У новому сезоні подкасту «На її плечах» говоримо про жіноче лідерство у різних сферах. Третій епізод присвячений медицині — професії, де переважають жінки, але вони й досі стикаються з упередженнями, особливо коли йдеться про хірургію та керівні посади.
Гості третього епізоду — онкохірургиня Інеса Гуйванюк та неврологиня, PhD Катерина Потапова. Обидві — співвиконавчі директорки міжнародної організації лікарів і лікарок Global Medical Knowledge Alliance (GMKA). Інеса — лідерка проєкту «Жінки в медицині», авторка дослідження «Жінка в хірургії: проблема не існує?». Катерина — авторка застосунку HealUA, який під час війни об’єднав тисячі лікарів з України та світу для дистанційних консультацій.
Публікуємо коротку текстову версію епізоду.
«Ти ж будеш помідори продавати на базарі»
Інесо, коли ви вперше почули, що хірургія — не жіноча професія?
Інеса Гуйванюк: Я дуже добре пам’ятаю цей момент, хоча їх було ще так багато, що я злічити всі точно не можу. Перше упередження, з яким я зіткнулася, — це було упередження всередині родини. Мені сказали: «Яка хірургія, Інесо, куди? В медичний тобі взагалі не треба, тобі в журналістику треба. Але якщо прямо в медичний хочеш — сімейною лікаркою, може, офтальмологинею, але точно не в хірургію». Потім була перша пара з анатомії, до якої я дуже готувалася і дуже хвилювалася. Викладач давав три секунди на відповідь і рахував на пальцях: «Один, два, три». Якщо ти за три секунди не відповідаєш — пролітаєш перший раунд опитування. Я відповіла всі три рази. І це його здивувало — що хтось дав відповідь. Він вдумливо подивився на мене і каже: «А що, ти вчишся? Яка хірургія? Ти ж будеш помідори продавати на базарі». В мене досі мурашки від цього. Я тоді зателефонувала тату і сказала, що буду помідори продавати. Родина підтримала, все було добре, я з тим впоралася. Але це був дуже знаковий момент.
На четвертому курсі, на парі з хірургії, коли запитали, хто піде в операційну, підняли руки кілька людей, серед них і я, ще хлопці. І одразу обрали хлопця. Я запитала: «А чого? Як ви обираєте?» — «Ну, вони хлопці, їм простіше». У мене тоді був маленький спіч, і через цей спіч мене таки взяли в операційну — це була моя перша операція. Пізніше мені пояснювали, що я була надто емоційною, а нікому ці емоції не потрібні: коли жінка висловлює свою позицію, її одразу зараховують до когорти емоційних і лабільних людей.
На інтернатурі, коли я шукала місце для спеціалізації, мені пропонували будь-що, тільки не хірургію. Один зі славнозвісних хірургів сказав, що якщо я дуже хочу різати, то можу іти в патологоанатоми — в морзі теж треба різати.
І зовсім нещодавно, вже практикуючи як хірургиня, на міжнародній конференції до мене підійшов українець нібито познайомитися, хоча знає мене, і питає: «А ти практикуєш, ти оперуєш?» Я кажу: «Ну, хірургія це передбачає за визначенням». А він: «Різне буває, ми ж розуміємо, уточнив, чим ти займаєшся». Думаю, це був не останній коментар такого роду, і, власне, ми тут, щоб розповісти, як із цим боротися.
Катерино, у неврології ця межа менш очевидна, але чи є вона там?
Катерина Потапова: Дійсно, моя спеціальність — неврологія терапевтична, ми займаємося лікуванням неврологічних захворювань. Але окрім неврології, є ще нейрохірурги, які займаються тими самими нозологіями. І коли ми подивимося на ці дві спеціальності, побачимо чітку гендерну сегрегацію: більшість нейрохірургів — це чоловіки, а жінки йдуть у неврологію. Тобто вже на етапі входу в спеціальність ми бачимо цю диференціацію, і в нейрохірургії жінки стикаються з такими самими упередженнями, як і жінки в інших хірургічних спеціальностях.
Але повертаючись до моєї спеціальності, я — неврологиня, яка практикує, майже всі мої колежанки — це жінки. Водночас я ще й неврологиня академічна, викладаю і працюю в науці. І ось тут ми бачимо великий розрив між тим, яку посаду займає лікарка і коли вона її може отримати. Що вищий академічний ранг, то більша ймовірність, що цей ранг отримає чоловік. Це дуже виражено в університетах — не тільки в Україні, а й у науці загалом у світі: декани, ректори, начальники підрозділів, адміністративно-управлінські посади обіймають саме чоловіки. Те саме можна сказати про наукові дослідження та авторство — хто перший чи останній автор, хто всередині. І більшість жінок буде зосереджена всередині. Тому, щоб досягти звання фул-професорки, лікарці-неврологині треба пройти довший шлях і працювати не просто гарно, а бути найкращою, щоб отримати адміністративно-управлінську посаду першою.
