У Києві 5–12 червня відбудеться 23-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA.
До програми фестивалю увійшли 12 документальних стрічок від українських режисерок. Це повнометражні та короткометражні фільми, що досліджують досвіди російсько-української війни: жіночі й чоловічі, військових і цивільних. Тематика стрічок відображає магістральну концепцію цьогорічного фестивалю — «Прості конструкції». Тож роботи українських режисерок окреслюють ті опори, які тримають нас у часи війни та глобальної нестабільності. Це сила спільнот, вірність своєму корінню, допомога іншим та дрібка чорного гумору.
Національний конкурс DOCU/УКРАЇНА
Стрічки, що досліджують природу українського спротиву.
«Сліди» (2026)
Аліса Коваленко, Марися Нікітюк
Документальний фільм «Сліди» розповідає про пошук справедливості українськими жінками, які пережили сексуальне насильство та тортури, вчинені під час російської агресії. Виходячи далеко за межі прямого фіксування воєнних злочинів, фільм зосереджується на спільноті вцілілих жінок, які відмовляються мовчати про пережите. Через історію Ірини Довгань — колишньої полонянки, яка стала активісткою і документує свідчення постраждалих жінок на деокупованих територіях України, — фільм створює колективний портрет травми, водночас відкриваючи простір для відновлення. Через силу солідарності жінок, які стоять пліч-о-пліч, фільм пропонує глибоке осмислення можливості надії посеред руйнівних слідів війни.
«Не питай мене, чи я вбивала» (2026)
Олена Максьом
Свій особистий щоденник війни в Україні Олена Максьом знімала понад тисячу днів. Коли почалося вторгнення, вона була режисеркою і не мала бойового досвіду. Пішла доброволицею, навчилася надавати допомогу пораненим, опанувала бойову справу і з часом стала офіцеркою, ведучи інших крізь той самий вогонь, що спершу охопив її саму. Олена знімає, коли має змогу — між завданнями, під час навчань, у миті очікування, що визначає життя на фронті. «Не питай мене, чи я вбивала» — це роздум очима Олени про витривалість і моральний тягар; про те, що лишається від людини, коли світ змушує її воювати, аби захистити найдорожче. Це фільм, народжений із виснаження й ніжності, — свідчення того, як людяність зберігається в найнелюдяніші часи.
«Ілюзія тихої ночі» (2026)
Ольга Черних
У ніч проти 28 липня 2025 року 40 кінооператорів та сотні людей — від північних лісів до лінії фронту, від тимчасово окупованих територій до прикордонних містечок і сіл — зафіксували одну літню ніч України. Цей фільм є колективним портретом нації, яка вже четвертий рік живе в умовах великої війни. Через поліфонічний монтаж — від загального до особистого — він показує повсякденність, де між страхом, виснаженням і короткими спалахами радості постають стійкість і надія на те, що одного дня ця ніч також мине.
Програма «Прості конструкції»
Стрічки про природу війни й насильства, пошук справедливості, силу людської гідності та крихкість правди в сучасному світі.
«Мир для Ніни» (2026)
Жанна Довгич
«Мир для Ніни» — документальний фільм про українську матір, життя якої зруйнувала війна. Її сина Ігоря, одного з останніх захисників Донецького аеропорту, у 2015 році закатували і стратили в полоні російські найманці. Переживаючи втрату, Ніна починає наполегливо шукати правди та справедливості. Вона зустрічається зі свідками й побратимами сина, намагаючись відтворити останні години його життя та домогтися відповідальності за злочин. Серед втрати й небезпеки Ніна знаходить силу в пам’яті про Ігоря та у спільноті інших матерів, які також втратили своїх дітей на війні. Фільм розповідає про стійкість і надію та показує, як навіть невеликі кроки до справедливості можуть стати шляхом до зцілення, а материнська любов — допомогти вистояти у світі, затьмареному насильством.
Програма «Міцні конструкції»
Кінороботи, що досліджують джерела сили, які допомагають українцям і українкам триматися й будувати майбутнє.
