Письменниці Ребекка Кван та Мона Авад полюбились українським читачам та читачкам завдяки своїм неординарним та провокативним романам, що вийшли у видавництві «Жорж». Переклад їхніх текстів здійснювала Ганна Литвиненко — фахівчиня з десятирічним досвідом, яка має у своєму доробку понад 70 книжок різних жанрів.
DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з Ганною про перекладацьку майстерність, ставлення до критики, задоволення від роботи, а також про її підхід до бестселерів Ребекки Кван та Мони Авад.
Книжковий переклад вимагає постійної залученості, терпіння, а також дисципліни й посидючості
Ганна Литвиненко закінчила Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького і розпочала свій шлях у 2016 році. До фахової спільноти вона долучилась завдяки школі перекладу від Litosvita та літературно-перекладацькому фестивалю Translatorium — потужному культурному осередку, який від 2017-го щороку проводять у Хмельницькому.
У школі Litosvita Ганна навчалась у доковідні часи — офлайн у Києві та Львові. Нині, на думку фахівчині, стала видимішою й активнішою перекладацька онлайн-спільнота.
«Останні рік-два я спостерігаю значне пожвавлення серед молодших колег, які лише починають свій шлях у художньому перекладі. З’явилося чимало телеграм-каналів, чатів і блогів, де перекладачі діляться досвідом, радяться щодо складних моментів і підтримують одне одного. Свого часу я не мала такого безпечного середовища й мусила багато в чому розбиратися самотужки. Тому, надихнувшись їхнім прикладом, теж створила канал, де ділюся порадами й розповідаю про власний шлях», — говорить героїня.
Перекладацтво — фах, який легко романтизувати. Працювати з улюбленими текстами у довільному темпі та творчо самовиражатись через переклад — можливо, хтось уявляє роботу саме так. Проте ця професія потребує постійного вдосконалення.
«Щоби стати гарним перекладачем чи перекладачкою, треба дуже любити цю роботу й жити нею. Книжковий переклад вимагає постійної залученості, терпіння, а також дисципліни й посидючості. Звісно, не обійтися й без ґрунтовного знання не лише англійської (чи іншої іноземної мови), а й української. Незнайоме слово завжди можна знайти у словнику, а от без розуміння контексту й особливостей стилістики зробити якісний переклад буде складно, подекуди й неможливо. Тож важливо мати добре розвинене мовне чуття й постійно його вдосконалювати. Передусім через читання різноманітної літератури, зокрема української класики», — пояснює Ганна.
Задля гарного перекладу фахівцеві краще пожертвувати своїм творчим «я»
В одній особі перекладачки уживаються троє: тлумачка слів, письменниця-мисткиня та читачка. «Недарма кажуть, що перекладач художніх творів нагадує танцюриста, який танцює зі зв’язаними руками й ногами. Часом буває дуже важко втримати цей баланс», — зазначає Ганна.
Між тлумачкою і мисткинею конфлікт доволі гострий: перша прагне точно передати мовлення автора, інша — творчо його осмислити. Проте Ганна переконана: задля гарного перекладу фахівцеві краще пожертвувати своїм творчим «я» і не намагатись «покращити» чи «охудожнити» текст.
«Завдання перекладача художньої літератури полягає передусім у тому, щоб зберегти авторський задум, відтворивши його засобами іншої мови. Простіше кажучи, переклад має викликати в читача ті самі емоції, які відчуває читач оригіналу. І ось тут доводиться ступати по дуже тонкій кризі: з одного боку, текст має звучати максимально природно українською мовою — настільки, щоб читач і не замислювався, що перед ним переклад. Це потребує неабиякого письменницького хисту. З іншого боку, перекладач мусить залишатися тінню автора, а не затьмарювати його. Якісний переклад завжди десь посередині. Лексичне розмаїття, дотепність, синтаксична вишуканість, образність і метафоричність не є ознаками якості, якщо автор не закладав їх у свій текст», — наголошує фахівчиня.
Про внутрішній метч із текстом
«Неможливо створити по-справжньому якісний переклад, якщо тобі не подобається те, з чим ти працюєш. Перекладачі рідко мають змогу детально ознайомитися з текстом, перш ніж взяти його в роботу, тому рішення зазвичай ухвалюється на основі анотацій, відгуків і читання уривків, а також внутрішнього чуття: такого собі дуже суб’єктивного “Хочу чи ні?”. За десять років у галузі я встигла попрацювати з різними жанрами й авторами. Дещо з перекладеного ніколи б не обрала як читачка. Водночас дедалі частіше відмовляюся від пропозицій перекласти книжки, які із задоволенням прочитаю. На щастя, зараз я вже маю змогу перебирати проєктами і стараюся обирати такі, щоб потішити і перекладацьке, і читацьке “я”. Тут окрема подяка випусковим редакторам, які з розумінням ставляться до такої примхливості й враховують побажання», — розповідає Ганна.