Інеса Гуйванюк: Я ще нещодавно готувалася до однієї з презентацій на тему гендерної рівності для молодих колежанок. І шукала, дивилася, що відбувається в різних організаційних установах, зокрема державного рівня. Мене найбільше вразили дві речі. Перша — розподіл за гендером серед ректорів та ректорок медичних університетів. Станом на квітень в Україні було 29 ректорів-чоловіків і лише сім ректорок-жінок. Це величезний розрив, враховуючи, що в університетах навчається більше дівчат. Тобто керують процесом чоловіки, тоді як навчаються переважно жінки.
Інше, що мене шокувало, — це склад президії Національної академії медичних наук України. У президії — четверо чоловіків, серед членів президії — одинадцять чоловіків, жодної жінки. Ця установа мала би бути флагманом медичної науки в Україні, а виходить, що в Україні немає жодної гідної медикині, щоб бути хоча б членкинею цієї президії. Це те, що репрезентує нас у міжнародній спільноті. І нам, молодим лікаркам, коли ми їздимо адвокатувати Україну як демократичну європейську державу, інколи доводиться ще пояснювати ці дивні фотографії на сайтах.
А що показало саме дослідження GMKA, у якому взяли участь понад 300 лікарок різних хірургічних спеціальностей?
Інеса Гуйванюк: Опитування якось дуже нас не здивувало, вірогідніше, воно підтвердило наші здогадки і гіпотези. Ми опитали майже 350 респонденток — жінок, які тільки починають шлях у хірургію, і тих, які вже практикують як хірургині. Серед них — заміжні й незаміжні, з дітьми і без. Це дуже важливо, бо одним із перших запитань, коли ми презентували це дослідження, було: чи немає в нас якоїсь упередженості, чи всіх ми врахували. Ми якраз дуже ретельно підбирали респонденток, намагаючись охопити якнайбільше груп.
Понад 80% усіх хірургинь хоча б один раз за життя чули, що їм не місце в хірургії винятково через їхню стать. Я впевнена, що для когось це був один раз, але для 79% це було безліч разів, враховуючи і мій досвід, і досвід моїх коліжанок. Понад 50% зазнають сексуальних домагань на робочому місці.
У мене є знайома, яка покинула хірургію після одного з таких чергувань і пішла в терапевтичну спеціальність. Сказала, що більше цього трапитись не може. Людина витратила купу часу, ресурсів, мотивації і старань, щоб бути в обраній професії. Але одне чергування змінило її долю повністю. Це точно гіркий і травматичний досвід — змінити спеціальність саме через цей фактор.
Ми побачили в опитувальнику, що хірургинь, навіть лікарок, часто не сприймають як лікарок, а сприймають радше як медсестер або молодший медичний персонал. І це дуже часто проявляється в діалогах: коли родичі пацієнта щось запитують, ти даєш вичерпну відповідь, але потім вони хочуть почути ще й чоловіка-лікаря, який скаже точно те саме, але це звучатиме набагато переконливіше, ніж те, що сказала ти.
Катерино, вас ці цифри здивували чи підтвердили те, що ви й так відчували?
Катерина Потапова: Це підтвердило здогадки щодо хірургічних спеціальностей. Я ще й працюю зі студентками, які можуть поділитися своїм досвідом, тому що на заняттях ми формуємо безпечне, інклюзивне середовище, де можемо послухати про їхній біль, і вони, буває, діляться цим. Цифри, які ми бачимо, зменшують потенціал реалізації лікарок у професії, і це впливає на економічну складову в Україні: коли одна людина йде з професії, це можна масштабувати на всю когорту лікарок, хірургинь, анестезіологинь, травматологинь.
Мені дуже сподобалася одна фраза з літератури на цю тему, яка багато що пояснює: «Чому людство вирішило, що потрібно взяти і нівелювати 50% свого потенціалу, просто орієнтуючись на стать?» Це було моє перше питання, коли ми відкрили це дослідження: чому ми свідомо у 21-му столітті обираємо нівелювати потенціал людини не за професійними здібностями і знаннями, а тому, що людина — жінка.
Форум «Жінки в медицині»
Форум «Жінки в медицині» вже двічі зібрав лікарок з усієї країни. Яку потребу закриває такий формат?
Катерина Потапова: Форум «Жінки в медицині» — це не просто щорічна конференція. Це інструмент формування безпечного освітнього середовища, в якому ми формуємо медичне лідерство в Україні. Він закриває три основні потреби.
Перша — системне мислення, тому що система охорони здоров’я складається з багатьох ключових гравців: студентства, інтернок, викладачок, освітян, лікарів і лікарок. Ми формуємо майданчик, де обговорюються системні рішення, запрошуємо спікерів як всесвітньовідомих, так і відомих в Україні, чий голос має вплив, — наприклад, народну депутатку Інну Совсун чи нобелівську лауреатку Олександру Матвійчук.
