«Стерте задоволення. Клітор і мислення» французької філософині Катрін Малабу є вагомим внеском у феміністичну філософію.
Це провокативне та глибоке дослідження витіснення жіночого задоволення та клітора у західному філософському дискурсі. Авторка використовує методи деконструкції та психоаналізу, щоби критично осмислити культурне, історичне та філософське ігнорування клітора, кидаючи виклик усталеним уявленням про сексуальність та задоволення.
Книжка написана з притаманною Малабу інтелектуальною строгістю та ясністю, а міждисциплінарний підхід, що поєднує філософію, психоаналіз і феміністичну теорію, забезпечує всебічну і переконливу критику культурного стирання клітора. За допомогою ретельного аналізу та інноваційного мислення Малабу закликає до радикальної переоцінки жіночого задоволення та автономії.
«Стерте задоволення» вийшло друком у видавництві «Контур».
Публікуємо уривок.
Політична анатомія
Повернімося до реальності. Усі самиці ссавців мають клітор. У чотириногих він розміщений біля вагіни й тому стимулюється при проникненні. Спарювання викликає оргазм і овуляцію одночасно. «Організація овуляторних механізмів сучасних ссавців […] дозволяє припустити, що викликана копуляцією овуляція репрезентує первинну модель», — заявляє один біолог. У процесі еволюції «внаслідок вертикального випрямлення тазу, клітор став переднім органом, видимим і доступним спереду». У жінок клітор не розміщений (або більше не розміщений) біля входу у вагіну. Він відхилився від неї. Спонтанна овуляція, яка запускається автономно і циклічно, без необхідності будь-яких статевих стосунків, є пізнім еволюційним нововведенням. Жіночий оргазм, на відміну від чоловічого, не має прямого зв’язку з репродуктивною функцією. «Відігравши вирішальну роль в овуляції, він значною мірою втратив цю функцію у жінок й перетворився просто на джерело задоволення».
Проміжок між клітором і вагіною. Проте чи є це лише анатомічним фактом? Якби це дійсно було так, то чи не знали б ми в цілому більше про оргазм, зокрема, оргазм тварин, про який нам майже нічого невідомо? Конкретне питання жіночого оргазму наочно демонструє: біологія і політика стають нерозрізненими. Дійсно, за суперечками стосовно проміжку між клітором і вагіною, оргазмом і репродуктивною функцією, насправді криється проблема, порушена автономією жіночого задоволення. Тож існує істота, котра може отримувати сексуальне задоволення, не народжуючи дітей? Відповідно є задоволення без причини? За яким правом одна з ссавців має привілей зазіхати на таке? Визнання цього винятку недостатньо для того, аби його прийняти. Автономія жіночого задоволення є тим, що доводиться, — і можливо завжди доведеться, — захищати, аргументувати, конструювати.
Доказом цього є битва, яка продовжує точитися довкола питання про те, чи існує жіноче сексуальне задоволення незалежно від репродуктивної функції. У статті з промовистою назвою «Правда про клітор: чому він створений не лише для задоволення», британська журналістка Зої Вільямс пише: «Нарешті результати отримано. Опубліковане в журналі “Clinical Anatomy” дослідження показує, що клітор дійсно відіграє важливу роль у розмноженні, активуючи низку церебральних ефектів […]: прискорення вагінального кровотоку, збільшення змащувальних виділень, кисню і температури вагіни, а також зміну положення шийки матки, що парадоксальним чином уповільнює сперматозоїди та збільшує їхню рухливість». Як видно, логіка адаптивної еволюції не втратила своїх прав в цій царині. Втім, для того, аби уподібнити жіноче задоволення до так званої «функціональності», підходить все.
Теоретична перевага клітора над іншими частинами вульви і над самою вульвою, його метонімічна фетишизація (частина замість цілого) пояснюється тим фактом, що він дійсно символізує незалежність цього задоволення. Він стає головним елементом, що уможливлює конструювання жіночої сексуальності, розгляд жінок як повноправних сексуальних суб’єктів, котрі «перестають бути у шлюбі з пенісом або законом…». Зведення задоволення до репродуктивних цілей рівнозначне його запереченню.
Заразом, ствердне визнання автономії клітора також могло би бути джерелом тривоги та конфлікту. Деякі жінки питають: що робити, коли вагінальне задоволення не досягається? Коли клітор стає занадто незалежним і прирікає жінку залишатися «холодною» при пенетрації? Психоаналітикиня Марі Бонапарт вирішила вилікувати власну фригідність, і для цього без вагань вдалася до хірургічного втручання. У 1927 році вона попросила віденського лікаря, професора Гальбана, перемістити їй клітор, гадаючи, що той надто віддалений від входу у вагіну. Оскільки це так і не допомогло отримати сексуальне задоволення, вона перенесла ще дві операції, у 1930 і 1931 роках. Знову жодного результату. Однак Марі продовжувала стверджувати, що у жінок загалом відстань між цими двома органами занадто велика — таку позицію вона спробувала довести у своїй статті «Розмірковування про анатомічні причини фригідності у жінок», опублікованій під псевдонімом А. Е. Нарджані. У дослідженні взяли участь «відібрані навмання двісті жінок з-поміж мешканок Парижа», чию «невелику трикутну зону» ретельно вимірювали циркулем, аби визначити дистанцію між цією зоною і входом у вагіну. «Проблема жіночої фригідності досі оповита великою таємничістю, — пише психоаналітикиня, — а втім, звідусіль і в усі часи лунали стогони жінок, котрих навіть найпалкіші любовні пестощі не в змозі задовольнити».
За допомогою своїх експериментів Марі Бонапарт також прагнула переконати Фройда, «великого ексцизора», у неможливості відмовитися від кліторальної фази. Він вважав, що згідно з репродуктивною функцією сексуальності, нормальний сексуальний розвиток жінки передбачає відхід від кліторальної стадії задоволення на користь вагінальної. Марі намагалась відповісти, — незважаючи на свій тілесний досвід, — що немає оргазму без клітора, а сама вагіна лишається німою. То чому б не спробувати штучно надати нечутливій вагіні трохи кліторального запалу, не чекаючи на малоймовірне дозрівання? Фройд не дослухався до її слів. Тож хірургічне втручання лише марно підсилило стирання задоволення.
Редукувати проміжок неможливо.
