Санна Марін — колишня премʼєр-міністерка Фінляндії та екслідерка Фінської соціал-демократичної партії. Вона увійшла в історію як наймолодша очільниця уряду у світі та як прем’єрка Фінляндії з найдовшим терміном перебування на посаді. Її коаліційний уряд повністю складався з жінок.
У біографічній книжці «Без дії немає надії: мемуари про сміливість бути лідеркою» вона щиро ділиться, як публічна політична карʼєра вплинула на особисте й сімейне життя, і міркує про те, що означає бути лідеркою у світі, який усе ще не звик до рішучих жінок. Також Санна Марін розповідає про необхідність діяти і брати відповідальність, коли йдеться про краще майбутнє для всіх.
Оригінальне видання мемуарів вийшло друком 4 листопада 2025 року, у вересні 2026-го видавництво «Основи» випустить їх українською.
Публікуємо уривок.
Розділ 11
Боротьба триває
Ми стоїмо на плечах тих, хто був перед нами. До мого терміну у Фінляндії була одна жінка-президентка, дві жінки-прем’єр-міністерки, багато жінок-лідерок політичних партій і багато інших мужніх дівчат, які будували наше суспільство й десятиліттями боролися за права жінок і дітей. Кожна із цих жінок трохи полегшила шлях для тих, хто прийшов після неї. П’ять жінок-лідерок нашого уряду змогли піднятися на вершину політичної ієрархії не тільки завдяки своїм навичкам і відданості, а й завдяки жертвам, які принесли наші попередниці. Дівчаткам потрібні приклади сильного жіночого лідерства, і не варто недооцінювати важливість рольових моделей. Однак коріння однакових можливостей лежить набагато глибше — у соціальних структурах, що забезпечують рівну участь в освіті, соціальному забезпеченні і трудовій діяльності, — та зазвичай саме жінки разом просували ці реформи в наших суспільствах.
Політика, яка зробила Фінляндію лідером у сфері гендерної рівності, сягає корінням більше ніж на сто років тому. У 1906 році Фінляндія стала першою країною у світі, яка надала жінкам повні політичні права — не тільки право голосу, але й право балотуватися на виборні посади. Наступного року до нашого парламенту було обрано дев’ятнадцять жінок, а наша перша жінка-міністерка, Мійна Сілланпяя обійняла посаду в 1926 році. Участь жінок у процесі ухвалення рішень мала вирішальне значення для перетворення нашої країни на сучасну соціальну державу; присутність жінок у парламенті й уряді означає, що завжди були люди, які працювали над поліпшенням рівності, освіти й добробуту. Забезпечення гарантованого права на доступні та якісні послуги з догляду за дітьми, а також соціальну підтримку людей похилого віку звільнило жінок від тягаря неоплачуваної доглядової праці й дало їм змогу повною мірою брати участь в оплачуваній роботі й політичному житті. Така проста річ, як безплатні шкільні обіди, запроваджені у Фінляндії 1948 року, дала матерям можливість працювати протягом дня, замість того щоб сидіти вдома й готувати їжу, а забезпечення поживними обідами всіх школярів мало багато побічних позитивних ефектів для здоров’я та суспільства, які принесли користь усій країні. Оплачувана відпустка по вагітності й батьківству полегшила тягар батьків і дала змогу більшій кількості жінок робити кар’єру. Наш пакет допомоги по вагітності й пологах — «Пакунок немовляти», соціальна інновація, яка існує вже кілька десятиліть, — забезпечує сім’ї дитячим одягом, засобами догляду й іншими речами, необхідними новонародженим. Численні законодавчі зміни, що відбулися протягом десятиліть, зміцнили права жінок у сім’ях і громадах і захистили жінок від гендерного насильства. Ці й багато інших змін у нашому суспільстві не з’явилися випадково, а були здобуті в результаті боротьби — зазвичай довгих і важких перепалок у парламенті й уряді, які провадили жінки, що працювали пліч-о-пліч, незалежно від їхнього політичного походження.
