На кінофестивалі в Карлових Варах кінокритикиня Наталія Серебрякова ексклюзивно для DIVOCHE.MEDIA поспілкувалася з однією з провідних українських режисерок Марисею Нікітюк, яка у межах індустрійної секції презентувала свій новий проєкт — воєнну драму «Ной». Нікітюк відома своїм глибоко поетичним підходом до кіно — від «Коли падають дерева» та «Я — Ніна» до співпраці з Алісою Коваленко над документальним фільмом «Сліди», відзначеним на цьогорічному Берлінале.
У розмові кінокритикиня і режисерка торкнулися тем творчого методу, розвитку нового проєкту, роботи в сучасному українському кіноконтексті та пошуку кіномови, здатної фіксувати реальність, що стрімко змінюється.
Я знаю, що назва твого нового проєкту — «Ной». Про що буде цей фільм?
Це про початок повномасштабного досвіду. Якщо зовсім узагальнено — це історія про те, як любити людей, коли ти розумієш, що все може зникнути. Як взагалі любити? Як прив’язуватися? Як жити в часі та стані, коли для тебе все є абсолютно тимчасовим і дуже смертним?
Події відбуваються під час Харківського контрнаступу 2022 року. Молодий цивільний айтішник Андрій із позивним «Тринадцятий» потрапляє на фронт. Його очікування стикаються з реальністю. Він не те щоб це планував — у нього було інше завдання, але випадково, в хаосі, він опиняється у саперному розвідувальному підрозділі, який рухається попереду всіх. І там він стикається з питанням: як із цим усім жити.
Є також його командир Ной — дуже професійний, із великою експертизою, але водночас він не може врятувати тих, кого любить. Вони рухаються вперед у сподіванні на перемогу, витісняючи росіян до кордону. Але, як ми знаємо, війна на цьому не закінчується. Тому це історія про зростання, про входження в роль воїна і навіть у стан суспільства, яке перебуває у перманентній мобілізації.
Це не буде історія про посттравматичний синдром чи щось подібне?
Радше ні. Це набуття досвіду, з яким ніхто не знає, як далі жити. Усе відбувається під час наступу, витіснення до кордону. Герої перебувають у різних станах: втрати, прив’язаність, повний спектр емоцій — перший бій, перший вихід, перша смерть, реакції людей. Але це не про посттравматичний синдром у класичному сенсі, коли людину наздоганяє пережите після. Це радше про сам момент входження в цей стан травми.
Для мене дуже важливе питання любові. Любові в широкому сенсі: тепла, прив’язаності, розуміння іншої людини, братерства. Є і романтична любов. Але глобально — як усе це може існувати в ситуації, коли ти не знаєш, що буде завтра.
Чи є вже українські або іноземні продюсери?
Так, ми працюємо з Ігорем Савиченком. Наші копродюсери — хорватська сторона, зокрема Хрвоє Освадич. Разом із ними ми отримали фінансування від European Solidarity Fund for Ukrainian Films — і на девелопмент, і на продакшн. Загалом за останній рік це приблизно 200 тисяч євро. Зараз ми подалися на нові гранти і також подаємося до міжнародних фондів. У проєкті беруть участь Бельгія, Норвегія, Хорватія та Україна.
Хорватський компонент у нас не випадковий. У фільмі є персонаж — найкращий друг Ноя і заступник командира, хорватський офіцер, який приїхав добровольцем ще у 2016 році. Вони разом працюють як саперна пара. На момент подій фільму, які починаються в серпні-вересні, від їхнього батальйону часів АТО майже нікого не залишилося. Вони фактично вдвох опиняються з новачками, які приходять наприкінці 2022 року.
Як режисерка, яка раніше більше працювала з жіночими історіями, як ти бачиш свою точку входу в чоловічу історію, в чоловічий світ?
«Ной» написаний на базі інтерв’ю з військовими, зокрема саперами. Я здебільшого так і працюю — з вербатимом (документальним глибинним інтерв’юванням) ще з 2010 року. Ми робили документальні вистави на основі вербатиму разом із Наталкою Ворожбит і Андрієм Маєм. Тому для мене це певна технологія, яка давно зі мною.
Точкою входу в цей проєкт став мій друг із позивним «Тринадцятий». Він писав мені заспокійливі історії, свої пригоди з фронту, щоб я не так нервувала. Ми з ним багато говорили, жартували про те, що було б добре зробити з ним матеріал, взяти в нього інтерв’ю для написання фільму. Але цього не сталося — він не повернувся. І в результаті виникло щось середнє між ним, мною і моїми друзями, які були цивільними, переважно митцями, а у 2022 році опинилися в зовсім іншій реальності. Це і стало точкою входу в образ головного героя — цивільного Андрія.