Обираючи текст для перекладу, вона зважає не так на ім’я автора чи авторки, як на цікаву тематику та персональний зв’язок із книжкою. Однак є книжкові цикли, з якими перекладачка охоче би попрацювала.
«Колись я дуже мріяла працювати над циклом “Знаряддя Смерті” Кассандри Клер. З ним я трохи спізнилася, але натомість переклала два романи з її нової трилогії “Хроніки Кастеллану”. Тож можна вважати, що мрія здійснилася. Залюбки попрацювала б із творчістю Енн Райс. Ще один цикл із давніх бажанок — “A Discovery of Witches” Дебори Гаркнесс», — ділиться героїня.
Над перекладами Ребекки Кван та Мони Авад у видавництві «Жорж» Ганна Литвиненко працювала у команді з літературним редактором Романом Трифоновим та випусковою редакторкою Світланою Бондаренко. Окрім власне роботи над текстом, Ганна і Роман стали гостями першого випуску YouTube-каналу видавництва «Жорж», присвяченого роману «Катабазис» Ребекки Кван.
«Такі редактори, як Роман, — велика рідкість. Саме від нього я вперше отримала не просто відредагований текст, а й детальні зауваги та поради, які допомогли мені у становленні як перекладачки. Віддаючи переклад Роману, я не хвилююся, що текст радикально змінять чи перепишуть. Навпаки, він майстерно підчистить і відшліфує все необхідне, щоб текст постав перед читачами в усій повноті авторського задуму. Саме Роман переклав фрагменти віршів Вільяма Вордсворта, Вільяма Блейка, Клайва Стейплза Льюїса, Едварда Ліра та інших для українського видання “Вавилону”», — коментує Ганна, яка переконана, що вдала співпраця між перекладачем і редактором будується на довірі, повазі та взаємодоповненні.
Критика чистого перекладу: між словником та ШІ-панікою
Проте не лише редактори мають вплив і голос, коли йдеться про роботу перекладача. З розвитком української книжкової онлайн-спільноти дискурс про якість перекладної літератури розширюють і читачі. За останні роки особливої ваги набула тема ШІ-перекладів. Тож аудиторія проводить чи не власні «ШІ-розслідування» щодо текстів.
Після повномасштабного вторгнення багато українців перейшло на рідну мову або перевідкрило її для себе. Тож читачі можуть по-різному сприймати органічність перекладу. Когось, приміром, спантеличать слова на кшталт «мжичка» чи «бовваніти». А комусь може різонути око «натягнутість» перекладних діалогів.
Ребекка Кван та Мона Авад — авторки зі світовою популярністю, зокрема в книжкових онлайн-спільнотах. Отож, переклад їхніх текстів — велика відповідальність перед фанбазою письменниць.
Ганна Литвиненко має сумлінний підхід до роботи, але зізнається, що помилки у перекладі трапляються, і це — звичайний людський фактор: «У своїй роботі я роблю все, на що спроможна за наявних умов. Звісно, всі ми люди, й від помилок ніхто не застрахований. Буває так, що перечитуєш текст по десятому колу й не помічаєш хиби, яку читач бачить одразу. До конструктивної критики я ставлюся з вдячністю: слушні зауваги ми враховуємо й вносимо зміни до наступних накладів».
Однак трапляються й випадки упередженої критики від читачів. Приміром, коли йдеться про складні лінгвістичні тонкощі, знані лише фахівцями.
«Дедалі частіше перекладачі стикаються з суб’єктивними оцінками якості тексту, а подеколи й відвертим цькуванням. Хороший переклад хвалять рідко. Однак замість того, щоб перевірити незнайоме слово чи спробувати розібратися, чому перекладено саме так, читачі можуть написати про “халтуру” в соцмережах. Особливо прикро, коли багатомісячну роботу всієї команди знецінюють упевненими твердженнями про “гуглопереклад” чи ШІ. Як не дивно, найкраща опора в таких ситуаціях — це чисте сумління й готовність визнавати власні помилки. Я вичитую переклад на різних етапах підготовки до друку, доки не відчую повної впевненості, що зробила все можливе. Якщо згодом хтось вкаже на помилку, я подякую, перевірю, виправлю й запам’ятаю, щоб більше її не повторювати», — ділиться фахівчиня.
Ребекка Кван: магія слова проти системи
«Я пишу про депресивних задротів і токсичну академію», — іронізує Ребекка Кван у своєму відео для Harper Voyagers, порівнюючи ключові теми своїх текстів. Молода американська авторка вже має шість романів у своєму доробку, всі вони вийшли на українському ринку в перекладі видавництва «Жорж».