Змагання за рівність і паритет — це постійна боротьба, і ставки в ній надзвичайно високі. Те, що ми, особливо у Фінляндії та інших скандинавських країнах, вважаємо само собою зрозумілим, наприклад сексуальне й репродуктивне здоров’я та права, доступ до освіти й базових послуг, а також життя в суспільстві, заснованому на демократії та верховенстві права, для багатьох людей у всьому світі все ще залишається мрією. І найсумніше, що навіть у Фінляндії, яка за всіма показниками — одна з найбільш рівноправних країн у світі, жінки все ще отримують приблизно на 15% меншу зарплату, ніж чоловіки, а понад 50% жінок зазнали фізичного й сексуального насильства чи погроз.
Варто пам’ятати, що, попри значні успіхи в досягненні рівності за останнє століття, усе це може зникнути швидше, ніж ми думаємо. У 2025 році, коли я пишу ці рядки, ми спостерігаємо серйозне зрушення прав жінок в усьому світі. Права жінок і дівчат на освіту, незалежність, послуги й безпеку погіршуються і навіть зникають у багатьох куточках світу. Сексуальне насильство використовують як інструмент геноциду й поширення страху серед цивільного населення в зонах війни й конфліктів. Жінки й діти в Афганістані, Ємені, Судані, Палестині, Ірані, Гаїті, Україні, Сирії, М’янмі й багатьох інших місцях платять невиправдано високу ціну за міжнародну байдужість або, можливо, відсутність турботи. І продовжуючи боротися за те, за що жінки боролися завжди, ми також стикаємося з новими викликами, такими як нерівність у цифровому світі. Чи то відсутність доступу до інформації або цифрових інструментів, чи то мізогінне й вороже середовище, із яким жінки стикаються в інтернеті, потрібно розглядати як політичні питання, а не лише як проблеми окремих осіб.
Мене багато разів запитували, як ми можемо заохотити жінок і молоде покоління до участі в політиці. Моя відповідь проста, але водночас важка для реалізації: нам потрібен безпечний простір для діяльності. Якщо жінки стикаються з ворожістю під час участі в дебатах або політичній роботі, вони часто залишаються наодинці із цією проблемою. Особливо сьогодні, в епоху соціальних медіа, погрози надходять безпосередньо до домівок жінок через екрани наших пристроїв. Величезна кількість людей, реальних чи вигаданих, переслідують жінок в інтернеті. Це не просто поодинокі напади, а цілеспрямовані, широкомасштабні кампанії ненависті проти людей, переважно жінок і представників меншин, лише за те, що вони висловлюють свою думку. Наше завдання — внести законодавчі і структурні зміни, щоби покласти цьому край, і перший крок — ставлення до переслідувань в інтернеті як до будь-якого іншого виду насильства.
Не дивно, що гендерна рівність і права людини були пріоритетними завданнями в програмі нашого уряду. Коли я обійняла посаду, дванадцять із дев’ятнадцяти міністрів уряду були жінки. Ми провели безліч законів, які надали жінкам більш міцне становище в робочому житті й захист від насильства, а також ліквідували структури, що пригнічували меншини й осіб, які перебували в слабшому становищі. Ми реформували законодавство про відпустку по догляду за дитиною, провели комплексні реформи законодавства щодо сексуальних злочинів і захисту дітей, вдосконалили Закон про послуги для людей з інвалідністю, реформували законодавство про трансгендерів, а також поліпшили права на аборт і внесли численні інші зміни в політику, спрямовану на зміцнення фізичного й психічного здоров’я людей, а також розширення їхніх прав на робочому місці, в освіті й соціальній сфері. Дехто може стверджувати, що права трансгендерів, сексуальних меншин і корінних народів — незначні питання, оскільки вони стосуються лише невеликої групи громадян. Але оскільки я походжу з малозабезпеченого середовища й виросла серед людей, яких дискримінували через те, ким вони були й кого любили, питання рівності для мене завжди залишатиметься ключовим. Коли ми зосереджуємося на конкретних реформах, які надають усім рівні права й можливості, то будуємо суспільство, яке є кращим для всіх, а не тільки для тих, кого це безпосередньо стосується.