Друга потреба — безпечний обмін знаннями. Доступність в епоху інтернету збільшилась, ми можемо досягти одне одного за лічені секунди, але вирішення мультидисциплінарних проблем на стику різних галузей потребує власної залученості й діалогу — легко коментувати реформи з одного боку, але важко досягти згоди, коли ви разом.
Наведу приклад свого навчання у Швеції на програмі євроінтеграції, де нам дали завдання піти в галерею, обрати картину і спочатку описати, як ти її бачиш — текстуру, кольори, з різних відстаней. А потім зібратися з рандомно обраною командою і написати одну спільну відповідь, що ви побачили. Я думала, ми дуже швидко проговоримо побачене, але ми витратили годину на переговори, бо кожна людина приносить свій контекст. Ця побудова спільного контексту — одна з ідей, які ми вкладаємо у форум.
І третє — практичні інструменти. На форумі не тільки жінки, є й чоловіки, які прагнуть найкращих результатів для пацієнтів, а це можливо тільки в спільній праці. Тайм-менеджмент, як скласти CV, як написати мотиваційний лист, як поїхати на навчання, як адвокатувати Україну — це все дають найкращі спікерки під час форуму.
Інесо, а що відбувається в кулуарах, коли вимкнені мікрофони?
Інеса Гуйванюк: Катерина так гарно і структуровано все розповіла, що я, напевно, переключуся на атмосферу, яку ми не завжди показуємо. На мій великий подив, я очікувала, що буде багато обговорень якихось болей і проблем. Але коли ти збираєш цих жінок разом, вони діляться позитивом, своїми проєктами, надихаються одна одною. Розповідають про досягнення, формують групи, вже плануючи майбутні проєкти і колаборації. Обговорень болю було набагато менше, ніж обговорень чогось світлого і перспективного.
Це ще один плюс такої платформи — дозволити їм просто поспілкуватися між собою і побачити в кулуарах приклади того, ким вони хочуть бути надалі. Це концепція «to be it, you have to see it» — якщо ти чогось хочеш досягнути, тут, у кулуарах, ти можеш поговорити з цими людьми. Коли до нас приїжджала Уляна Супрун, ексвиконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я, вона була дуже відкритою до спілкування, люди ставили їй питання без якихось стін і скляних перегородок. І вони розуміли, що теж так можуть.
І ще один момент — це paying it forward: доросла лікарка, яка вже відбулася, може привезти з собою свою менті чи інтернку і показати їй ці можливості. Наприклад, наша президентка GMK Неля Мельничук, теж хірургиня, допомагає мені підготуватися до виступу на конференції, дає можливість там проявити себе. Але я знаю, що мені не треба буде якось віддячувати їй — вона знає, що наступного року я так само привезу свою інтернку і допоможу їй. Це сестринство іноді стає не менш важливим, ніж те, що ми чуємо зі сцени від провідних спікерок.
Фемінітиви: неврологиня в білому халаті
Ви обидві вживаєте фемінітиви — хірургиня, неврологиня. Як довго тривав цей шлях?
Інеса Гуйванюк: Для мене це було дуже природно, бо я донька філологині — моя мама викладає українську мову і літературу, і фемінітиви постійно звучали навіть у побутовій розмові. Для нашої родини це було природно. Коли сказали, що тепер діє український правопис 2019 року, це було як просвітління, відчуття радості. Але на другий день, коли я прийшла на роботу, зрозуміла, що радості немає — недолугі жарти в бік цих змін, недоречне порівняння з Євросоюзом. Довелося багато говорити. Спершу не чули, бо це було дивно і викликало сміх. Але коли ми наводили аргументи — дорадянські словники, класична українська література, де вживаються фемінітиви, коли жінки між собою почали говорити з фемінітивами, коли ми змінили комунікацію в наших соцмережах і на сайті GMKA, і там з’явилися фемінітиви в постах, у статтях — трохи більше інформації та відкритості допомогло суспільству це переосмислити.
Катерина Потапова: У мене точно є що додати, бо я якраз приклад людини, яка переосмислила завдяки відкритій інформації GMKA. Я долучилася до організації і до цього не використовувала фемінітиви — була лікарем-неврологом, аспірантом, асистентом. Але потім ми почали з колежанками обговорювати правопис, і багато аргументів свідчили, що фемінітиви були і раніше, і це гарно.
Ми зробили брендинг від нашої організації на халаті — написано Global Medical Knowledge Alliance і внизу «неврологиня». І я в державному госпіталі йду коридором у цьому халаті — всім сподобалось, почали запитувати, чому саме «неврологиня». Не було агресії чи жартів, просто питали чому. Я тоді написала в коментарях: чомусь «неврологиня» у всіх викликає інтерес, а «княгиня Ольга» — ні, покажіть хоч одну людину, яка так не каже. І багато хто з тих, хто налаштувався негативно, переосмислили. Тобто відповідь — навчання, навчання, навчання.
