Земля крутиться під ногами. І геть не в галілеївському сенсі. Ми не відчуваємо руху Землі навколо своєї осі та Сонця. Та коли трапляється Лихе, гравітація зраджує нас, і земля йде з-під ніг. Часом — не на один день. І не одне десятиліття.
Сценою котиться фітбол — надувний гімнастичний м’яч. Танцівниця й перформерка Марія Бакало демонструє на ньому градацію руху, від плавного до екстатичного. Край сцени — Маріїні діти, Орест та Тереза, бавляться розмальовками. Вони — повноцінні учасники перформансу.
30 та 31 травня у Києві на «Сцені під химерами» Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбувся солоперформанс Марії Бакало «Знову і знову та як це завершиться». Він дебютував у Львові в центрі сучасного мистецтва «Jam Art Factory» 24–25 квітня 2026 року.
DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з Марією про теми її перформансу: кримські 90-ті, окупацію півострова росією у 2014 році, мову тіла й руху та материнство.
Висловити тілом: ідея та техніка перформансу «Знову і знову та як це завершиться»
Марія Бакало — хореографка, танцівниця, перформерка, викладачка сучасного танцю та магістерка експериментальної хореографії в Каліфорнійському університеті в Ріверсайді. Вона народилася у Сімферополі, але після анексії Криму росією у 2014 році вимушено переїхала до Львова.
«Мої діти, хоча й народжені на Львівщині, теж мають статус ВПО», — наголошує Марія у другій, автобіографічній, частині перформансу.
У першій ми спостерігаємо, як тіло танцівниці контактує з фітболом. Під музику композиторки Мар’яни Клочко рухи Марії варіюються від невимушено-плавних до різких, майже акробатичних.
«У цій роботі я зумисне уникаю демонстрації мого технічного рівня підготовки у виконанні тієї чи іншої танцювальної лексики, а також мого володіння певними руховими патернами. Для мене є цікавим те, як почувається і яким стає тіло та його рух, спровокований зовнішніми обставинами, проблемними питаннями або ж відносинами. Коли моє тіло спирається на нестабільну фігуру в пошуку підтримки, але замість опори зустрічає пружину, яка його відбиває, воно мусить покладатись на свої інстинкти. Пошук цілісності й балансу в цьому хиткому світі, напевне, є тим, що я вмію, завдяки своєму тілу, а не здатності раціонального мислення», — коментує перформерка.
Перша частина дійства заглиблює глядачів у взаємодію між тілом і об’єктом, рухом і простором. І це — не просто кінестетика.
«Завдяки роботі з фітболом, я помітила багато неочікуваних нюансів, які забарвлюють простір студії, кімнати, сцени театру. До прикладу, поверхня підлоги може видаватись рівною, проте саме її кривизна зумовлює те, що куля мандрує несподіваною траєкторією у просторі “на власний розсуд” без мого втручання. Ілюзія контролю над кулею-фітболом, її агентність і крихкість тіла є ключами мого дослідження у цій фазі вистави», — розповідає Марія.
Куля котиться підлогою уперед. Як і людство — уперед, до нових відкриттів. От тільки не кожне звершення несе благо. Досягаючи вершин, людство балансує на кулі вічної нестабільності.
«То ми стримуємо зло?»: відповідальність та довіра у часи ядерної загрози
Перед виступом (чи, може, на його справжньому початку?) діти Марії грають на сцені у приставку. Проєктор на стіні показує гру, в яку могли б гратись дітлахи років зо 30 тому. Доленосні повороти в історії України, що відбулись у 90-х, — наступна тема, яку обігрує перформанс.
«Минулого літа я почала працювати з темою соціальних рухів 90-х в Україні. У фокусі був звʼязок сьогодення з тим, що було посіяне тоді. Зокрема, я обрала тему міжгенераційної травми, відповідальності, циклічності випробувань, які зумисне/мимоволі передають батьки дітям. Мій фокус уваги мігрував від зацікавлення VHS-касетами до процесу переходу українського суспільства у відверто капіталістичний світ, і як це впливає на транзакційність стосунків як між людьми й товаром, так і власне між людьми», — описує Марія своє зацікавлення.
Ностальгія — одна зі спроб повернути собі відчуття контролю під час нестабільності. Бум ностальгійної тематики у світовій попкультурі стався у 2020 році на тлі пандемії COVID-19. Україна теж його пережила: ми згадуємо жіночі голоси української сцени 90-х, концерти Джастіна Бібера 2000-х та невмирущу кнопкову «Нокію» свого дитинства. Але чи це — лише жага ескапізму?
«Поступово я почала розпитувати знайомих, які проживали 90-ті в дорослому віці, про той час. Також я почала відвідувати міські простори, в яких я б могла вловити так званий “вайб 90-х”. Ними для мене стали закусочні, пиріжкові, міські генделики, громадські лазні, басейни, базари, які й досі не охопила хвиля причісування під комерційний стандарт. З тим, як я все більше почала читати про цю декаду, — а саме мені в пригоді стало те, що “Локальна історія” присвятила окремий випуск темі 90-х, — я відчула, що той час мав характерну пороговість між минулим, яке ніби зіжмаканий лист паперу викинули в небуття, і сповненими надій кроками в омріяне “безхмарне майбутнє”», — так Марія Бакало описує своє дослідження культурної спадщини.
Для України 90-ті позначились двома великими історичними та геополітичними виборами. Це — вибір незалежності держави у 1991 році. І вибір ядерного роззброєння України, що став чинним 2 червня 1996 року.