Не дивно, що наш уряд, очолюваний жінками, протягом усього терміну повноважень стикався з мізогінією та сексизмом. Нам давали прізвиська на кшталт «уряд помади» або «уряд дівчат», ми отримували нескінченні потоки сексуалізованих погроз в інтернеті. Мені так часто погрожували зґвалтуванням та іншими видами сексуального насильства, що я навіть не можу їх порахувати. Нашу компетентність і здатність керувати часто ставили під сумнів без будь-яких підстав. Нашу поведінку моралізували yнастільки, що це більше нагадувало часи, коли жінкам не дозволялося виходити на вулицю без супроводу чоловіків, ніж суспільство, у якому ми живемо сьогодні. Наш досвід показав, що, попри репутацію країни як прикладу рівності, подвійні стандарти щодо жінок нікуди не зникли — навіть там, де рівність вважається нормою.
Я зустрічалася з багатьма жінками-лідерками з усього світу, і одна спільна тема в їхніх історіях — це самотність, яку вони відчували, борючись за своє право бути лідерками. Для жінок стати лідером — це завжди боротьба на багатьох фронтах, і ми стикаємося з перешкодами й упередженнями, яких чоловіки просто не мають. А якщо ви походите з етнічної, сексуальної чи гендерної меншини або з нижчого класу за рівнем доходу, то стикаєтеся з ще більшими перешкодами. Нерівність — тягар як для окремих осіб, так і для загального блага: коли люди з різним походженням і досвідом не можуть повноцінно брати участь у житті суспільства, ми втрачаємо таланти і знання, які нам зараз потрібні більше, ніж будь-коли.
Ситуації, з якими я стикалася, просто будучи собою під час виконання своєї роботи, іноді були дивними. Один із найдивніших, але промовистих моментів стався 2022 року в Окленді, Нова Зеландія, на спільній пресконференції з прем’єр-міністеркою Джасіндою Ардерн. Репортер запитав нас, лідерок наших країн, чому ми зустрілися. «Багато людей будуть задаватися питанням, чи ви зустрілися тільки тому, що одного віку й маєте багато, хм, спільного?» Я була здивована: це справді те, що журналіст хотів запитати мене після того, як я летіла двадцять вісім годин, аби потрапити на інший кінець світу, і провела всю пресконференцію, обговорюючи COVID-19 та війну в Україні? «Ми зустрічаємося, тому що ми прем’єр-міністерки», — відповіла я. Це питання було унікальним за своєю абсурдністю, але не єдиним. Мене так часто запитували про мій вік, стать і батьківство — аспекти, які чоловікам при владі ніколи не доводиться ні захищати, ні обговорювати. Бути жінкою-лідеркою, а особливо молодою жінкою, усе ще нетипово, а тому це викликає резонанс у ЗМІ. Ось у чому справжня проблема: жінки складають половину населення, але мають лише незначну частку світової влади й ресурсів.
Я зустрічала багатьох талановитих чоловіків-керівників, але кожна жінка-керівниця, яку я зустрічала, була талановитою. Їм довелося пройти надзвичайно важкий шлях, щоб досягти свого статусу. Але виклики для жінок не закінчуються, коли вони піднімаються на вершину; подвійні стандарти ніколи не зникають, і нас штовхають у ті самі крихітні рамки, у яких ми перебували з дитинства. На жінок у всьому світі чинять тиск, щоби вони були жіночними, турботливими, м’якими, слухняними та пристосованими. Водночас риси, які традиційно вважають жіночними, часто сприймають як прояви слабкості чи легковажності. Лідерські якості, такі як амбіції, сила, далекоглядність, талант і авторитетність, історично були чоловічими, і коли жінки виявляють ці якості, їх вважають «холодними», «злими», «неприємними», «непривабливими». Жінок, які виявляють різні сторони своєї особистості, що виходять за межі очікуваних ролей, сприймають негативно. Жодна людина не лишається тією самою на роботі й удома, але для жінок така природна гнучкість сприймається як нещирість і викликає моральний осуд. Але так само як і чоловіки, жінки мають право виявляти усі свої грані й бути сильними, розумними та амбітними й водночас грайливими, чуйними, турботливими та веселими. Коли ми ставимо собі питання, чому жінки залишають політику або чому вони не прагнуть брати в ній участь, можливо, спочатку варто запитати себе, як ми ставимося до них.
