Дебютний роман блогерки та письменниці Каро Клер Берк «Вчоріч», що незабаром вийде у Vivat, розповідає про інфлюенсерку Наталі, яка будує кар’єру на образі «ідеальної дружини» та матері шістьох дітей. Її онлайн-образ включає домашнє господарство, фермерське життя та ретельно вибудувану естетику повсякденності, за якою стоїть команда помічників і продюсерів.
За сюжетом, Наталі несподівано опиняється в 1855 році. У цій реальності «естетика традиційного життя» перетворюється на фізичну працю без сучасних технологій і базових зручностей. Роман використовує сатиру і елементи подорожі в часі для дослідження того, як цифрові платформи формують уявлення про жіночі ролі та сімейне життя.
Після виходу книжки читачі та критики проводили паралелі між головною героїнею та американською інфлюенсеркою Ballerina Farm, яка стала одним із найвідоміших прикладів руху tradwife в інтернеті. Блогерка публічно коментувала роман, зазначивши, що не здивована його появою, з огляду на увагу до цієї теми.
Публікуємо уривок.
Ванесса виросла в суворій, релігійній родині, значно суворішій і релігійнішій за мою, але відтоді звільнилася від впливу батьків і полюбила писати довгі тиради про своє жахливе виховання у статусах на фейсбуці, які в середньому збирали від трьох до п’яти лайків. Ванесса хотіла, щоб світ знав, що тепер вона сучасна. Що змінилася. Їла органічні продукти! (Вочевидь окрім випадків, коли ходила на закупи в «Тарґет») Самопроголошені прогресивні жінки на кшталт Ванесси були хімічно залежні від ненависті до таких жінок, як я. Я це знала. Знала, що ця жінка непристойно напивалася на сімейних вечірках і відкривала мою сторінку в інстаграмі та показувала її всім, хто настільки дурний, щоб пройти повз, бо вона знає цю жінку особисто, знала її в середній школі, а тоді вдавалася до якоїсь напівперетравленої промови, що всі поборники традицій — ідіоти, усі релігійні люди — ідіоти, усі, хто обирає спосіб життя, відмінний від її — ідіоти, ідіоти, ідіоти, але насправді вона хотіла сказати: «Я так до нудоти заздрю цій жінці, яку колись знала, що, боюся, це мене вб’є».
А як щодо таких жінок, як Ванесса, з дорогими латексними лобами й наклейками на бампері з Гілларі Клінтон? Вони не знали, чого хочуть. Не могли зайняти по-справжньому принципову позицію, навіть якби хтось тицьнув їх у неї носом. Господь знає, вони не могли взяти на себе відповідальність за власне життя, тому звинувачували мене у своєму нещасті. Дурну, неосвічену, відсталу траддружину. І байдуже, що я закінчила школу в трійці найкращих учнів. Байдуже, що отримувала лише найвищі бали в Гарварді, де вивчала світову історію релігії, поки Ванесса грала в пінг-понг у кімнатах клубу регбістів у Мічигані. (Так, зізнаюся: я теж час від часу зазирала в її інстаграм.) Байдуже, що я жила за всіма тими принципами, якими вона так любила вихвалятися в інстаграмі. Їжте місцеві продукти! Підтримуйте малий бізнес! Зменшуйте кількість відходів!
Злі Жінки можуть казати, що хочуть, але факти є фактами. Я — жінка принципів. Жінка, яку визначають принципи. Hi за які гроші світу я б не скуштувала ракової шинки з того забитого в стилі тетриса візка. Жодні безмозкі соціальні тренди не змусили б мене назвати дочку так беззубо модно — аж наче це відчайдушний крик «обери мене» — як Зої.
Сука.
Я доручила себе Господу. Останнім часом гнів брав наді мною гору. Цю проблему треба було розв’язати, i я планувала — справді! — зробити це. І якби мала бодай трохи більше часу, присягаюся, я б її розв’язала.
— Рада тебе бачити, — сказала я ввічливо. — Тобі варто якось привезти дітей на ферму! — Я зиркнула на похмуру дочку Ванесси, схожу на огра. — Упевнена, тобі буде цікаво побачити, звідки береться шинка, чи не так?
Ванесса тихо застогнала. Стогін такий інтимний і сороміцький, як випадковий пук у змішаній компанії. Її обличчя стало яскраво-рожевим. Я знала, що від такої пропозиції їй зуби зведе. А вона знала, що пропозиція не від щирого серця, однак розглядала її, бо, мабуть, хотіла побачити мою мальовничу маленьку ферму особисто більше, ніж будь-що інше в житті. Кури, мої дами. Великий червоний сарай, який мав такий гарний вигляд на фото в будь-якому світлі. Сади, о, сади! Псевдоеротична фантазія про те, як ми разом печемо мій фірмовий лимонний кекс, сміємося з якоїсь дурниці, а наші діти мирно граються на тлі. Нічого з цього ніколи не трапиться, але ідея такого неможливого дня сидітиме в ній і множитиметься, як бактерії в глибині горла, протягом наступного тижня, місяця чи року. Глибоко принизливе бажання, так само сильне, заплутане й тваринне, як те, що надихало її дивитися лесбійське порно майже без звуку, поки її чоловік спав поруч. (Вона точно з тих жінок, які дивляться лесбійське порно майже без звуку, поки чоловік спить поруч.)