Як лікарка, керівниця й дослідниця встигає все
Опишіть свій типовий день.
Катерина Потапова: Як неврологиня скажу нашим глядачам, що якісний сон менше семи годин призводить до неврологічних захворювань — хвороби Паркінсона, Альцгеймера, інших деменцій, тому спати потрібно. Ми повинні спати, щоб гарно працювати, лікувати, консультувати.
Мій день, якщо типовий: я — мама сина чотирьох з половиною років, тож у графіку обов’язково є дитсадок. Я встаю раніше, бігаю кожного дня по п’ять кілометрів — іноді в моєму графіку це до садочка, іноді ввечері, залежить від інших подій. Після дитсадка їду в госпіталь, де викладаю студентам і паралельно консультуємо пацієнтів у відділенні — складні або неоднозначні випадки, або ті, які потребують уточнень саме від академічного невролога. Академічний невролог суміщає одразу три напрями діяльності: наукову, викладацьку і лікарську. Ми вперше в Україні виконали 16S РНК секвенування мікробіоти кишківника і тепер знаємо, як харчуватися пацієнтам із розсіяним склерозом, — намагаємося зробити щось передове тут, під час війни, в Україні, а потім це презентувати.
Основна концепція мого дня — не робити багато таймслотів у календарі спеціально, щоб бути заклопотаною, а орієнтуватися на пріоритети, які відповідають меті. Є завдання, де потрібна моя глибока залученість — там, де треба саме моя експертиза. Є завдання, які можна зробити команді з попереднім поясненням. А є завдання, які взагалі не потребують нашої залученості, ба більше — можуть бути автоматизовані.
Мій контекст життя я розглядаю як бізнес чи організацію — і моє особисте життя з сім’єю побудовано на тих самих засадах: що можна делегувати — делегується, що не можна — виконується. І ввечері ми з сім’єю обов’язково проводимо час без телефону, коли взаємодіємо одне з одним, — і це допомагає тримати наші стосунки.
Інеса Гуйванюк: Я насправді дуже захоплююся її материнством у той час, коли вона лідерка і провідна фахівчиня галузі — це мене надихає і мотивує, і її спорт підштовхнув мене піти в спортзал.
Мій день теж буває типовим і супернетиповим — іноді дуже непередбачувано в контексті хірургії, він може початися серед ночі, якщо треба їхати на термінову операцію. Але зазвичай я прокидаюся десь о 5:40–5:50, щоб швидко зібратися, випити каву — без кави я не функціоную. Вранці — обхід пацієнтів у стаціонарі, консультація тих, хто прийшов на прийом. Далі — операційна, іноді до обіду, іноді й довше. Після операційної я ще оглядаю пацієнтів у стаціонарі, консультую кого треба. У другій половині дня — робота, зосереджена навколо громадської організації: проєкти, команда, менеджмент, допомога з тими завданнями, які ми з Катею їм делегували. Пізно ввечері — моя наукова діяльність. Я — членкиня групи Pancreas2000, спільноти молодих панкреатологів у Європі, які працюють над науковими проєктами, що стосуються лікування і діагностики захворювань раку підшлункової залози або будь-яких інших хвороб підшлункової залози. І оскільки всі зайняті вдень, ми збираємося і працюємо саме пізно ввечері. Або це діяльність, пов’язана з Могилянкою, де я навчалася на магістерській програмі та сформувала ще одну «бульбашку» людей — вони можуть бути дотичними до медицини, а можуть не бути взагалі, але дуже влучно доповнюють різні перспективи. Ми періодично збираємось, реалізовуємо спільні проєкти або просто думаємо одне про одного вголос.
Дослідження показують, що жінки частіше стикаються з вигоранням через подвійне навантаження — роботу і сім’ю. Де межа між «встигати все» і тиском на себе?
Інеса Гуйванюк: Я, напевно, тисну сама на себе більше, ніж спільнота тисне на мене. Принаймні в мене таке враження складається, бо я все одно хочу все встигнути, з усіма зустрітися, з усіма поговорити і всім приділити час. Тому радше над собою маю з цим працювати. Але є речі, які ти пріоритизуєш, і це дуже важливо — розуміння, що важливо, а що терміново. Є цей квадратик, шкала, де ти розкладаєш всі свої завдання за важливістю і терміновістю, і так коригуєш графік. Є речі, з якими просто треба змиритись і відчепитись від себе — ти цього просто не будеш робити або не зможеш. Тож або комусь делегувати, або домовитися в сім’ї чи з друзями, хто за що буде відповідати.
