Видавництво «Хто це?» відкриває передзамовлення на роман комунікаційниці з громадського сектору, авторки колонки у DIVOCHE.MEDIA Анни Пихтіної про повернення додому, залежність близьких та втрату.
«З понеділка» — це роман-зростання, події якого розгортаються на вулицях Києва, Лісабону та Варшави.
Головна героїня роману Яся виросла в сім’ї, де треба потерпіти. Застала період, коли психічні розлади тільки почали помічати у суспільстві. Зіткнулася із залежністю близьких і відчувала безсилля, намагаючись їх урятувати. Вона закохується й байдужіє, їде за кордон і повертається. Безперервно розпаковує коробки. Відкладає справи з п’ятниці на понеділок. У неї бувають світлі й темні дні. І щодня вона вчиться жити не по-новому, а по-справжньому. У персонажі Ясі багато хто з міленіалів упізнає себе, свої стосунки з рідними та знайомі локації.
«Пам’ять міленіалки — це і дискети, і перші мобільні телефони, і глянцеві журнали, і паперові щоденники. Сміливість — це ввійти в це сховище й навести лад, щоб повернутися до себе. В Ані та її героїні є ця сила — сила проговорити досвід тих, кому довелося подорослішати надто рано, виїхати й повернутися. Це чесна сучасна література для саморефлексії», — йдеться у передмові засновниці DIVOCHE.MEDIA Оксани Павленко.
«Чи не кожна жінка носить усередині свою скриньку Пандори. Кажуть, не варто відкривати ту скриньку. Ті, хто робили так, потім гірко пошкодували. Але що коли те, що живе там, за сімома замками, починає ворушитися і не дає спокою? Анна слухала, не відверталася і не затуляла вуха руками. А потім сіла і написала книжку. Щоб засвідчити. І нарешті звільнитися», — зазначає письменниця Слава Світова.
Передзамовити книжку можна на сайті видавництва, роман надійде з друку у березні 2026 року. Публікуємо уривок.
Розкажіть про себе, у вас є сім’я?
Я роблю паузу, аби набрати в легені повітря, а в серце — сміливості.
— Я хочу, аби ти знала: ти мене дуже образила.
У цей черговий понеділок чергового робочого тижня я, у свої тридцять два, нарешті починаю нове життя. Ні, я не сіла на дієту й не відмовилася від цукру назавжди, простигосподи. Ні. Я просто кажу своїй бабусі все, як є, без прикрас. Ми сидимо в її кухні, що бачила різне, але такого ще не було — здається, завмерла навіть картопля, яка шкварчить на плиті. Зараз 13 травня 2024 року. Після початку повномасштабної війни я виїхала до Польщі, потім — до Португалії, а за півтора року все ж повернулася додому. Минає восьмий місяць, як я знову тут, і я наче ніколи не покидала рідний Київ.
Бабулічка дивиться на мене очима малої, безпорадної дитини, на яку вона перетворилася за останні роки через природне старіння. Ми наче помінялися ролями — я стала старшою, приходжу пояснювати їй світ, забирати на себе її тривоги, заспокоювати своїми досвідами, яких набралося за життя, а вона повільно втрачає сантиметри зросту та здатність мислити раціонально. Поводиться як дитина, хитрує й може пригадувати те, що потрібно, а не те, що хочеться. Проте зараз я не можу спустити їй це. Я намагаюся перевести її роки (їй вісімдесят чотири) в сантиметри (до 150 додаю 84), аби надати їй більшого розміру та повернути ієрархічну піраміду до правильного положення. Мені потрібно нагадати собі і їй, що вона доросла, а я тут — її онука, а не навпаки. Вона завдала мені болю. І я хочу вибачень.
Коли вона говорила мені ті слова, мені вже було погано. У той день мені було погано з моменту, як я прокинулася. Нащо я прокинулася? Чому не можна спати ще, поки не пройде час і мені стане краще? Бо з часом дійсно стає краще. Інколи. Я втупилася поглядом у стіну, роздивляючись візерунки стилю початку 2000-х на золотавих шпалерах квартири на Арсенальній, у яку нещодавно в’їхала. Останніми місяцями я багато пересувалася, жила в подруги місяць, потім ще один, прокидалась у різних містах і місцях і ще не звикла, що на наступні пів року ця квартира — мій дім. Коли я прийшла на «співбесіду» з хазяйкою, вона запитала:
— Розкажіть про себе, у вас є сім’я?
— У мене є брат, бабуся та дідусь.
— А діточки? Чоловік?
— Немає.
— Як же ви будете одна оплачувати?
— На картку.
