення.
Публікуємо уривок.
Відчиняю шафу зі старим одягом у своєму новому житті. Ми перевезли увесь наш мотлох із Києва. До цього він трохи пожив у шафах Чорногорії, потім знову повернувся до Києва, й ось я відчиняю дверцята дерев’яної шафи з великими дзеркалами. У ній висять мої скелети, нагадування про все колишнє життя: сукні, яких я не вдягала вже років сім, але притримую для майбутнього нового життя.
Частина мого одягу схожа на надію повернутися до роботи в офісі. Я купую його, а потім перекладаю, переставляю та перевішую з місця на місце протягом усього свого материнства. З дитиною це все непрактично. Потрібно знайти роботу до цього одягу, але яку? Це досить складно з моїм рівнем польської, хоча, можливо, саме робота спонукає до швидшого розуміння слів, наповнених шиплячими звуками цієї мови. Найлегші слова ― це ті, що скидаються на українські, вони допомагають мені будувати міст між мною та цими досить привітними людьми навколо. Не уявляю собі співбесіди в цій країні. Чи ставлять тут недоречні запитання? Як би це могло звучати?
― Чи має пані дитину? Скільки їй років? Чи плануєте ще мати дітей?
Я ніколи не могла вгадати, як правильно відповідати на такі запитання на співбесідах у Києві. Це здавалося таким особистим, ніби хтось залазить тобі під шкіру, і нагадувало поєднання сповіді й допиту. На це ніколи не хотілося відповідати щиро. Хіба хтось може точно сказати, як складеться його життя в наступні п’ять років? Можливо, я зустріну хлопця цього року й ми захочемо одружитися, а потім я відразу завагітнію?
Мені було 21, 22, 25 років, коли я сиділа на цих співбесідах перед людьми з їхніми запитаннями про моє майбутнє. Вони були впорядковані, із чітким баченням гвинтиків у своїй системі. Я ж була мрійлива молода жінка з обіцянкою не виходити заміж, ніколи не народжувати дітей, віддаватися тільки цій роботі, про яку дізналася кілька днів тому з оголошення.
У моїй шафі висить штучна рожева шуба. Після переїзду до Києва я боялася втратити можливість там жити, тому, разом із навчанням, постійно працювала. Якось я прийшла в рожевій шубі на співбесіду до власника дівчачого журналу. Того дня я повністю блефувала. Та я завжди впевнено це робила на співбесідах, і тоді, коли говорила про бажання бути головною редакторкою, була зовсім не певна, чи справлюсь. Мене взяли на ту роботу. У мій перший день у кабінеті була попередня головна редакторка. Вона збирала речі. Я попросила її все показати. Вона сказала лише: «Сама розберешся. Я колись розібралася сама, і ти розберешся». Цей вхід у портал у штучній рожевій шубі перетворився на мій довгий досвід виписування історій про себе на сторінках журналу. Там я зустріла подругу Олю.
Далі в цьому коридорі спогадів я зустрічаю білі сорочки на вішачках. Це я працювала секретаркою в аудиторській компанії. Мене туди влаштував викладач із університету, який тоді був моїм керівником дипломної роботи. У кабінеті були й інші дівчата, також студентки. Я там працювала до моменту, як помічник директора запросив мене в баню з ним і керівництвом. Після моєї відмови мене звільнили.
Чорні класичні штани. У них я працювала помічницею дорогого перукаря. До нас приходили люди з телебачення: депутати з їхніми дружинами, ті самі депутати з їхніми коханками, ті самі депутати з їхніми коханцями, відомі співаки, банкіри, високопосадовці, бандити. Це був салон власників футбольного клубу. Клієнти ставилися до мене зверхньо, а я мила їм голови перед стрижкою чи після фарбування. Їхні голови були моїми дітьми. Я любила цю процедуру й уся віддавалася процесу, а вони це відчували, залишали чайові тій дівчинці без імені, яка так гарно масажує їм шкіру голови. Я вигадувала масажі, інтуїтивно робила їм приємно. Я знала, хто цього не любить, а кому страшенно сподобається. Найбільше це подобалося людям із родимками на голові. Можливо, ніхто вдома не хотів робити їм масаж, можливо, гидував. Мені було байдуже. Я вкладала їм білосніжний рушник на шию, вмикала воду, ми визначали приємну температуру, тоді я намилювала голову й розтягувала їхнє та своє задоволення. Потім змивала й відправляла їх в окремий кабінет ведучого перукаря, який мав своїх особистих дизайнерів, кравців, сам завжди нагадував зірку. І всі його боялись.
