У четвертому випуску подкасту «На її плечах» ведуча Ірина Славінська спілкується з головою та співзасновницею громадської організації «Генерація матерів Лада» Мариною Марченко.
Ця організація з’явилася шість років тому, аби створити середовище підтримки для жінок — від вагітності до повернення на ринок праці — і дати кожній з них змогу бути в ресурсі на своєму шляху материнства.
Гостя ділиться особистим досвідом, який привів її до громадської діяльності, розповідає про дискримінацію, з якою зіткнулася під час вагітності, і про створення проєкту, що працює із «сірою зоною» — післяпологовим періодом і психічним здоров’ям жінок.
У цьому епізоді ви дізнаєтеся, чому материнство досі лишається невидимим у суспільстві, як післяпологовий період впливає на жіноче здоров’я і кар’єру, з якими викликами стикаються мами, коли повертаються до роботи, та який вигляд має справді сприятливе середовище — вдома, на роботі та у суспільстві.
Повний випуск дивіться на YouTube або слухайте на Spotify та Apple.
Про заснування громадської організації
Здається, в громадському секторі людина починає діяти з двох причин: або тому, що їй болить, або тому, що її щось переповнює. У моєму випадку поштовхом стало материнство, а точніше — позитивний досвід післяпологового періоду. Саме з нього й почалася історія створення нашої громадської організації.
Коли я була вагітною, записалась на курси до Олени Бичкової — психологині, яка спеціалізувалась на післяпологовому відновленні. Ще до пологів жінки на курсах отримували важливу інформацію: що буде з нами після народження дитини, до чого варто підготуватись. Після пологів Олена й далі підтримувала нас, запрошувала експертів, ми спілкувались у чатах. Я пройшла досвід жінки, яка має доступ до допомоги 24/7 — і це суттєво вплинуло на мій стан.
Минув час, і я відчула бажання щось робити. Прийшла до Олени з ідеєю створити організацію, яка б масштабувала її експертний підхід, аби якомога більше жінок отримали таку ж підтримку. Згодом вона стала співзасновницею нашої організації, яка працює не тільки з післяпологовим періодом, а й з поверненням мам на ринок праці.
Мій особистий досвід був не тільки позитивним. Коли я повідомила начальнику про вагітність, у відповідь почула, що це велика помилка, що я стану неефективною і неуспішною. Це був абсолютно типовий, найбільш яскравий прояв дискримінації. На цьому наша співпраця закінчилася.
Після цього досвіду, коли ми з Оленою створювали організацію, то свідомо закладали в її місію ті болі й потреби, які самі прожили. Вирішили, що охоплюватимемо весь цикл: від підготовки до пологів і післяпологового періоду до повернення жінки на роботу. Ми хотіли дати підтримку в тій «сірій зоні», де досі бракує уваги, ресурсів, розуміння. Я мріяла, щоб жінки, які стають матерями зараз, уже не чули того, що довелося почути мені.
З юридичного боку старт був простим — я юристка, тож це стало для мене способом реалізувати себе в адвокації, у сфері захисту прав. Але знань, як створювати громадську організацію, у нас не було. Все довелося дізнаватися на практиці — через помилки, аналіз, спроби. Ми розуміли, як працює бізнес, але не як функціонує ГО.
Найбільший виклик — це сама тема, яку ми обрали. З одного боку, ми говоримо, що материнство досі перебуває в «сірій зоні». Його не помічають, його проблеми не артикулюються, проте так само цю тему не помічають потенційні донори, партнери, часто навіть медіа. На той час, у 2018 році, якщо щось трапилось із дитиною, в медіа писали: «Винна мама», про батька — жодного слова. Це був тотальний дисбаланс.
Ми мусили переконувати всіх: від жінок, яких підтримували, до донорів — що ця тема важлива.
Про післяпологове відновлення
Хочу почати з післяпологового періоду. У нас і на державному рівні, і в культурі зазвичай передбачене «ведення вагітної», «ведення пологів», а далі увага автоматично перемикається на дитину. Починається педіатричний патронаж, і головна героїня дітонародження — мама — залишається без належної уваги та підтримки.
Так, існує післяпологовий медичний огляд, але туди доходить дуже небагато жінок. Ми спостерігаємо за поведінкою аудиторії: летять ракети, йдуть дощі, ожеледиця — мама йде на прийом до педіатра. Але коли йдеться про її власні стани, з якими вже треба звертатися до лікаря, — це відкладається. Це не лише індивідуальна поведінка, це культурне явище.
Можливо, це прояв так званого дитиноцентризму — фокус лише на дитині. Нас теж цьому навчали попередні покоління, тобто в цьому є позитив, тому що ми тоді зрощуємо майбутнє з цінностей, на які можемо спиратися. Але є і зворотний бік: мама залишається в тіні. А має бути навпаки, як у літаку: спочатку кисневу маску собі, потім дитині. Спочатку відновлена, ресурсна мама і лише тоді здорова дитина, яка розвивається в емоційно стабільному середовищі.
Післяпологовий період потребує великої уваги — до мами, її тіла, її психологічного стану, її стосунків із партнером чи партнеркою.
Піклування про маму — це також виклик для суспільства. Ми багато дискутуємо, як суспільство могло би підтримати маму. І часто я доходжу до простого висновку: хоча б нічого не робити. Не критикувати, не закочувати очі, не видавати непроханих порад. Якщо дитина плаче — пройти повз. Якщо мама годує грудьми у публічному просторі — не коментувати. Просто пройти повз. А якщо хочеться — подумки побажати дитині смачного. І все.
