У німецькому видавництві Anthea 12 листопада виходить книжка драматургині Лєни Лягушонкової «Мій прапор запісяв котик». Спочатку текст був п’єсою і разом із «ПГТ» та «Мать Горького» увійшов до так званої «донбаської трилогії» авторки.
Напередодні виходу німецького видання Лєна розповіла для DIVOCHE.MEDIA про страх бути непоміченою і страх бути поміченою, свою недовіру до схвальних рецензій та спосіб дізнаватися, що насправді думають глядачі. А ще поговорила з перекладачем книжки Якобом Вундервальдом про те, як український текст звучатиме для німецького читача.
«Скандальна», «Провокативна», «Треш»
На сайті німецького видавництва Anthea оголошена офіційна прем’єра моєї книжки «Мій прапор запісяв котик», і у мене є два страхи.
Перший — що книжку не помітять.
Другий — що помітять.
Якщо другий досвід я пережила, то до першого не зовсім готова. Я звикла, що мої прем’єри супроводжуються прикметниками «скандальна», «провокативна», а також іменником «треш», — і це без особливих зусиль із мого боку. Щоб здобути славу «саркастичної», мені треба було лише описувати світ так, як я його бачу. Епітети прикладалися самі.
Мій німецький колега і друг, сократичний співрозмовник моїх колонок, написав книжку про сексуальність. У ній є перелік ста найсексуальніших речей. Одна з них — зловісний позитив.
Я чесно не знаю, що він знаходить тут сексуального. Позбавлений, нещасний, українського досвіду, він не розуміє, що очікування на успіх і є єдиною умовою для виживання української мисткині. Та й загалом.
Але зараз не про це.
До того, як стати книжкою
Перед тим як стати книжкою, «Мій прапор» був п’єсою. Разом із двома іншими п’єсами — «ПГТ» і «Мать Горького» — він складав так звану «донбаську трилогію», яку повністю поставили у 2023 році в TR Warszawa в режисурі Олександри Поплавської.
«Мать Горького» — напевне, найуспішніша її частина. Її ставили в театрі Лесі Українки у Львові під назвою «Мої родичі та інші покидьки» (режисер Ігор Білиць, 2019 рік), у драмтеатрі імені Ольги Кобилянської в Чернівцях як «Мати Гіркого. Гуглтранслейт» (режисер Дмитро Леончик, 2023 рік).
Ще одна постановка мала відбутися в Києві у театрі «Золоті ворота» — «Дискотека моєї мами» режисерки Тетяни Губрій. Прем’єру призначили на 27 лютого 2022 року. Як можна зрозуміти з дати, вистава не відбулася.
«Мать Горького» — історія сусідки, яка має красивого сина, народженого від грека. Як опинився грек на сході України, маленька оповідачка, чиїми очима ми дивимося з-за паркана, на якому сохне білизна невістки-проститутки з Неаполя, не знає — на відміну від нас, дорослих.
Син росте, мати продовжує любити його понад усе на світі й наче виконує свої материнські обов’язки, але щось трохи не так. У пащу любові летять життя невісток, дітей, народжених від цих невісток, самої Діянки — так звуть головну героїню.
Текст написаний так, що його можна зіграти і як моновиставу, і на великій сцені двома складами із хором.
Дискошар, хрест і золоте немовля
Перед виходом книжки я вирішила згадати, що писали після німецької прем’єри Gorkis Mutter (режисер Максим Голенко, 2022 рік, Schauspiel Stuttgart):
«Історія про любов і її відсутність»;
«Кордони дитинства зіткнулися з кордонами імперії»;
«Плюшевий ведмідь — заміна чоловіка»;
«Золоте дитя висить на розп’ятті. Церковний гімн супроводжує сцену. Кадри зруйнованих міст»;
«Дослідження причин війни росії проти України, що сягають навіть не 90-х років»;
«Aleksander Walter, Online Merker»;
«Драма проти забуття»;
«Дискошар і хрест із золотим немовлям»;
«Історія сильних жінок із феміністичного погляду»;
«Лєна Лягушонкова представляє покоління нових драматургів, які підходять до політичного театру зі свіжого й недогматичного погляду, спираючись на особистий досвід»;
«Elisabeth Majer, “Tampons gegen den Lebensschmerz”, Theater der Zeit».
Ще щось хороше написали в Theater heute. Але я вже шукати не полізу, бо в мене його під рукою немає.
Паніка від того, що не можеш знайти необхідну книжку чи посилання, схожа на паніку, коли забула, де зараз твій паперовий ІПН. Гірше лише прокинутися о п’ятій ранку і перераховувати, скільки даремно витрачених грошей зараз могло б до тебе повернутися.
Повірте на слово.
До того ж я ніколи до кінця не довіряю, коли мене хвалять. Шукаю причини, чому ті, хто хвалить, зараз це роблять. Іноді геополітичні. Іноді знаходжу.
Набагато чеснішими мені видаються колеги, які кажуть: «Тю, що то за премія чи нагорода? Мої друзі про таку не знають».