Ребекка Кван дебютувала у 2018 році з «Маковою війною» — першою книжкою однойменної трилогії ґрімдарк-фентезі, що базується на подіях Японсько-китайської війни (1937–1945) та китайській міфології. Вибір такої теми — не лише данина китайському походженню авторки. Кван фахово вивчала китаєзнавство в Оксфорді та Кембриджі, а у 2015 році захистила докторську дисертацію в Єльському університеті. Академічні зацікавлення авторки дають їй особливу оптику для препарування ідей, дискурсів і політик, які впливають на наше життя у світових масштабах. Отож, Кван досліджує у своїх текстах такі складні опресивні системи, як колоніалізм, імперіалізм та патріархальний сексизм.
Трилогія «Макова війна», окрім протистояння Нікарської імперії та Федерації Муґень (алюзія, відповідно, на Китай і Японію), містить лінію, натхненну історією китайсько-британських взаємин XIX століття. Йдеться про Опіумні війни — боротьбу й тиск Сполученого Королівства на Китай за право вести торгівлю опіумом на території країни. Трилогія та її окремі книжки отримали світове визнання, а також відзнаки і нагороди престижних премій, що спеціалізуються на фантастиці й фентезі. Приміром, перша книжка серії «Макова війна» здобула премії Комптона Крука та Вільяма Л. Кроуфорда у 2019 році. А у 2021 році вся трилогія стала фіналісткою премії Hugo.
Для Ганни Литвиненко тексти Ребекки Кван стали можливістю поглибити вже наявні знання про Східну Азію.
«Культурою Китаю, Японії та Кореї я цікавилася ще зі студентських років. Почалося все з YouTube-каналів про побут і традиції цих країн, а згодом я захопилася дорамами. Не можу назвати себе експерткою, проте коли бралася перекладати своє перше фентезі — “Драконову перлину” Юн Ха Лі, я вже досить добре орієнтувалася в корейській міфології, — розповідає фахівчиня. — Натомість із “Маковою війною” мені довелося заповнювати чимало прогалин у знаннях історії, особливо щодо непростих китайсько-японських відносин, бо за художнім текстом стояв величезний пласт реальних трагедій».
Якщо трилогія «Макова війна» — про військово-політичний вимір історії Китаю, то наступні книжки Ребекки Кван, хоча й різножанрові, мають спільний лейтмотив. «Вавилон. Прихована історія» (2022) — це фентезі у сетингу Великої Британії 1828 року. Її головний герой, хлопчина китайського походження Робін, навчається у «Вавилоні» — Королівському інституті перекладу Оксфордського університету. Велика Британія — на порозі війни з Китаєм через опіум та срібло. Тож, зачарований високою академією імперії та наукою перекладу й магії, Робін має вирішити, на чиєму він боці.
Хіт буктоку — «Жовтолика» (2023) — розповідає про білу американську письменницю Джуніпер. Після смерті своєї подруги Атени, письменниці азійського походження, вона апропріює весь її неопублікований доробок і видає його за свій. Роман викликав бурхливі дискусії у соцмережах та Goodreads, адже торкається сенситивної расової тематики і використовує для цього відверто сатиричний тон. В Україні у 2024 році «Жовтолика» здобула премію книжкових блогерів на фестивалі «Книжкова країна». А найновіший переклад Ребекки Кван у видавництві «Жорж» — «Катабазис» (2025) — обігрує міфологему про спуск у підземне царство. Аліса та Пітер, які вивчають магічні дисципліни у Кембриджі, вирушають до самісінького Пекла на пошуки свого викладача — нарцисичного професора Джейкоба Ґраймса.
Що ж об’єднує ці тексти? Однозначно, це романи про магію й силу слова. У «Вавилоні» — наука перекладу, яка стає зброєю проти білого імперіалізму та колоніалізму. У «Жовтоликій» — гіперреалізм тексту, який буквально може знищити життя свого автора. А у «Катабазисі» — суміш лінгвістики, риторики, окультизму і точних наук, яка перевертає поняття про часопростір.
«Авторка насамперед досліджує, як слово впливає на людину за різних обставин. Звісно, як перекладачці мені було надзвичайно цікаво працювати з “Вавилоном”. Етимологія, спорідненість мов, мистецтво перекладу та його неминучі втрати — це те, з чим я маю справу щодня. У відгуках читачі часто зізнаються, що й не здогадувалися, наскільки це складна робота та якого рівня обізнаності вона вимагає. Якщо у “Вавилоні” слово — це інструмент боротьби, то у “Жовтоликій” воно перетворюється на засіб маніпуляцій та психологічного тиску. Ребекка Кван демонструє, як за допомогою слова можна змінити наратив й обернути будь-яку ситуацію на свою користь. У “Катабазисі” за допомогою слова маґи змінюють саму реальність, підлаштовуючи її під власні потреби. Подорож Аліси і Пітера для мене дуже перегукується з тим, як ми пірнаємо у вигадані світи, прагнучи бодай трохи відпочити від реальності», — пояснює Ганна Литвиненко.