Ця квартира стала домом на одну дію — на пів року, з квітня до жовтня. Планування на довший період — надто велике багатство в наші дні: ракети можуть перекреслити плани в будь-який момент, тривоги — скасувати поїздку на іншу сторону Києва, а відключення — відмовитися від можливості випити кави вдома. Я не відчувала полегшення від того, що я можу сказати, що це мій дім. Дім — це слово завжди огортало мене спокоєм. Але ні, мені було однаково, де бути, аби я просто могла спати весь день. Можливо, навіть ніколи не прокидатися.
Я встала з ліжка, бо заснути надовше було просто неможливо: голова розколювалася через кількість думок і стирчащих незроблених справ, а ще мені надто хотілося пісяти. Тож, розуміючи, що не можу дозволити собі опуститися так низько та промочити постіль, я віднесла своє грузне тіло до ванної кімнати. Я не хотіла лишатися з думками ні на секунду, тому телефон спостерігав за тим, як я зависла на десять хвилин у сидячому положенні й встала тільки тоді, коли заклякли м’язи ніг. Почистила зуби, бо це — частина рутини. Як і душ. Голову я не мила вже два дні, але кожна жінка знає, що це окрема задача, на яку потрібні сили. Довелося взяти їх у кредит, який віддаватиму з неіснуючого загашника.
Відкрила холодильник і почала готувати, бо потрібно було закинути щось у себе, аби жити. Хоча навіщо жити — було не дуже зрозуміло. Сніданок, який завжди був моїм улюбленим прийомом їжі, не мав ні смаку, ні сенсу. Я зібрала залишки своїх сил, неповний пакет зі сміттям і змогла вийти на «Нову пошту». Сонце на вулиці вже стояло на чолі травневого дня: довкола пахло бузком, що розквітав і нагадував мені, як тато приносив мамі обідрані гілки в подарунок; спочатку це здавалося мені зухвалістю й авантюризмом, а потім — простим жлобством. Сьогодні ж я обміняла б свою душу за найневигіднішим курсом, аби отримати такий від нього.
Вийти на вулицю було моєю маленькою перемогою, якою я пишалася, роблячи кроки до великого світу. Прогулянка дала мені сил і привела прямо до відділення № 31 на Князів Острозьких. «Мені вдалося. Можливо, сьогодні день, коли вдасться щось іще», — це світле відчуття варто було б обклеїти стрічкою «Крихке» й забрати додому в поштовій коробці, не озираючись, разом з яскравим топом не мого розміру — черговим імпульсивним онлайн-замовленням, яке мало підняти мені настрій.
Замість того щоб повернути залишки сил додому й дати з’явитися новим паросткам, я набрала бабусю. Ми не говорили майже три дні, і це було злочином проти її віри в щоденні зідзвони. Вона, звісно, сама не дзвонила, але її поведінка була мені настільки знайома, до дрібниць, її переживання жили в мені, у моєму мозку та серці безкоштовно, без оплати за орендовані квадратні міліметри. Тож я уявляла, як вона чекає біля телефону, повільно пересувається кімнатами квартири, де живе сама вже шість років, як дивиться на фотографії дітей та онуків, що стоять на піаніно, й ображається, засмучується, відчуває себе самотньою, покинутою, майже зрадженою. Я знаю ці відчуття так добре, бо мені самій було страшно, самотньо й соромно бути тою, ким я була того травня. Довкола цвіли каштани, перед цим буяв бузок, а я згасала. Я мала закритий перелом себе, і ніхто навіть не знав про це, бо я мовчала.
Сили почали покидати мене ще на довгих гудках: вона ніколи не чула телефон із першого разу. Та я наполеглива. У всьому, що стосується турботи про когось. Тож я чекала. Чекала та йшла дворами свого нового району, у якому було напрочуд тихо. Довкола широкими вулицями літали автобуси, яким довелося змінити маршрут, аби оминути Верховну Раду та частину Маріїнського парку, які вже понад два роки закриті для проїзду. Однак цим дворикам не було до цього діла. Вони були зосереджені на звуках, які створювали жителі або ті, хто лишав у них машини посеред робочого дня.
Цей район — метро «Арсенальна» та Парк Слави, Лавра, «Мистецький арсенал» — ніколи не вабив мене для прогулянок. Сюди я потрапляла рідко: разок бувала в Палаці юнацтва на змаганнях «Кенгуру», від станції метро у свої трохи більше за двадцять років спускалася до «Зеленого театру» на концерт Pianoboy; тут раз чи два зустрічала світанки, коли закон і вік дозволяли гуляти до ранку. І поки тут не з’явився улюблений «Сенс», я не сприймала цей район для більшого. Проте все сталося само собою: я шукала квартиру на наступні місяці, не знаючи, що буде далі, і знайомі знайомих передали її мені в руки. Я навіть не робила пости в соцмережах, лише озвучила своє бажання в кав’ярні за ком’юніті-столом:
— Чуєте… — Друзі на хвильку підняли голову від своїх макбуків, поки бариста роздратовано намішував вінчиком п’яту матчу за останні пів години. — Я шукатиму квартиру десь у центрі. З травня. Якщо будете щось десь бачити — кидайте мені.