Я чудово функціоную, не готуючи, наприклад, вдома. Це хобі мого чоловіка, він від цього отримує задоволення, а я — суцільні переваги. У мене немає проблеми з тим, що я не готую. Чи коли ми збираємось з друзями, я знаю, що вони залюбки оберуть місце, а я виділю час, щоб доїхати. Тут сила спільноти, твого товариства, твій тайм-менеджмент і твої пріоритети.
Катерина Потапова: Враховуючи, що ми партнерки, хочемо сказати нашій команді «дякую». Тому що, я думаю, в Global Medical Knowledge Alliance — хороша команда. Самодостатні люди з надзвичайним рівнем менеджменту, які самостійно можуть вирішувати великий обсяг робіт за напрямом, що дає стратегія і рада директорів.
Щодо того, як поєднувати, — важливо підкреслити пріоритизацію. Є навіть таке поняття «Juggling of priorities» — це не означає пріоритизувати сьогодні тут ось так, це означає орієнтуватись на динамічне середовище. Враховуючи, що ми живемо під час війни, середовище може змінюватися кожен день чи навіть годину, і залежно від контексту змінювати пріоритети і жонглювати ними.
Криза виникає в тих організаціях, де немає гарного менеджменту, немає дизайн-планування і системи. Криза — це вже показник, що треба щось реструктурувати. Ми постійно над цим працюємо, змінюючи структури, обов’язки, напрями роботи. Раніше ми робили для всіх спеціальностей, а сьогодні у GMKА обрали вісім ключових і фокусуємо увагу на них. Тож — пріоритизація, власна залученість і делегування, розуміння, чого конкретно людина хоче досягти і якими інструментами. Можливо, щось вам не треба — і це не треба залишати в календарі. І тоді все встигнеться.
Лютий 2022-го: як змінилися пріоритети
Що змінилося після повномасштабного вторгнення?
Інеса Гуйванюк: Для мене лютий був дуже вирішальним місяцем. Раніше я задумувалась про еміграцію за кордон, готувалася до екзаменів. Я була трохи розчарована системою охорони здоров’я і тим, що відбувалося в хірургії, — мені було не так просто і не так легко, як хотілося б, попри час і ресурси, які я вкладала, і підтримку від своїх менторів і менторок.
У лютому 2022-го я зрозуміла, що нікуди не поїду, я залишаюся в цій країні. Мої пріоритети змінилися, мої цілі змінилися, намалювалась дорожня карта. Я виїхала на кілька тижнів додому, в західну частину України. Через тиждень вже розуміла, що мені потрібно в операційну, я дуже хочу в хірургію — це моя стихія, і я там залишаюся, неважливо, що буде і як.
Третьою знаковою подією стало моє долучення до GMKА — це було в червні 2022 року, після європейської конференції, де я познайомилася з дівчиною, теж хірургинею, яка розповіла мені про цю організацію. Це був великий крок уперед: і магістерська програма, і наукові проєкти, і реалізація соціальних проєктів, і підтримка жіноцтва в медицині — все це трапилося завдяки GMKА. Без GMKА я була б хірургинею, я б оперувала, але чи були б у мене можливості вплинути на трансформацію системи? Навряд. А тепер, маючи Катю і таку чудову команду людей, які залишилися в країні або працюють за кордоном, але свій вільний час виділяють на роботу заради України, є розуміння, що ми можемо щось поміняти — і ми це зробимо.
Катерина Потапова: Коли почалось повномасштабне вторгнення, моєму сину було чотири місяці. І перше, що я гуглила, — це не звідки готується напад, а як зберегти грудне вигодовування, бо о п’ятій ранку я дивилась у вікно, а там вибухи, і ця картинка страшна впливала на все, зокрема ментально. На той момент я була в декретній відпустці, керувала міжнародним відділом однієї з мереж приватних клінік в Україні, ми працювали з міжнародними пацієнтами. І враховуючи, що я розуміла, що назад повертатися не буду, тому що наразі контекст змінився і нам потрібно фокусуватися на тих пацієнтах, які в Україні, бо їх масштаб і обсяг точно буде змінений, і плюс структура патології буде змінена, і кожен, хто має медичну професію, повинен переглянути взагалі свій вплив і вклад у період військового часу, бо це значно відрізняється від мирного часу. І коли вже стабілізувалась ситуація в Києві, я зрозуміла одне: дитина дуже маленька, щоб застосовувати свої навички на передовій, але що я точно можу — системно впливати через попередній бекграунд у менеджменті, який в мене був. Я його хотіла кудись долучити для того, щоб не 10 консультацій чи телеконсультацій зробити, поки я онлайн консультую неврологічних пацієнтів, а ще щось масштабніше. Тобто примкнути до якогось ком’юніті, яке вже робить зміни.
Такою спільнотою була GMKА — я побачила рекламу, що вони шукають проджект-менеджера, і долучилась як волонтерка, щоб спробувати допомогти Україні системно.