Туалетний аналіз
У мене є стовідсотково дієвий метод дізнатися правду про глядацьке сприйняття, очищену хоч не від ідолів площі, печери і роду, то хоча б від ідолів театру, тобто віри в авторитети.
Я йду в туалет і підслуховую.
Окей, цей метод гендерно обмежений моєю статтю і не такий уже стовідсотковий. Але люди, які перед тим влаштовували овації на десять хвилин, зовсім інакше поводяться у вбиральні, підставляючи руки під сушарки й обмінюючись тампонами, нехай і не тими, що послаблюють життєві болі.
Виявляється, що і гра народного актора не така вже геніальна, і сюжет хрін пойми про що. Жаліються на витрачений час і гроші.
Так от. Своїм туалетним аналізом я була задоволена.
А от із книжкою складніше.
Я вирішила масштабувати побоювання щодо виходу і сприйняття роману «Мій прапор запісяв котик» і поставила кілька запитань перекладачу Якобу Вундервальду.
«Гумор може слугувати воротами у світ роману»
Які суто українські штуки було важко пояснити? Наприклад, усі ці прикмети до смерті.
Головна проблема зазвичай виникає там, де речі не можна пояснити з контексту (як, наприклад, «прикмети до смерті»). Складнішими є випадки, факти, асоціації, які кожному українському читачеві дуже зрозумілі, але німецькому — ні: чому в університеті в Луганську працює саме Канадський культурний центр? Хто такий Моторола і що таке МММ або Oriflame?
Часто такі речі можна залишити в тексті, нехай читач сам розбереться, але іноді треба додати слово-два, щоб стало зрозуміло.
Ти шукав якусь певну стилістику? Мовні особливості?
Я шукав стилістику, яка б передавала всі різні шари тексту, що здалися мені важливими.
По-перше, було важливо, щоб текст вийшов смішним, бо мені здається, що гумор тексту може слугувати воротами у світ роману, навіть якщо читач не надто добре знайомий з його реаліями.
По-друге, я шукав майже усний стиль оповіді, який передає живу мову оповідачки, незважаючи на те, що деякі мовні засоби, які надає українська мова, недоступні німецькій.
По-третє, мені здається, що одним із головних мовних мостів може бути така «мова світового міленіала», де через мову можна іноді розкрити паралельність досвіду, навіть якщо цей досвід на перший погляд виглядає досить далеким від німецького.
Це, звичайно, трохи ризикована річ, бо не хочеться, щоб текст був надто прив’язаний до мови одного моменту, але я намагався стримано розкрити такі моменти там, де вони є в оригіналі.
Як думаєш, як цей текст звучить німецькою та як буде читатися? Чи зберігся вайб тексту?
Я думаю, що текст зараз звучить так, як він і звучить українською: жваво, смішно, іноді дуже сумно. Я завжди уявляв собі, що переді мною стоїть людина, яка розповідає цей текст, і вона приблизно мого віку, і мені дуже смішно, цікаво й сумно.
Так я визначив, як має звучати цей текст: я часто голосно перечитував його, перевіряючи, чи працює мова в усній формі. Дуже сподіваюся, що вийшло.
«Коли я чогось не розумію через чоловічу соціалізацію, треба бути відкритим до цього»
Як тобі було працювати із суто жіночим досвідом?
Це складне питання. У своїй перекладацькій кар’єрі я дуже часто працював із текстами жінок — значно частіше, ніж із текстами чоловіків, — і це питання, в принципі, постає завжди.
У «Котику» воно, як мені здається, пом’якшується тим, що є, знову ж таки, якийсь спільний досвід міленіальної культури — культури контролю тілесності та сексуальності, попкультури, — який мені допомагав швидко багато що зрозуміти.
Але у кінцевому підсумку завжди треба залишатися близько до тексту й писати саме те, що він говорить. І коли виникає відчуття, що я чогось не розумію через чоловічу соціалізацію, бути відкритим до цього й запитати в людей з іншою соціалізацією.
У мене є досвід глядацької перцепції. Але читання — зовсім інше. Цей процес інтимніший. Автор не бачить, як читач сприймає його текст, на відміну від драматурга, який часто присутній у залі. Чого ти очікуєш від сприйняття тексту німецьким читачем?
Я сподіваюся, що його сприймуть із величезним інтересом і захопленням.
І, як на мене, шанси є: текст відкриває німецькому читачеві надзвичайно важливу складову нашого сучасного життя і робить це не у повчальному тоні, а на рівні, доступному кожному, хто готовий це почути.
А ще цей текст — просто чудовий літературний твір і, як такий, сподіваюся, буде сприйнятий дуже тепло.
***
Коротше, Якоб мене трохи заспокоїв. Назвав твір чудовим.
Але ж ви пам’ятаєте, що я не зовсім вірю тим, хто мене хвалить.
Прем’єра німецького видання — 12 листопада 2026 року на сайті Anthea. У це теж повірити не можу.
Зловісний позитив якийсь.
Фото: Hanna Khyzhniak