І за місяць я розпаковувала коробки. Вони з’їхалися до мене з усіх місць, де я жила останні два роки: Варшави, Порту, Лісабону, квартири подруги на Звіринецькій і кімнати в центрі Києва на Гончара, де ми з братом виросли, і яку тепер використовували як склад. Я отримала своє паркомісце за шістдесят гривень на місяць — можливо, за найдешевшим тарифом у світі — і віддала ключ подрузі, яка мала машину. З мене завжди був такий собі ділок, але мені не було шкода дати комусь те, що маю.
Я чекала, поки бабуся дочапає до телефону, думаючи, що це як вправи у спортзалі, де є кілька підходів. Перший дзвінок вона може не почути. Про другий подумає, що їй здається. І тільки третій заявить про себе, продершись через завжди ввімкнені радіо та телевізор. Я чекала, а десь-не-десь можна було почути, як хтось голосно чхає або сигналить, аби чужий транспорт забрали з проїзду. Мелодії від співу пташок грали в пінг-понг із грюканням дерев’яних дверей, що вели до сходів. Їх раз на кілька годин відчиняли, аби мешканці могли піднятися до своїх помешкань, поки не працюють ліфти. У місто повернулися відключення світла, і ніхто не був радий цим непроханим гостям — їх чекали не раніше листопада.
Бабуля нарешті взяла слухавку й дуже мені зраділа. Її голос не звучав ображено, але все ж я відразу вибачилася, що не набирала її раніше. Я просто не знаходила на це часу у проміжку між бажанням спати цілодобово й витиранням сліз, через які моя шкіра під очима стала сухою, як перетерта яєчна шкаралупа. Однак замість правди я сказала:
— Та просто було багато роботи, пробач. — Роботою я завжди могла прикритися, хоч це була й пустишка, карта-обманка, розвод, майже інфоциганство.
Покоління бабусі, яке гарувало як навіжене із самого народження, завжди з розумінням ставиться до всього, що стосується кар’єри та професії. Щоправда, це працює тільки для чоловічої сторони роду. Немає часу на родину? О, твій дідусь / дядя / брат / він — просто дуже багато працює. Не дзвонить і не вітає з днем народження? Та він же постійно на роботі, заробляє гроші, так і має бути. Не приходить у гості, коли збираємося на роковини смерті родича? Та в нього ж бізнес, працівники, діти. Ти дівчина, онука / донька / жінка / дружина? Сорі, до тебе це правило не застосовується. Ти маєш встигнути і те, і те. А ще мати гарний вигляд, не набирати вагу та, простигосподи, не лаятись.
— Робота — це зрозуміло… — Я чую краплю розчарування у святій воді її терпіння і, звісно, реагую, не даючи мозку подумати, чи взагалі хочу продовжувати цю затягнуту розмову ні про що. — А як твій настрій, в офіс ходиш?
Я втомилася пояснювати бабусі, чим займаюся. Що працюю сама на себе, а мій офіс — усюди, ще з доковідних часів. І що останні сім місяців — з моменту, як я звільнилась і вирішила працювати як комунікаційна консультантка й сама шукати клієнтів — я сама собі шефиня та ФОПиня. Не сьогодні.
— Усе нормально, — я не вірю ні собі, ні цим словам, хочу плакати, повернутись у ліжко. Та я сама вибрала набрати її посеред своєї тихої схованки у дворах, тож сумлінно продовжую: — Але настрій щось не дуже.
Фраза «Настрій щось не дуже» в нашій родині була ширмою, за якою ховались і ніколи не виходили, боячись оголення справжніх емоцій. Аби хтось визнав свої емоції, людину треба було б прив’язати до крісла, подібного до стоматологічного, і приєднати до детектора брехні. За сценарієм наших сімейних гілок я маю мовчати й ковтати сльози, а з ними й усе, про що хочеться написати балончиком на чистих стінах району «Арсенальної». «Настрій щось не дуже» можна було б перекласти на мову незручної, проблемної онуки: «Мені так хуйово, ти просто не уявляєш. Я не знаю, як дати собі раду, я втомилась, я поняття не маю, що робити далі, у мене немає сил працювати, і на мені висить купа незакритих справ. Мої клієнти чекають на документи, які я маю написати, відредагувати, закінчити, а я відкриваю PDF зі стратегією розвитку громад і хочу вити. Ще тільки травень, а мені вже страшно, якою буде зима, можливо, уже пора купувати дрова або генератор. А сьогодні зранку я плакала, поки затовкувала в себе тарілку з клітковини, білків, вуглеводів і жирів, бо так треба».
— Чого? — бабуся включилася в розмову. — Ти ж знаєш, як я завжди кажу: не треба думати про погане. Встала — і кажеш собі: «У мене все добре!» І все буде добре.