Жах у рожевому платтячку: горор, фемінність та пухнасті зайці Мони Авад
«Зайчик» канадської письменниці Мони Авад — ще один фаворит української книжкової спільноти. Роман здобув премію книжкових блогерів на фестивалі «Книжкова країна» у 2025 році й привабив читачів не лише яскравою обкладинкою. Завдяки цьому тексту на українському ринку з’явився нестандартний зразок жанру горор. Жах Мони Авад — не про надприродних монстрів і готичні замки. Він носить підбори, пахне кексами, цитує Вірджинію Вулф. І… розмиває реальність на очах у читача.
За сюжетом «Зайчика», Саманта, магістрантка Ворренського університету з програми «літературна творчість», стає частиною закритої спільноти «Зайчиків», своїх чотирьох однокурсниць. Бажання приналежності грає з дівчиною злий жарт, адже, по суті, Саманта потрапляє у літературну секту. «Зайчики» мають гламурний і гіперфемінний вигляд, але спілкуються страхітливо-сюрреалістичними репліками на манір телепузиків («Привіт, Зайчику», «Я люблю тебе, Зайчику») і постійно обіймаються. У світобудові тексту важить художнє слово. За допомогою літературних ритуалів «Зайчики» граються у Бога й намагаються створити ідеального чоловіка. Але такі чоловіки у їхньому Барбі-світі — недосконалі пластикові Кени. Мова «Зайчиків» заколисує і присипляє здоровий глузд Саманти. Це мова «високої культури», присмачена літературними алюзіями та термінами, яка насправді не несе жодного сенсу. Це мова класичного «зомбування» в сектах: лагідний, пасивно-агресивний газлайтинг. Тож Саманті доведеться або дозволити цій химерній дійсності поглинути себе, або прокинутись і дати їй відсіч.
У live-інтерв’ю в межах «Свята фантастики» у книгарні «Книголенд», організованого командою «Фантастичні talk(s)» та видавництвом «Жорж», Мона Авад відхилила завісу над другою частиною роману «Ми тебе любимо, Зайчику». За словами письменниці, це альтернативна версія подій першого роману, яку тепер розповідають самі «Зайчики». Книга задумана одночасно як приквел і сиквел до «Зайчика», але може читатися і як стенделоун.
Видавництво «Жорж» анонсувало вихід перекладу «Ми тебе любимо, Зайчику» у липні 2026 року.
Роман «Rouge» (2023) так само показує жах жіночої реальності у патріархальному світі, але через призму тілесного. Вдаючись до алюзій та сюрреалістичної стилістики, він апелює до давніх історій про юних красунь: від міфу про богиню Деметру та її доньку Персефону до казок про Білосніжку, Русалоньку та схожих персонажок. Тож якою є краса у ХХІ столітті? Це краса, спотворена токсичними б’юті-стандартами й процедурами, нав’язана рекламою та алгоритмами соцмереж. Крім того, це краса біла та євроцентрична, недосяжна для людей із темним кольором шкіри. Головна героїня, канадійка єгипетського походження Мірабель (чиє ім’я промовисто скорочують до Бель), приїжджає на похорон своєї матері у Каліфорнію. Вона потрапляє до спа-салону Rouge, і події, що відбуваються у ньому, тестують внутрішню вразливість Мірабель. Зокрема, змушують її відрефлексувати свої стосунки з матір’ю, приховані під монолітом безпам’ятства, нечутливості й одержимості власною зовнішністю.
«Проза Мони Авад чимось схожа на живопис або вишивку: зблизька бачиш лише окремі мазки чи стібки і не завжди розумієш, на що дивишся. Однак варто трохи відступити, і вони складаються в цілісну картину. Отут і постає головний виклик: потрібно зберегти маревність і багатошаровість тексту, водночас не загубивши алюзії, натяки й гру слів. Особливо складно працювати з каламбурами, бо Мона Авад часто нашаровує значення через співзвуччя, і українською це рідко вдається відтворити за допомогою прямих відповідників, — ділиться Ганна Литвиненко. — Працюючи з її текстами, я навчилася не боятися цієї дивності й не намагатися її згладити. Не зациклюватися на окремих словах і реченнях, а тримати в полі зору цілісну картину й відтворювати передусім загальну атмосферу тексту».