Ставлення до матері, її рішень і поведінки дитини — це і є те саме толерантне суспільство. Зараз Україна зіткнулась із демографічною кризою. З кожного куточку почнуться розмови про те, що жінкам потрібно народжувати дітей, і це будуть робити люди, які потім вийдуть на вулицю і будуть закочувати очі, коли якийсь тодлер лежатиме на підлозі. Треба ставати толерантними та уважними до мами, особливо в післяпологовому періоді.
Післяпологовий період безпосередньо впливає на подальше здоров’я жінки. Його не можна ігнорувати чи знецінювати. Адже наслідки можуть проявитися через роки. Ми багато говоримо про підтримку психічного здоров’я дітей, але мають бути такі ж системні програми для підтримки батьків. Бо навіть якщо дитина пройде найкращий табір із психологами й тьюторами, а потім повернеться додому, де ніхто не працював із її мамою чи татом, — це замкнене коло.
Психічний стан мами в післяпологовий період безпосередньо впливає і на дитину.
Про повернення на ринок праці
Один із найпоширеніших стереотипів — що материнство має бути винятково про абсолютне щастя. Якщо мама постає перед труднощами або переживає негативні емоції, значить, вона нібито щось робить не так. Але насправді материнство — це складний спектр емоцій, і в ньому не лише радість, а й втома, тривога, розгубленість.
Ще один стереотип — що хороша мама не працює. Її місце — вдома, на кухні, біля дитини. І мами, які виходять на роботу, часто самі повторюють ці меседжі, кажуть собі: «Я погана мама, бо повернулася до роботи». Ми чуємо це постійно. Так само й інше упередження: що догляд за дитиною — суто жіноча справа. Хоча єдиний фізіологічний аспект, який не можуть виконати чоловіки, — грудне вигодовування. Усе інше може робити й партнер.
Ці стереотипи глибоко вкорінюються і серйозно впливають на жінок, особливо в професійній сфері. Найперше, що ми бачимо у своїй роботі, — це низька самоцінність жінок після декрету. Коли ми працюємо з мамами, які хочуть повернутися до роботи, ми починаємо не з резюме.
Ми починаємо з базової речі — самооцінки. Дуже багато жінок приходять із відчуттям, що «нічого не робили», що «просиділи в чотирьох стінах», що «нічого не навчилися».
Але це не так. Материнство — це потужний розвиток навичок: стресостійкість, багатозадачність, управління часом, комунікація, організація — усе це софт-скіли не гірші, ніж у топменеджерів. Родина — це теж своєрідна організація. І наше завдання — допомогти жінкам це усвідомити, побачити, що «пісочниця» навчила їх більше, ніж здається.
Але мало просто захотіти повернутись на роботу. Потрібно бути до цього реально готовою — насамперед емоційно. Бо сепарація з дитиною — це складно. Це можуть бути сльози, тривога, складні рішення. І все це нормально. Головне — бути до цього готовою заздалегідь, а не стикнутись уперше в момент, коли вже на лікарняному.
На жаль, багато жінок, коли постають перед першими труднощами — хвороба дитини, перші розлуки — думають: «Мабуть, ми ще не готові». І повертаються назад. Саме тому ми працюємо з жінками ще до працевлаштування. Ми даємо необхідну інформацію — що насправді буде відбуватись, які виклики можуть виникнути і як до них підготуватися.
Звісно, коли ми працюємо зі стереотипами, це має бути робота зусібіч. З одного боку — з жінками. А з іншого — з роботодавцями, тому що велика частина упереджень походить саме звідти. Упереджене ставлення до жінок і зовсім інше ставлення до чоловіків. Це також про культуру всередині компанії. Навіть базова річ — відсутність протоколів, які б допомагали спочатку відпустити жінку в декретну відпустку, а потім її повернути.
Я маю власний менеджерський досвід у цьому. У нашій організації жінки вагітніють, народжують і потім повертаються до роботи. І я кажу це не як громадська діячка, яка виступає з критикою — мовляв, усі роботодавці погані. Ні. Я сама бачу, як це працює на практиці. І знаю, що це потрібно робити.
Я як роботодавиця маю величезні переваги у співпраці з жінками з маленькими дітьми. Моє завдання — просто організувати умови так, щоб вони могли показати свою ефективність. І це зовсім не завжди про вісім годин на день. Абсолютно не про це.
І тут третій учасник процесу — держава. Бо стереотипи треба пропрацьовувати і на цьому рівні. Не просто давати можливість чоловікам йти в доглядову відпустку, а ще й заохочувати це. Щоб змінювати культуру.
Ми аналізували, як це працює у Швеції — одній з країн із найкращою системою батьківства. Там і тато, і мама беруть відпустку з догляду за дитиною, але до цього вони йшли 70 років. І я думаю, що коли в нас почнеться відбудова, нам теж потрібно буде цим серйозно займатися — думати, як зробити цю систему максимально рівноправною і рівновідповідальною.
Подкаст підготовлений в межах проєкту «На її плечах», що реалізовує ГО «Дівоче медіа» за підтримки Українського жіночого фонду. Відповідальність за зміст інформації несе ГО «Дівоче медіа». Інформація, що представлена у подкасті, не завжди відображає погляди УЖФ.