Наші проєкти підтримують, серед іншого, напрям військової медицини — ми одна з організацій, яка переклала Deployed Medicine для Міністерства охорони здоров’я України, ці протоколи взяли як настанови для надання допомоги при травмі. Пишаюся тим рішенням долучитися саме в такий час до організації, яка зараз через ці протоколи, через цю освіту лікує людей у масштабах більших, ніж я лікую щодня в госпіталі. 2022 рік дійсно змінив плани, мабуть, усіх присутніх.
HealUA: застосунок, що об’єднав лікарів під час війни
Катерино, розкажіть про ідею застосунку HealUA.
Катерина Потапова: Це, по суті, наша відповідь на повномасштабне вторгнення росії. До вторгнення я обрала фокус нейроімунології — розсіяний склероз, і фокусувала на цьому все своє навчання. Коли почалося вторгнення, структура патології різко змінилася, зокрема в тилових регіонах — ми почали бачити пацієнтів, з якими раніше не стикались, бо раніше вони отримували допомогу в спеціалізованих центрах, а тепер немає цього кордону: спеціалізований, неспеціалізований, цивільний чи військовий. Ми маємо володіти новою структурою знань, щоб надавати якісну допомогу.
Крім того — релокація лікарів. Точних цифр щодо того, скільки лікарів виїхало, ми наразі не назвемо, але розуміємо, що серед них були і лікарки. І релокація внутрішньо переміщених осіб робить навантаження на лікаря, який залишився в тилових регіонах — у Києві та в інших містах, — неспівставним. Що краще ти знаєш, що більше в тебе компетенцій, то швидше ти надаєш допомогу, що менше — то довше. Щоб швидко надавати допомогу, треба більше знань. І застосунок HealUA вирішує ці два питання — швидкість відповіді та знання. Не факт, що людина, яка сидить із тобою за одним столом в ординаторській, — найкращий спеціаліст у цій сфері, наприклад, у черепно-мозковій травмі. А чи є така людина взагалі у світі? Точно так.
Наша ідея в HealUA — з’єднати лікарів у всьому світі для пошуку найкращого лікування пацієнта, з фокусом, звісно, на лікування людей в Україні. Сьогодні в застосунку понад 5500 лікарів, з них 95% — з України і 5% — іноземні колеги. Це стало можливим тому, що одним із наших партнерів є Google, який дав нам AI-модель перекладу. Лікар, який завантажив застосунок, може писати запит українською мовою, а йому відповідатимуть лікарі своєю мовою, наприклад англійською, з-за кордону. Це зменшує час надання відповіді і збільшує їхню кількість.
Окрема важлива деталь — формування живої бібліотеки клінічних випадків. Війна, на жаль, приносить патології, яких ми в мирний час не бачили, а для медицини — це дані, на яких ми повинні вчитися і бути готовими до наступних можливих циклів війни. Іноземні колеги теж бачать у цьому велику цінність, бо це може бути реплікованим в інші регіони світу, які страждають від надзвичайних ситуацій, катастроф, збройних конфліктів.
Цей застосунок ми презентували в Нью-Йорку на Clinton Global Initiative, де його визнали застосунком, який впливає на медицину у всьому світі, й отримали відзнаку на Web Summit у 2024 році як Global Impact Startup. Ми прибираємо всі дані — там немає даних пацієнтів, це GDPR compliance середовище для медичних працівників, мета якого — обговорення, де не потрібно знати ім’я і прізвище, там наводяться тільки ті дані, які сприяють клінічному мисленню.
Міжнародний досвід і українська реальність
Інесо, ви учасниця Pancreas2000, європейської спільноти молодих панкреатологів. Що ви привозите звідти й що можете дати натомість?
Інеса Гуйванюк: Насправді залежить від спільноти, куди ти потрапляєш. Коли я потрапляю в молоду спільноту фахівців зі своєї сфери, з онкохірургії, вони запитують, як ви це робите у ваших умовах? Тобто, ми сідаємо, обговорюємо якийсь проєкт, нове дослідження, дизайнуємо його — такі-то пацієнти, такі точки будемо вимірювати, такі методи застосовувати. А вони в якийсь момент запитують: а як ти це будеш робити — блекаути, відсутність інтернету, укриття, дефіцит людей, які можуть взяти участь у дослідженні. І коли ми встановлюємо дедлайн, вони запитують, чи мені окей цей дедлайн, і якщо щось трапиться, на скільки можуть бути коливання. Тобто від них я чую підтримку і розуміння. Водночас я не хочу в якийсь момент виділятися, щоб це створювало нібито поблажливіші умови для нас, — хочу максимально бути на одному рівні з ними, рівноцінно розподіляти завдання.