Загалом ця нерівність, вибудувана на кожній моїй роботі, полягала саме в приниженні інших. Я до цього звикла з дитинства. Нічого нового в тому не було. Одного дня в цей салон краси прийшов фотограф для тих самих багатіїв і сказав: «Ти, дівчинко! Я заберу тебе собі в асистентки». Я відразу погодилася. Він пообіцяв більше грошей, але це була пастка. Перші два роки я не мала вихідних, мало спала й виконувала роботу кількох людей за малу зарплату. Мною керував страх повернутися додому в село. Начальник убивав мою самооцінку й вибудовував емоційну залежність від нього. Це тривало майже п’ять років. Для такого досвіду в мене теж є спогад у вигляді одягу, де я була настільки худою, що зараз не можу влізти у свої білі джинси з тих часів. Вони не налазять на мене вище коліна.
Я старанно бережу увесь цей одяг. Він має знадобитися мені, коли я знову схудну на 10 кілограмів, коли я знову знайду собі роботу чи коли Маруся виросте й зможе доносити його.
Чоловік викликає мені таксі. Мені треба їхати до стоматолога робити новий зуб. Для цього я обираю сукню, у якій працювала редакторкою в журналі для заміського клубу. Директором виявився любитель дівчаток і садомазохістських вечірок. Він без кінця залицявся до мене, але лінії не перетинав. Усе робила його помічниця: купувала йому презервативи та різні речі для розваг.
Я сідаю до пана в таксі. Тут автоматично всі пани й пані, а не чоловіки й жінки. Це звернення дає мені потрібну дистанцію. Я прагну цієї дистанції. Завдяки їй я маю трохи простору й оманливу безпеку.
― Сконд пані? (Skąd рani?) ― питає він, почувши мій акцент.
― З України, ― кажу.
― Я знаю вашу мову, я вчив російську в школі, люблю борщ, ― мовить він мені російською з польським акцентом. ― Тут не вміють готувати його так, як у вас: із квасолькою, з капустою, з картопелькою. Борщ у Польщі ― це не те саме, що в Україні. Запишіть адресу, я знаю тут одне місце, де готують як треба.
Він диктує мені назву закладу й назву вулиці. Мені важко зрозуміти, як це відтворити, але я записую, як чую. Кажу йому, що українці розмовляють українською.
― Це неправда, ― відповідає він і ще раз повторює, де мені з’їсти борщ, тричі називає вулицю.
Я не сперечаюсь, намагаюся не створювати небезпечної ситуації в замкненому просторі з незнайомим чоловіком. У моїй пам’яті зберігаються картки з кількома історіями про чоловіків у їхніх машинах. Мені двадцять чотири. Ми з подругою ідемо в Києві в клуб «Шутерс». На мені коротка рожева сукня, на Олі ― моя чорна, майже прозора коротка сукня. Ми напиваємося безкоштовними коктейлями з двох складників: горілки із соком. Танцюємо, далі напиваємося коктейлями коштом незнайомців. Моя подруга з ними розмовляє англійською. Потім один із них каже: «I want sex with my buddy in my place». Він високий та огрядний. Ми сміємося, п’ємо алкоголь за їхні гроші, танцюємо й тікаємо від них.
Я виходжу на вулицю, сідаю в таксі й називаю адресу. Голова крутиться від випитого. «Не треба було сідати поруч із ним на переднє сидіння, він якось дивно коситься на мене», ― думаю я та поправляю сукню, а потім помічаю, як він змінює напрямок дороги. Моментально орієнтуюся в ситуації та починаю до нього загравати, перепитую, куди ми їдемо. Він мовчить. Я пропоную заїхати в супермаркет купити полуницю та вершки, обіцяю все це злизувати з його тіла. У супермаркеті телефоную другові й оповідаю ситуацію. «Тягни час», ― радить він. Я тягну. Таксист нервує та просить уже йти. Я мелю щось про салат, кажу, що треба буде поїсти салату. Аж поки в магазині не з’являється мій друг, фотографує номер машини й пропонує їхати в поліцію писати заяву. Я пишу.
На іншій картці пам’яті чоловік, який завіз мене на своєму авто в ліс і приставив до скроні пістолет. Та ще один чоловік, якого я зупинила рукою як таксі, вийшовши з торгового центру: на задньому сидінні сидів його приятель і рився в моїх пакетах, а тоді вкрав звідти техніку. Вони хотіли мене кудись завезти, але я почала брехати щось про тата, і вони висадили мене посеред дороги. Історія про тата, який відкрутить у разі чого всім голови, завжди працювала. Ніякого тата в моєму житті не було вже багато років ― існувала лише легенда.
Ще одна картка: одружений приятель моєї мами везе мене до школи й каже про секс із ним. Я відмовляюся. Він обіцяє, що молодість ще візьме своє і я сама його попрошу мене трахнути.
Остання картка: п’яний таксист, який везе мене понад 100 кілометрів за годину по Києву й розповідає, як ледь тримається на ногах третій день без сну.