***
Я багато чого навчилася, борючись за свій професійний і особистий простір. Я можу погодитися зі знаменитим висловом Магатми Ганді: «Спочатку вони ігнорують тебе, потім сміються з тебе, потім борються з тобою, а потім ти перемагаєш». Що складніша ситуація, то важливіше не здаватися. Моє кредо, якби воно в мене було, — долати будь-які труднощі й боротися за те, що дійсно має значення: кращий світ для наших дітей і для наступного покоління. Надія — у наших діях.
Мені часто доводилося робити несподіваний життєвий вибір. З огляду на моє походження, я ніколи не мала стати політикинею, і, зважаючи на мою кар’єру, трохи дивно, що я змінила курс свого життя та залишила активну політику до сорока років. Для мене 2023 рік був роком змін на всіх фронтах. Я вірю, що для того, щоби справді відкрити нові двері, деякі старі потрібно зачинити.
Керуючи Фінляндією в період пандемії та під час нашого вступу до НАТО, що відбувався на тлі повномасштабної війни Росії проти України, вирішуючи щоденні проблеми п’ятипартійного коаліційного уряду і все-таки зумівши реалізувати 98 % нашої амбіційної, насиченої реформами урядової програми, я була втомлена, проте водночас готова до парламентських виборів у квітні 2023 року. Під час попередніх виборів ніхто не знав про кризи, з якими ми зіткнемося протягом чотирьох років при владі, тож це був момент, коли громадяни нарешті могли оцінити, як ми впоралися.
Такої кампанії соціал-демократи не переживали вже багато років. Сотні, а то й тисячі людей збиралися на наших заходах по всій Фінляндії, куди я їздила разом із нашими міністрами й кандидатами. Така активність може бути звичною для Сполучених Штатів, але у Фінляндії ми не любимо брати участь у політичних мітингах, тому я була приємно здивована, побачивши, як палко нас підтримували люди. Хоч наша партія протягом усього терміну перебування при владі мала досить високі рейтинги в опитуваннях, а я користувалася повагою серед ліберальних і лівоцентристських прихильників, все одно було ясно, що нам буде важко перемогти. У Фінляндії опозиція зазвичай демонструє найсильніші результати на виборах. Причини цього зрозумілі: оскільки жодна партія не має більшості, ми завжди утворюємо коаліції, а в коаліціях усі мають йти на компроміси. Це призводить до постійних переговорів, політичних суперечок і результатів, які не завжди подобаються виборцям кожної партії. Однак у коаліційному правлінні є й політична сила. Політичні зміни рідко бувають драматичними, тому що зазвичай у коаліції завжди є принаймні одна партія, яка була в попередньому уряді, і партії більше звикли працювати разом, ніж у системах, де дві з них чергуються при владі.
Перші справжні дебати й передвиборчі заходи розпочалися в січні. Розпочавши кампанії нашої партії, в лютому я присвятила дуже багато часу поїздкам і зустрічам із громадянами, одночасно виконуючи обов’язки прем’єр-міністерки. Я часто подорожувала; напруга в геополітиці не спадала, і Україна все ще боролася за свою незалежність і суверенітет. У березні я вдруге з початку війни відвідала Київ, і моя заява про оцінку можливості відряджання старих винищувачів туди піддалася гострій критиці, особливо від правих. Ще одна річ, яка викликала суперечливу реакцію, — це моя тверда позиція, що СДП не буде вести переговори й не вступить у коаліцію з Партією фінів, правопопулістською партією. Їхні політики постійно висловлювали расистські думки, і ми настільки далекі за своїми цінностями й політичними позиціями, що я лише констатувала очевидне: ми ніколи не зможемо увійти до однієї коаліції. Але у Фінляндії люди не звикли до таких категоричних заяв — від усіх партій очікують, що вони залишатимуть відкритими всі можливості. Для мене було очевидно, що деякі речі не підлягають обговоренню, наприклад повага до прав людини.
Я знала, що єдиний спосіб для нас залишитися в уряді — це посісти перше місце на виборах і очолити переговори. Було ясно, що права Коаліційна партія та Партія фінів заздалегідь підготували коаліцію. Я закликала людей голосувати за нас, аби цього не сталося. Кінцевим результатом став би найправіший уряд, який коли-небудь був у Фінляндії, а це означало б скорочення витрат на освіту, соціальні послуги й соціальні виплати, а також податкові пільги для багатих, зростання нерівності, уповільнення або зупинку заходів щодо боротьби зі зміною клімату й посилення правил імміграції. Голосування за соціал-демократів — єдиний спосіб запобігти цьому.