Те, чого я навчилася вже під час повномасштабки і завдяки роботі в GMKА, — це системний підхід і навички менеджменту. Мене звуть Боссі Інеса, бо знають, що я можу запланувати зустріч, проконтролювати, щоб усі були, розподілити завдання, всім нагадати, простежити, щоб усе було виконано, і ще в проміжках запитати, чи все в них окей. Тобто я своїм досвідом війни і роботи в цих умовах їм додаю перевагу в контексті організації їхньої роботи. Бо інколи, дійсно, мої ресурси більш обмежені, ніж їхні в контексті наукової роботи. Це великою мірою тому, що в Україні ще немає системної культури наукових досліджень у медицині. GMKА допомагає це організувати, залучає молодих спеціалістів в Україні, але на рівні держави це ще не так розвинено. Вони своєю експертністю допомагають мені, а я своїм досвідом організації — їм, і ми так одне одного доповнюємо.
Що реально утримує лікарів в Україні, і чого для цього бракує?
Інеса Гуйванюк: Те, що я скажу, має і позитивний, і негативний вплив. Це відносно легкий вступ у професію — у нас в Україні не обов’язково мати дуже високі бали чи супервисокий потенціал, щоб потрапити в медичний університет. Далі — відносно короткий термін навчання: нам здається, що шість років університету, три роки інтернатури і ще пів року спеціалізації — це багато, але за кордоном удвічі більше. Тобто відносно швидко ти стаєш самостійним спеціалістом. Далі — можливість організувати свій простір, як ти хочеш: ми теж піддаємося впливу авторитетів у галузі, але знаючи колег за кордоном, як вони мають слідувати традиціям спільнот, де працюють, нам усе одно, напевно, простіше організувати свою роботу так, як ми хочемо.
Українська спільнота відкрита до ініціатив, особливо зараз, у період повномасштабки — трансформацію зробити легше, ніж було до того. Особливо молоде покоління хоче щось брати і робити, і молодь переважає в кількості, потенціалі, енергії й мотивації над якимись закостенілими представниками старої культури, від якої ми позбавляємось. Потенціал для молоді зараз є, можливостей багато. Нам бракує компетенції і освіти — цього ми повинні вчитися в закордонних колег. Але мотивації нам точно не бракує.
Катерина Потапова: Мотивації не бракує, а над системністю ми працюємо. Із позитивного можемо сказати — це підтримка іноземних демократичних країн у нашій боротьбі зі збройною агресією росії, яка реалізується відкриттям нових можливостей освіти за кордоном, зокрема через гібридні програми або повністю онлайн. GMKА працює над тим, щоб зробити курси на кшталт «Курсери» з найкращими провідними спеціалістами світу — з Гарварду, Стенфорду, клініки Мейо, Єльського університету та інших провідних установ — доступними для українців, зокрема перекладеними українською і безоплатними.
Доступність на сьогодні ширша, ніж це було до повномасштабного вторгнення. І важливо, що мотивація, яка присутня сьогодні, пов’язана з тим, що, прикладаючи зусилля в Україні, ти точно знаєш, що це матиме соціальний сенс і значення: ця приналежність, патріотизм — це про те, де ти даватимеш найбільший імпакт. Будучи лікарем чи лікаркою в Україні, ти можеш рятувати життя в будь-якій професії — хірургійній, неврологійній, терапевтичній. Кожен і кожна медична працівниця має зараз величезне значення. І я думаю, це причина, чому лікарки, які становлять понад 80% медичної спільноти, при відкритих кордонах залишаються в Україні і надають цю медичну допомогу тут. Тут тільки можна подякувати.
«“Лідерство” — мене має хтось назвати цим словом»
Коли ви вперше відчули себе лідеркою?
Інеса Гуйванюк: Мені, напевно, якраз знадобився момент, коли мене назвали цим словом. До того мені було важко це усвідомити, і взагалі лідерство для мене було дуже абстрактним поняттям, яке досі не має чіткого визначення — я сама зараз дати його не можу. Розумію, що це збірне поняття з твоєї професійності і софт-скілів, які в тебе є.
Нещодавно мене запросили прочитати лекцію в Могилянці на тему молодіжного лідерства. Я запитала: «А що ви хочете, щоб я говорила?» А мені кажуть: «Розкажи про себе, про свій досвід». Я кажу — який в мене там досвід? Тобто мені знадобився короткий діалог із людиною, яка мене запросила, щоб я зрозуміла: те, чим я займаюсь у GMKА, і є тим, про що треба розказати, і що це слово відповідає тому, чим ти займаєшся і хто ти є. Мені було потрібно, щоб мені це сказали. Але думаю, що для повного усвідомлення ще дуже багато кроків попереду.