«Апокаліпсис вчора, сьогодні, завтра і післязавтра» (2025)
Анастасія Бонадига
Через історію Богдана, звичайного чоловіка, який живе в Нікополі, у своїй короткометражній стрічці режисерка досліджує, чому деякі люди вирішують залишатися на батьківщині, навіть коли кожен день може бути їхнім останнім. Сила Богдана полягає в його непохитній вірі та здатності знаходити сенс життя незалежно від викликів, які приносить кожен новий день. Фільм розмірковує про людяність, стійкість та віру перед обличчям апокаліпсису, що наближається.
«Записаний як батько» (2024)
Дарія Ковальчук
Їй був один рік, коли вона вперше втратила батька. Він пішов із сім’ї і так ніколи й не повернувся. Тепер вона доросла, живе у Празі й боїться, що ніколи його не побачить. Він покинув її малою, і вона не памʼятає, щоб узагалі колись його бачила. У цьому короткометражному документальному щоденнику ми спостерігаємо за сказаним і несказаним у листуванні між покинутою донькою та батьком, який захищає Батьківщину.
«Одного дня я хочу побачити тебе щасливим» (2025)
Марина Нікольчева
Поки в Україні триває війна і звичний плин життя руйнується, режисери Марина та Максим намагаються зберегти стосунки. Переживаючи кризу середнього віку, Максим із одержимістю береться за відновлення старого автомобіля, і кропіткий ремонт стає для нього сховком від невизначеності. Щоб не втратити близькості з коханим, Марина бере камеру й починає його знімати. Поступово саме фільмування стає їхнім способом говорити одне з одним — крихкою мовою любові, турботи й тихого протистояння. Навіть коли внаслідок повномасштабної війни Марині доводиться покинути країну, камера й надалі їх поєднує, попри кордони, ракетні обстріли та блекаути. Це стрічка про відсутність і розлуку — глибоко особистий літопис двох людей, що намагаються зберегти зв’язок у зміненому війною світі.
Позаконкурсна програма «АРХІВ ВІЙНИ/ФРАГМЕНТИ ОПОРУ»
Фільми, створені чинними військовослужбов(и)цями, відділеннями комунікацій та документаліст(к)ами.
«Вічне сонце» (2026)
Ліза Свириденко
Командир роти в складі батальйону «Гроза» капітан Денис «Хімік» Шевченко загинув 6 грудня 2023 року в Серебрянському лісництві. Президент України нагородив його званням Героя України посмертно. Через два роки після загибелі командира його підлеглі, побратими та друзі згадують події 2023 року та описують «Хіміка» як людину, без якої вони б тоді не вижили, людину, яка врятувала життя цілої роти. Події фільму відбуваються на Харківщині — малій батьківщині Дениса Шевченка.
«Омега» (2025)
Юлія Орленко
Їх звикли сприймати як сталевих «рексів», а про їхні операції рідко говорять вголос. Але хто насправді ховається за цими масками? «Омега» — це спостереження за підрозділом спецпризначенців під керівництвом командира з позивним «Художник». Після рейдів у тил ворога гумор, спільні звички й ритуали стають тим, що тримає їх разом і допомагає не втратити себе, повертаючись із самого пекла.
«Свідки. Місце народження» (2026)
Марина Кронглевська
Спецпоказ цієї короткометражної стрічки відбудеться в межах позаконкурсної програми «Архів війни». На початку повномасштабного вторгнення Чернігів прожив в російській облозі 37 днів. Через оточення і постійні обстріли з боку російських військ місто жило без доступу до води, їжі та медикаментів. У таких умовах у Чернігівському пологовому жінки продовжували народжувати дітей. Герої фільму діляться, як це — приймати пологи в бомбосховищі, ділити один кекс з ізюмом на два тижні та розподіляти ліки, коли не відомо, чи буде можливість отримати їх ще в найближчому майбутньому.
Короткометражний конкурс DOCU/КОРОТКО
«Сиквела» (2026)
Алла Мітюкова
Український військовий, врятований бойовим медиком після важкого поранення на фронті, проходить реабілітацію. Він долає фізичні й емоційні випробування з єдиним бажанням — повернутися додому.
