«На її плечах» — мультимедійний проєкт про жінок-лідерок та діяльність українських організацій, які допомагають жінкам, що створює DIVOCHE.MEDIA за підтримки Українського жіночого фонду (УЖФ).
Гостя першого випуску — Христина Кіт, юристка, правозахисниця, співзасновниця Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем».
Христина розповідає про свій шлях у правозахисті, чому важливо говорити про домашнє та сексуальне насильство, як змінюється українське законодавство після ратифікації Стамбульської конвенції, чому постраждалі часто не звертаються по допомогу та що потрібно змінити, аби система справді захищала.
Повний випуск дивіться на YouTube або слухайте на Spotify та Apple.
Про початок роботи у громадському секторі
Я попросилася волонтерити в громадські організації. Тож до першої години навчалася в університеті, а потім бігла до організації: читала справи, писала документи, робила все, що могла, аби бути корисною і спробувати працювати з правом уже на практиці.
Коли почала працювати з темою домашнього насильства, вже знала про неї з особистого досвіду. Мабуть, із чотирнадцяти років я знала, що це таке — викликати поліцію, бачити, як вона взаємодіє з постраждалими, ходити у відділок, писати заяву. Моя робота була спробою, по-перше, знайти способи захистити себе, по-друге, допомогти людям так, щоб вони отримали справедливіше ставлення, ніж колись отримала я.
Відчувала в цьому покликання. Це була тема, в якій я хотіла розвиватися, бо розуміла, що можу з цим працювати.
Коли я навчалася в університеті — з 2005-го до 2010 року, — про домашнє чи гендерно зумовлене насильство взагалі не розповідали. Не було жодної теорії, окрім загальної теорії сімейного права. У Кримінальному кодексі ми могли прочитати, що таке сексуальне насильство, зґвалтування, але окремої статті про домашнє насильство тоді ще не існувало. Злочини, що стосуються статевої свободи чи недоторканності, ніколи не розглядалися як такі, від яких найбільше страждають жінки.
Власне, це була одна з причин, чому ми створили Асоціацію жінок-юристок України «ЮрФем». У нас була мрія — щоб питаннями захисту прав жінок і допомогою постраждалим від домашнього насильства займалися саме юристки. Щоб було зрозуміло: це також про права людини. І щоб юридична спільнота усвідомлювала свою роль і відповідальність у цьому.
Про «ЮрФем»
Коли я навчалася, на будь-яких юридичних майданчиках, платформах ми частіше чули голоси чоловіків. Були малопомітні голоси жінок, хоча юридичні факультети, як тоді, так і зараз, завершують у пропорції приблизно 50 на 50 — жінки й чоловіки.
Але в юридичному бізнесі, на керівних посадах, основу становлять чоловіки. Це характерно і для українського суспільства загалом, але особливо — для юридичного середовища. Як і в багатьох галузях, що традиційно були патріархальними, жінки стикаються з випадками сексизму, несправедливого ставлення, заниження розміру заробітної плати — лише через те, що вони жінки. Вважається, що хлопцям потрібно більше заробляти, бо їм, мовляв, треба більше.
Сексизм, домагання, дискримінація — усе це присутнє й у юридичному середовищі. Тому наше завдання — і тоді, і зараз — об’єднувати жінок як спільноту, разом намагатися подолати всі бар’єри в юридичній професії. Перший крок — ідентифікація цих бар’єрів. Адже не всі жінки одразу розуміють, що щось не окей. Вони відчувають це, але не завжди знають, як реагувати. Наше завдання — змінювати культуру в юридичній спільноті.
Також ми прагнемо посилювати та підсвічувати голоси жінок — юристок, експерток, фахівчинь високого рівня. Давати їм майданчики й платформи, де вони можуть бути почутими й залученими.
Паралельно з цим — впливати на підходи, політики, практики, які стосуються захисту жінок в українському суспільстві. Бо я вважаю, що юридична спільнота має достатньо знань і навичок — це наша професійна діяльність: знати право і застосовувати його. А отже, й змінювати. Хто, як не ми — ті, хто вивчає право і працює з ним, — мають впливати на зміни в цьому правовому середовищі.
Про роботу з гучними справами
Ми працюємо зі справами, пов’язаними із сексуальним насильством, надаємо юридичну допомогу тим, хто його пережив. Це можуть бути сексуальні домагання, зґвалтування або будь-які інші прояви сексуального насильства. Для нас важливо працювати з цією категорією справ.
Часом може здатися, що «ЮрФем» береться лише за гучні справи, але це не так. Ми працюємо системно. Наша мета — виявляти бар’єри й проблеми, з якими стикаються постраждалі, збирати цю інформацію й на її основі змінювати підходи.
Ми хочемо, щоб кожна людина, яка пережила сексуальне насильство, мала доступ до захисту — незалежно від того, чи має адвоката. Щоб вона могла написати заяву в поліцію, щоб цю заяву прийняли без упереджень і щоб юридична спільнота розуміла, як працювати з такими справами. Бо якщо ми завтра перестанемо цим займатися, система має працювати далі.
Системні зміни — наш пріоритет. Але так виходить, що в гучних справах до нас звертаються спершу по юридичну допомогу, а також щоб ми могли як організація адвокатувати притягнення винних до відповідальності та привертати суспільну увагу.