Катерина Потапова: З дитинства мені було цікаво дивитися, як працюють групи людей — чи це школа, чи клас, чи спортивна команда. Я була президенткою власної школи, балотувалася, у нас були вибори з агітацією, довелося залучати мого старшого брата до агітації, знизити віковий поріг входу на дискотеки до шостого класу, щоб електорат шостого класу проголосував за мене. І це спрацювало. Тоді для мене відкрилася основна сторона лідерства — що це не тільки публічно висловлювати думки багатьох людей, які формують команду, а ще й величезна відповідальність за результати, яких ця команда досягає, і як це впливає на всіх, хто залучений у процес.
Шлях почався давно, але сьогодні поняття лідерства для мене стало ширшим. Що більше ти щось знаєш, то більше розумієш, що нічого не знаєш. Лідерство — це доповнення нас одна одною та вміння оркеструвати, зорганізувати найкращі наші сторони в один-єдиний організм. Є приклад про руку, де лідер — це великий палець, який із кожним пальцем з’єднається, і тільки цей палець може з кожним з’єднатися. Завдання лідера — це оркестрування. Сьогодні в нашому підрозділі — дві лідерки в Україні, і ще дві колежанки в Америці, і ми доповнюємо одна одну: у когось краще розвинене операційне мислення, у когось — творче мислення і генерація нових ідей, у когось — їхня імплементація. Сьогодні ми одна в одної вчимося бути лідерками і вчимося демонструвати це іншим.
І наостанок: що б ви хотіли сказати молодим лікаркам, які саме зараз стають на цей шлях?
Інеса Гуйванюк: Я б почала з того, що мені дуже допомогло і досі допомагає, — бути допитливою і цікавитися. У мене є правило: чи то в професійній спільноті, чи навіть у побуті, якщо я щось не знаю, чую вперше, не розумію — я це записую, а потім читаю про це або в когось запитую. Це нормально — не знати всього і не розуміти всього, і так ви розширюватимете свій кругозір і знання до нескінченності, цьому немає межі.
Друге — бути відкритими до всього, і цього мене великою мірою навчила Катя. Я була достатньо упередженою в деяких речах, бо довгий час перебувала в єдиній професійній спільноті, у мене були свої переконання. Але Катя постійно каже — будьте відкритими, подивіться з іншого боку. І це дійсно працює, дуже допомагає.
Далі — мати критичне мислення і дивитись на все із сумнівом. Коли вам хтось щось каже, сумнівайтеся в цьому, коли викладач щось каже на парах — засумнівайтеся. Це принесе користь: сумніви або доведуть, що ви маєте рацію, або розвинуть вашу нейропластичність, і це чудово.
І наостанок — формувати спільноту, мати однодумиць, цю підтримку, бути в тому середовищі, спілкуватися і не боятися висловлювати свою позицію. Допоки ми мовчимо, доти цього ніхто не почує. Це якраз про проєкт «Жінки в медицині» — про це не говорили, а щойно ми почали дослідження і потім форуми, про це заговорили в спільноті, інші мережі й платформи теж почали про це говорити. Тобто іноді треба бути першою і трохи ризикнути, щоб отримати багато бенефіту і зробити великий крок уперед не тільки для себе, а взагалі для суспільства.
Катерина Потапова: Я повністю погоджуюсь із тим, що сказала Інеса, тому не буду повторювати, окрім «radical open mind» — це фраза, яку я щодня повторюю, щоб, навіть формуючи власне середовище, ми теж не були упередженими. Зосереджуся на медицині й скажу нашим глядачкам і глядачам про три важливі фактори.
Треба мати здоровий сон, не менше семи годин, тому що ті, хто не сплять, ухвалюють погані рішення і не реалізують свій потенціал. Друге — збалансоване харчування, і це не просто слова. Середземноморська дієта чи тарілка здорового харчування Центру громадського здоров’я — це про те, як довго ви будете мислити критично і як довго зможете ухвалювати не тільки управлінські, а якісні рішення. Можна дожити, займаючись біохакінгом, до 90 років, але якщо не буде хорошого мозку — навіщо це життя. Про мозок треба думати вже зараз, а збалансоване харчування коригує ліпідний обмін і, зрештою, ймовірність інсульту й інфаркту.
І сюди ж — фізичне навантаження. Ті, хто каже, що в них немає на нього часу, насправді мають поганий тайм-менеджмент і мають переглянути пріоритети. Здоров’я — це пріоритет номер один: без нього не буде ні подкасту, ні роботи, нічого. Фізичне навантаження в цьому контексті не тільки напряму впливає на те, який вигляд людина має і як почувається, а ще й впливає на те, який в неї об’єм сірої речовини, гіпоталамуса, і на пам’ять, і на все інше. Тобто сам факт фізичного навантаження і скорочення м’язів продовжують життя.
Тому молодим лікаркам моя порада — не боятися власних ідей. Немає нічого неможливого. Якщо хочеться написати Урсулі фон дер Ляєн — напишіть, і вам дадуть відповідь, найчастіше так і трапляється.
Цей подкаст створено в межах проєкту Інституту масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