На виході з таксі скринька з картками зачиняється, не поповнившись.
На рецепції в стоматології в мене питають документи. Я за допомогою Google Перекладача кажу, що не маю ще карти побиту, користуюся тільки своїм закордонним паспортом. Я не маю песеля (особистого номера), я ще нічого не маю. Заповнюю документ і підписую його. Пані на рецепції повертає мені документ: «Podpis musi być czytelny, a nie parafka» (Підпис має бути чительний, а не парафка).
«Чительний» означає повне прізвище та ім’я латинкою, а «парафка» ― це короткий підпис, до якого я звикла в Україні.
У кабінеті мені пропонують сісти, і я обережно сідаю правою сідницею на краєчок стільця. Ніби не маю дозволу зайняти його всього. У руках тримаю телефон з увімкненим перекладачем і читаю з нього переклад історії про відколотий зуб. Мені не хочеться сідати в крісло під софітами й ніяковіти від усієї неідеальності свого рота. Із самого дитинства походи до лікарів викликали в мене сором, ніби моє тіло заздалегідь винне.
Лікарка оглядає мені щелепу й пропонує приклеїти шматок зуба вартістю 2500 злотих. Приблизно стільки ж, тільки в гривнях, коштувала мені пломба в Україні перед виїздом. Я питаю про інші варіанти, але всі вони дорожчі. Ця сума майже дорівнює оренді нашої квартири за місяць. Пані сидить переді мною в масці. Я намагаюсь уявити, яка її нижня частина обличчя. Усі навколо в масках, тільки не я. Моє тіло ніби підставлене критиці через мої зуби, але вона нічого, крім відломаного зуба, не обговорює: не говорить про необхідні брекети, про чистку, про дивні пласкі пломби, які колись зробила мені пані на метро «Театральна» в Києві одним махом, без вирізання форми.
Ввечері стоїмо з чоловіком на подвір’ї біля нашого будинку, Маруся спить. Ми вдивляємось у глуху ніч. На небі мають пролетіти супутники, шия затікає від зазирання вгору. У нашому будинку більшість не користується фіранками, і я розглядаю чуже життя в новій країні. Чоловік бере мене за руку, і ми йдемо по променаді ― так поляки називають наш спільний із ними двір.
У мого чоловіка завжди м’які й теплі руки. Тільки вони мають цю особливість, ніщо інше так не зігріває. Він любить мене так, а всіх інших людей ― зовсім інакше. Мені подобається помічати цю різницю.
Він часто сміється з простих речей, його доводить до істеричного сміху якась зовсім звичайна дрібниця. Я чую цей сміх, коли він дивиться щось у телефоні, потім кличе мене, ми дивимося разом, і він сміється вдруге, навіть утретє, заливаючись так само. Через якийсь час він забуває, що бачив цей ролик, і сміється знову, коментуючи його так само. Я завжди про це кажу. Він мені не вірить, що вже бачив.
Він ніколи не казав мені образливих слів. Жодного разу. Я для нього завжди така, як треба. Десь у його свідомості він любить мене такою, якою я є всередині своєї свідомості. Хоча він говорить про красу, здається, він завжди дивиться не на мене, а в мене.
Він любить, як я пишу. Я люблю, як він любить, як я пишу. Він читав мою книжку першим. Його реакція була дуже сентиментальною. Обожнюю його реакції на мої тексти, коли він сміється й коли плаче. Мені вдається постійно любити його сильніше.
Вісім років тому він зробив мені пропозицію. Чекав у лікарні після моєї операції, тримав у кишені перстеник. Я до нього вийшла та втратила свідомість. Він терпів у таксі, приїхав і зробив пропозицію перед телевізором, коли я лежала на дивані.
Одружуватися в РАЦСі мені не сподобалось. Не сподобалось, що якась незнайома жінка вітала всіх абсолютно однаково. Вона навіть не розібралась, хто ми такі. Я думала, для чого ця церемонія. Але потім мені все сподобалось. Особливо мріяти про майбутнє, яке сталося зовсім не так, як я уявляла.
Нічого з того, про що я мріяла, не справдилося так, як я собі малювала. І в горі, і в радості ми не обіцяли бути разом. Але і в горі, і в радості ми разом. Нам вдається виплутуватися з важких ситуацій, та я думаю, що це все тільки завдяки йому. Він уміє любити. Так ніхто й ніколи мене не любив, не вчив жити, не лікував від усього. Так ніколи й нікого я не кохала.
Ми ніби злиті воєдино, але я все одно не розповідаю йому деяких історій зі свого життя. Цих страшних історій я навіть психологам не наважувалася розповідати, боялася травмувати. Чи можна травмувати психолога своєю історією? Треба якось це перевірити.
