Документальний фільм української режисерки та ветеранки Аліси Коваленко «З любов’ю з фронту» (My dear Theo) переміг на Міжнародному фестивалі документальних та короткометражних фільмів DokuFest, який щороку проводять у Косові.
Про це режисерка повідомила на своїй сторінці у Facebook.
«Чудові новини з DokuFest, чудового, теплого фестивалю в прекрасному місті Призрен, Косово. My dear Theo (“З любов’ю з фронту”) — головна нагорода на конкурсі HUMAN RIGHTS DOX. Протягом цих днів тут я дуже чітко відчула, як за яскравим, барвистим життям Призрену, за цими прекрасними краєвидами, горами та обличчями ховається пам’ять про війну. Ми багато говорили з різними людьми тут стосовно пам’яті про минулу війну тут, 25 років тому, і про нашу війну в Україні зараз, і відчули багато спільного. Я також чула від молоді, що всі ці історії про війну, розказані їхніми батьками, досі дуже присутні в пам’яті молодого покоління. Мене це дуже зворушило, тому що із “З любов’ю з фронту” насамперед ми хотіли побудувати цей місток пам’яті між нами, батьками, які пішли на фронт, і нашими дітьми. І я так хочу, щоб, попри біль, ці спогади також були для нас джерелом світла в ці темні часи», — наголосила вона.
Раніше Аліса Коваленко розповідала, що вона спочатку не вірила, що «з цих маленьких уламків минулого, листів та незначної частини знятих уривчастих кадрів на фронті може народитися кіно», що стане певним «місточком пам’яті між нами та нашими дітьми».
«Цього фільму не мало би бути… Він не був ні знятим, ні задуманим, щоб статися фільмом… В перші місяці повномасштабної війни кіно, здавалося, втратило будь-який сенс, і я виконувала зовсім інші задачі, проте камера залишилася поруч, як щось за звичкою, просто для збереження якихось маленьких моментів на пам’ять. Більшість часу вона проводила в рюкзаку, на мішках з піском, в бліндажах та окопах, лежала та наповнювалася димом, пилом та піском, лежала мовчазним нагадуванням про минуле, що віддалялося і витіснялося новою реальністю. Я більше писала, ніж знімала, писала багато листів тоді ще 5-річному сину Тео, на випадок, якщо я загину і щось важливе таки встигну лишити для нього про мене, про всіх нас… Лише згодом я почала усвідомлювати глибше цінність того, що вдалося зберегти. Дуже близькі мені люди, побратими, гинули на фронті, вони також були батьками… Тож цей фільм для мене став насамперед про те світло, ніжність, любов, що так важливо залишити в серцях наших дітей, наших близьких, попри смерть…» — писала вона.
- Після повномасштабного вторгнення росії режисерка Аліса Коваленко взяла до рук зброю і долучилась до лав Української добровольчої армії та боронила Київщину й Харківщину. У липні 2022 року повернулась з фронту, щоб закінчити роботу над фільмом «Ми не згаснемо», прем’єра якого відбулася 2023 року в секції Generation 14plus на 73-му Берлінському міжнародному кінофестивалі. Стрічка отримала низку премій та призів за найкращий документальний фільм на кінофестивалях: One World Prague, Crossing Europe Linz, goEast Wiesbaden, Docudays UA, Zlin Film Festival, а також нагороду за режисуру та за найкращий документальний фільм у сфері захисту прав людини на Odesa International Film Festival, потрапила до двадцятки найкращих фільмів фестивалю Hot Docs Toronto на думку глядачів, нагороду фестивалю Millenium Docs Against Gravity Warsaw, спеціальну відзнаку фестивалів DOXA Vancouver та Artdocfest Riga та інші.
- Попередній повнометражний документальний фільм Аліси Коваленко «Домашні ігри» також отримав величезну кількість призів на міжнародних фестивалях та став першим українським фільмом у стилістиці креативної документалістики, що з’явилася на Netflix.