«Ми отримали шанс на майбутнє для всього живого. Мабуть», — читаємо на екрані. Інтерлюдія між першою та другою частиною перформансу — діалог між батьком і сином. Репліки батька проєктор виводить на екран, а сина — на фітбол.
У відповідь на запитання «А що таке ядерна держава?» батько говорить: «Це така держава, що має силу знищити все. Держава, яка стримує зло. Так про себе кажуть ці ядерні держави».
Так вони з’ясовують: Україна — теж держава, що стримує зло. Але без ядерної зброї. На рефлексію на тему ядерного роззброєння Марію надихнула праця «Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України» науковиці Гарвардського університету Мар’яни Буджерин. У цій частині перформансу Марія розмірковує про наслідки цього історичного рішення нині, у часи ядерної загрози з боку росії. Зараз вони відчуваються гостро — і не лише як страх за майбутнє. Це ще і зраджена довіра до безпекових гарантій Будапештського меморандуму 1994 року. За цим документом, США, Велика Британія та російська федерація мали б гарантувати Україні захист від ядерної зброї інших держав і базову повагу до її кордонів та суверенітету.
Однак через 20 років після меморандуму на півострів Крим прийдуть сепаратистські війська росіян. Куля почне новий оберт — і поволі підімне під себе мир, безпеку і сонячне дитинство на кримському березі Чорного моря.
Марія Бакало та її діти: театральне дитинство у Криму та Львові
Марія вбирається у рожевий театральний балахон, надягає на голову ляльку-ковпак і виходить на авансцену. І починає розповідь про себе малу. Про декламацію віршів Лесі Українки у Сімферополі — у віночку, з дорослими, патетичними інтонаціями. Відеоряд до цієї історії — архівні кадри з телепрограм 90-х. Бачимо дітлахів у народних костюмах на сцені. А також на пляжі — вони уявляють себе телеведучими і передають привіт усій Україні.
Але у 2014 році Україна ласкаво прийняла не кожен привіт із Криму.
«Я виросла в Сімферополі в україномовній родині, отож, бачу проблему в тому, що самоідентифікація українкою в Україні, залежно від географічного походження, може стати причиною для зневажливого ярликування. З цим я і близькі мені люди мали справу в 2014-му, коли покинули свої домівки через окупацію. Іронічно, та певною мірою багато з тих людей, які в той час погордно адресували нам звинувачення, сьогодні й самі відчули певну дискримінаційну лінзу на собі або ж опинились в статусі refugee — в Україні чи за кордоном», — ділиться Марія Бакало.
Перформерка надягає на обличчя плетену маску-череп. Смерть постукала у «коптьорку» її мами, військової, коли туди увірвався озброєний російський солдат. Тоді жінці вдалося втекти від погляду Смерті — і виїхати з родиною на безпечну територію. Однак біль через дискримінацію й підозру у «сепаратизмі» від інших українців став для неї важким тягарем.
Після цієї сповіді приголомшливо чути іншу. Весь цей час Орест і Тереза вільно пересуваються сценою, імітують танцювальні рухи чи допомагають мамі перевтілюватись. Аж ось Марія розповідає, як одного разу її не допустили на театральну виставу разом із сином, адже «діти становлять загрозу роботі актора».
Марія зізнається, що присутність дітей не входила у початковий задум номера: «Перед тим як я розпочала репетиції цього проєкту, Орест і Тереза одне за одним захворіли на вітряну віспу. Згодом вони одужали, але все ще не хотіли йти до школи, бо соромились слідів на шкірі, які подекуди були видимі, бо шкіра відновлювалась. І в цей час я якраз мусила починати репетиції в театрі, тож не мала інших рішень, як взяти Терезу з собою на репетицію. Вона бавилась у приставку, поки я працювала, складала пазли, часто відволікала мене, просила, щоб я її “покатала на собі”, ми з нею танцювали. Зрештою, я помітила, що наша взаємодія влучно доповнює тему відповідальності й того, як рішення батьків на благо для своїх дітей може обертатись для них новим викликом».
Перформерка наголошує: у 90-х присутність дітей на роботі була звичним явищем. Але старі виклики доглядової праці досі актуальні й зараз, під час повномасштабної війни.
«Ми живемо в час, коли, попри бажання бути поряд, хтось із батьків залишається єдиною особою, яка на щодень доглядає дітей, оскільки інший/інша захищає державу. Неінклюзивність робочих просторів і професійних спільнот щодо матері/батька з дитиною стає виразною», — зазначає Марія.
У своєму виступі вона привідкриває для глядачів свій внутрішній, домашній, родинний простір. «Четвертої стіни», відмежування перформерки від аудиторії, ніби й немає зовсім. Тож ми маємо змогу тут-таки нарефлексувати кожна — своє. Про ніжність і крихкість людських стосунків, громадянську відповідальність, відторгнення, зраду довіри. І рух кулі, що й не думає спинятись.
Поступу історії неможливо протидіяти. Однак можна видихнути, зупинитись на мить і… спертись на щось.
«Стійкою опорою в часи змін для мене є моя діяльність, а саме танець і все, що довкола нього: дослідження, викладання, хореографування. Також останнім часом для мене важливою є тиша. Я ціную можливість хоча б на короткий проміжок часу створити для себе ситуацію відсутності факторів, які б захоплювали мою увагу й несли безконтрольно у вир протиріч. Це рідкісні моменти, які я організовую і вписую у свій робочий графік і домашню рутину. Часом це 10–15 хвилин. Окремо я завдячую своїй сімʼї, яка підтримує і формує мене», — ділиться Марія Бакало власним рецептом стійкості.
Фото: Ляна Труш