Під час інтерв’ю я зустрічала дуже яскравих людей, які стали прототипами персонажів. Звісно, це мікс історій, адже контекст контрнаступу — складний і багатошаровий, і неможливо охопити всіх. Але все, з чим я працювала, лягло в основу сценарію.
У фільмі є і жіночі персонажі. Головна героїня — бойова медикиня Марічка. Я багато часу проводила в цьому середовищі й відчувала, що ніби приєднуюся до цих харизматичних людей, у яких впізнавала щось близьке для себе. Тому точка входу — це завжди твої власні емоції під час війни, під час тих обставин, які ми проживаємо.
Є персонаж, який мені особливо близький, — це Ной. Темний харизматик, такий собі трикстер, складний, суперечливий, вразливий, але намагається цього не показувати. Також лінія «Тринадцятого» як «новачка» частково відображає мій власний шлях у цій історії — як людини, яка входить у воєнне середовище, багато спілкується, слухає, вчиться.
Ми постійно працюємо над сценарієм разом із військовими: перечитуємо, уточнюємо, верифікуємо. Від першого драфту до сьогодні він суттєво еволюціонував за два роки. Звісно, перфекціонізм не має меж, окрім дедлайнів. Робота триває. Я дуже сподіваюся, що нам вдасться залучити військових, з якими я працювала, до знімань — і як консультантів, і до постановки бойових сцен. Для мене це принципово важливо — зробити цю роботу максимально точною і глибокою з людьми, яких я дуже поважаю.
До речі, чи є вже уявлення про візуальну естетику фільму?
Уявлення є. Це поєднання кількох підходів. Події охоплюють три періоди — кінець літа, глибоку осінь і зиму. Відповідно, це три різні фізичні стани середовища.
Мені дуже важлива фізіологічність — максимальна матеріальна присутність: бруд, піт, кров, пил, повітря, яке буквально відчувається. Хочеться передати глядачеві цей досвід не лише через інформацію, а через відчуття. Це спроба зробити так, щоб глядач фізично відчував простір.
Камера має бути поруч — жива, рухлива, переважно ручна. Але водночас це поєднання з живописністю. Тому що навколо є і страшна краса: природи, моментів, самого життя. І саме через цю естетику можна відчути, заради чого ведеться боротьба — за країну, яка є красивою і живою.
Тобто це мікс між майже документальною присутністю і візуальною образністю. Дуже важливо, щоб камера була емпатичною, не відстороненою. Я не люблю холодну дистанцію. Навпаки, це має бути дуже особистий, дуже «наш» погляд.
Це буде більше рухлива камера чи статична?
Це буде поєднання, але загалом я тяжію до ручної камери. Можливо, будуть й інші технічні рішення, але поки що ми в процесі пошуку.
Чи є вже мудборд або референси з інших фільмів? І чи доречно порівнювати український досвід війни з тим, як її зображують у світовому кіно?
Порівнювати — ні. Але надихатися — так. Для мене головне — передати досвід, емоцію і нашу мову. Ми працюємо разом із військовими, консультуємося, перевіряємо, будемо шукати візуальні рішення колективно — з командою, акторами, на локаціях.
Серед референсів, звісно, є різні фільми. Наприклад, «Врятувати рядового Раяна» — через його фізіологічність і спосіб роботи з камерою, особливо у сцені висадки в Нормандії. Це приклад того, як форма відповідає суті, емоціям.
Мені також дуже подобається «Монос» — через красу кадру і роботу з акторами. Це один із найсильніших візуально фільмів для мене.
Є речі, які надихають у «Гладіаторі» — зокрема відчуття присутності у бойових сценах. Елементи абсурду неминуче викликають асоціації з «Апокаліпсисом сьогодні», а бойові сцени — з «Падінням “Чорного яструба”». Але це радше внутрішні орієнтири, ніж прямі наслідування.
Цікаво, що за відчуттям присутності акторів мене дуже надихнув «Гамнет» — не як військове кіно, а як приклад живої акторської енергії в кадрі. Це те, до чого хочеться прагнути.
Усі ці стани — на межі: адреналін, гормональні реакції, фізичні прояви. Це великий виклик — знайти разом з акторами цю правду існування, максимально наближену до реальності.