«До роботи, Ванессо, — подумала я, блаженно всміхаючись. — Уперед. Зароби собі мігрень від думок про мене». Ця ідея тішила, зовсім як дешева цукерка, що вартувала того почуття провини, із яким ішла в комплекті. Вона думатиме про мою знамениту маленьку ферму протягом року, а потім стисне зуби й замовить один із моїх фірмових наборів голландських форм для випічки (250 доларів; вироблено в Тайвані) поштою на адресу незнайомої мені подруги, щоб я так і не дізналася, що вона особисто дала мені гроші. Ось наскільки ця жінка ненавиділа мене. Ось наскільки вона ненавиділа себе.
— Скажи, що якось заскочиш, — проспівала я востаннє, широко всміхаючись. — Будь ласка, просто погодься.
— Дякую, — коротко відповіла Ванесса. — Якось заскочу. — Вигляд вона мала такий, ніби проковтнула пачку ібупрофену. Я засяяла у відповідь.
Ми обмінялися ще кількома безглуздими репліками, достатньо довгими, щоб Ванесса ще кілька разів кинула виразний погляд на моє тіло (i, безсумнівно, помітила, що спідниця, яка вільно звисала з моїх стегон, була тією самою, що її я носила в школі десять років тому), і достатньо довгими, щоб я змогла демонстративно ігнорувати її тіло (чи варто про таке взагалі згадувати?). Ми попрощалися. Коли я з дівчатами повернула за ріг, Ванесса тицьнула мені в спину середній палець. Я не бачила, як вона це зробила, але відчула. Присягаюся. І хто б її звинуватив? У мене було життя, якого вона завжди прагнула, життя, якого вона досі прагнула, але вже не могла цього визнати. Ванесса була вільною, звісно, але я — щасливою. І це таки збіса прикро. Te, що деякі жінки так охоче жертвували собою до останку заради побудови життя, яке їм не подобалося.
Я ще раз пройшла повз Ванессу біля каси й весело помахала їй, але вона мене не помітила. Саме сварилася з дочкою через щось у візку. На ту мить я вже відновила самоконтроль і знову відчувала до неї лише жаль.
***
Що ваші друзі думають про ваш успіх в інтернеті?
«Вони раді за мене. Чому б їм не радіти?»
***
Жаль. Мені було її шкода.
Але також: у дупу її.
Вибач, Господи, але справді, у дупу її
***
Коли ми дійшли до машини, уже стемніло, i я мало не плювалася від люті. Ванесса, ця сука, явно побіжить додому й напише про мене на одному з тих дурних саркастичних форумів — «закладаюся, ви б і не подумали, що така, як Наталі, закуповується в “Тарґеті”!!!» — і тоді мені доведеться цілий тиждень терпіти коментарі в інтернеті та Шеннон! Яке нахабство! Абсолютно неймовірне нахабство цієї розпещеної, неосвіченої, морально збанкрутілої маленької сучки…
Дихай, Наталі. Просто дихай.
Клементина сиділа позаду, пристібала дівчаток у їхніх автокріслах. Я сіла на водійське місце, подивилася перед собою, міцно стисла руки на кермі. Глянула на свій телефон на консолі. Гнів ущух.
Так. Це було б чудово. Я могла сама поділитися цим і вибити Ванессу із сідла.
Я взяла телефон і натиснула кнопку запису саме тієї миті, коли Клементина сідала на пасажирське сидіння.
— Дівчата, — сказала я, усміхаючись у яскравий екран, — що ви купили під час нашої сьогоднішньої особливої поїздки в «Тарґет»?
Джесса і Джунбаг у відповідь вискнули.
— Іграшку! Блискучий лосьйон!
— А ти, Клементино?
Я нахилила камеру так, аби було видно усміхнену мене й Клементину на пасажирському місці. Їй я купила новий лак для нігтів. Але вона не відповіла. Сиділа спиною до мене.
— Клементино, що ми купили тобі в…
— Припини мене знімати.
Я завмерла. Обличчя обдало жаром.
Вона ніколи раніше так не чинила. Ні разу.
Я швидко зиркнула в дзеркало заднього огляду: Джесса бавилася браслетом на зап’ястку Джунбаг, а Джунбаг тихо базікала про нову іграшку. Я натиснула кнопку, щоб зупинити запис, і поклала телефон екраном на коліна. Мої руки тремтіли. Я ввімкнула передачу, і ми рушили до виїзду з паркінгу.