Перегони були надзвичайно напруженими, зрештою сталося саме те, чого я остерігалася. Три провідні партії фінішували з різницею в один процентний пункт. Коаліційна партія перемогла з 20,8 %, Партія фінів посіла друге місце з 20,1 %, а ми фінішували третіми з 19,9 %. Це був гірко-солодкий результат: ми отримали на 2,2 процентних пункти більше підтримки, ніж на попередніх виборах, і виграли три додаткові місця в парламенті, але втратили можливість обирати прем’єр-міністра й уряд.
У мене були неоднозначні почуття щодо результатів. Я зробила все, що могла, аби перемогти, і знала, наскільки жахливим був результат — що означатиме правий уряд для нашої країни й народу. З цього приводу я була розчарована. Водночас знала, що це дасть мені змогу переоцінити свій життєвий шлях. Керівництво урядом у такий неспокійний час відчутно вплинуло на мене особисто, і я була втомлена. Погіршилися стосунки з Маркусом, наш шлюб тріщав по швах.
Ми з Маркусом завжди були дуже близькі, майже з того моменту, як познайомилися у віці вісімнадцяти років. Але протягом останніх кількох років це відчуття поступово зникало, тому що моя робота була дуже напруженою та забирала багато часу. Щоденні розмови про життя, світ і все інше зникли з нашого життя. Ми були під одним дахом, але віддалилися, ніби наші шляхи перетиналися лише випадково. Моя робота виснажувала мене — я часто була занадто втомлена, щоб обговорювати те, що відбувалося, а іноді мені навіть не дозволяли нічого говорити, бо це була секретна або чутлива інформація
Крок за кроком я все більше замикалася в собі.
Оскільки я втрачала контроль над своїм особистим життям, то шукала контроль там, де могла: у роботі, фізичних вправах і ранкових ритуалах. Зазвичай я прокидалася на годину раніше за всіх, щоби випити чашку кави наодинці, послухати музику й підготуватися до дня. Щодня це та читання казки на ніч Еммі були речами, яких я чекала, іноді нетерпляче. Я усвідомила, що також чекала на період, коли зможу проводити з нею більше часу. Я сумувала за нею та відчувала провину за те, що не могла приділяти їй достатньо уваги. Я втішала себе тим, що вона ще маленька й що в нас попереду багато часу.
Пам’ятаю той момент, коли усвідомила, що зв’язок між нами з Маркусом розірвався. Нічого драматичного не сталося. Не було жодного прояву недовіри чи неповаги. Просто я чітко усвідомила, що сталося щось незворотне. Я пам’ятаю, як думала про данський телесеріал «Борген», у якому йдеться про жінку, Бірґітте Нюборґ, з маленької політичної партії, яка стає прем’єр-міністеркою Данії. Побічна сюжетна лінія серіалу стосується шлюбу Нюборґ. На початку першого сезону вона із чоловіком — щаслива, впливова пара, але після того, як вона приймає цю посаду, їхні ролі змінюються, і вони швидко віддаляються одне від одного. До кінця сезону їхній шлюб розпадається. Роками раніше, коли я дивилася серіал разом із Маркусом, ніхто з нас не міг зрозуміти, чому вони пожертвували своїми стосунками заради її кар’єри. Тепер я можу. Це не свідомий вибір. Так трапляється.
Збоку наше розлучення могло здатися раптовим, але такі речі рідко бувають раптовими. Ми не здалися легко. Довгий час ми намагалися виправити те, що було зламано. Але неможливо відновити втрачений зв’язок, коли в тебе просто немає часу, а звільнитися з роботи не варіант. Тож ми прийняли той факт, що іноді стосунки закінчуються. Я досі вважаю його найкращою людиною, яку знаю, і впевнена, що він думає те саме про мене. У нас є прекрасна донька, і ми завжди будемо її люблячими батьками, навіть якщо наші стосунки змінилися.