Люди, які пережили сексуальне насильство, не хочуть публічності. Часто вони йдуть на цей крок із відчаю — коли вже не раз зверталися й не отримали захисту. Тоді вони пишуть публічний пост, і це надзвичайно важко, бо потім стикаються з тиском.
Причин, чому постраждалі мовчать, багато. Ми бачимо це з досліджень і практики: перше — це страх наслідків. Якщо ти працюєш або вчишся в цьому середовищі, ти боїшся цькування, упередженого ставлення, невіри. Часто система не притягує винного до відповідальності, а навпаки — звинувачує постраждалу.
Культура віктимблеймінгу дуже поширена: «Чому ти пішла?», «Що ти очікувала?», «Навіщо погоджувалася?» — легше виправдати кривдника, ніж зрозуміти потерпілу.
Люди не вірять, що кривдника буде покарано. В інформаційному просторі переважають історії, де система не спрацювала. Успішних прикладів мало.
Одна з наших гучних справ — групове зґвалтування в селищі Воловець на Закарпатті. Ми долучилися вже після ухвалення першого вироку. Справа набула розголосу, коли в соцмережах з’явилося відео, зняте під час злочину. Воно стало публічним лише тоді, коли спільнота не погодилася з рішенням суду. Рішення здалося несправедливим потерпілій, її родині й суспільству.
Справу розслідували два роки. Ми надсилали пресрелізи, намагалися привернути увагу. Але, як часто буває: коли є гучність — про це всі говорять, коли починається складний юридичний процес — це вже нікому не цікаво.
Сам собою хайп не вирішує проблему. У випадку з дівчиною він навіть нашкодив — її сім’я зіткнулася з переслідуваннями, їх кликали на ток-шоу, що лише посилило травму. Так, публічність вплинула на правосуддя, але вона не замінює системних змін.
Складність у покаранні винних — у стереотипах. Часто звучить: «Як ми будемо позбавляти волі трьох неповнолітніх хлопців? У них усе життя попереду». А те, що життя дівчини травмоване, — вже ніби не важливо. Ми більше турбуємось про підлітків-кривдників, ніж про постраждалу.
Ці стереотипи живуть і серед юристів, і серед поліції, і серед суддів — бо всі ми виховані в цій же культурі. Навіть заяву про зґвалтування зареєструвати важко. Наші адвокатки по кілька годин сидять у відділках, переконують слідчих, що заяву треба прийняти.
Часто лунає: «А яка перспектива справи?», «Покажи докази», «Може, завтра відмовимо — навіщо нам зайвий клопіт?». Це — знецінення досвіду і травми, які переживає людина.
Шлях постраждалої — складний. Система не вміє працювати без повторної травматизації. Постраждала має знову і знову переказувати, що сталося, проходити слідчі експерименти, повертатися на місце події.
Так, за останні два роки дещо змінилося, але на системному рівні змін поки немає. Не всі правоохоронці в містах, особливо в менших, розуміють, чому треба змінювати підходи.
Коли ми приходимо й кажемо, що потрібно працювати інакше, щоб будувати довіру до правосуддя, чуємо: «А що вам не підходить? 30 років все було нормально».
Про медичні огляди та медичні докази
Ще є одна дуже важлива річ, над якою ми зараз також працюємо. Я знаю, що й Офіс генерального прокурора, й Нацполіція також зацікавлені в цьому, — це система, пов’язана з медичним оглядом і медичними доказами.
Станом на сьогодні, якщо жінка пережила сексуальне насильство і звертається до лікарні, каже, що сталося зґвалтування, лікарі зобов’язані одразу повідомити правоохоронні органи. Якщо вона не готова спілкуватися з поліцією — або відмовляється від медичної допомоги, або каже, що з нею сталося щось інше, щоб не запускати юридичний механізм.
У багатьох країнах, зокрема в США, де ми вивчали досвід, система побудована інакше. Кожна медсестра, медбрат, лікар або лікарка мають право провести огляд постраждалої людини. Якщо вона не хоче повідомляти до поліції, все одно можуть зібрати докази — біологічні матеріали, зразки ушкоджень, зафіксувати все технічно. Медики кодують ці матеріали й не повідомляють правоохоронцям ані прізвище, ані інші особисті дані потерпілої.
Наприклад, якщо сьогодні людина отримала медичну допомогу й сказала: «Я не готова свідчити», — вона знає, що всі зібрані матеріали зберігаються. І якщо через рік чи два вона повернеться й вирішить дати свідчення, поліція отримає доступ до цих доказів. Вони не будуть втрачені.
Зараз в Україні такого механізму немає, і більшість доказів втрачається. Це впливає на подальше розслідування таких злочинів і на те, чому правоохоронці часто не хочуть ними займатися — бо минув час. З нашого досвіду, постраждалі звертаються за захистом через два, три, а іноді й п’ять років після події — коли пройшли через етап травми й отримали хоч якусь підтримку.
Але тоді вони стикаються з тим, що немає жодних медичних доказів. Є лише їхні слова, іноді — фото чи відео. Якщо немає свідків і лише одна людина знає про те, що сталося, — дуже важко досягти справедливості.
Саме тому питання медичної допомоги й збереження медичних доказів — критично важливе. Це одна з ключових системних змін, які потрібно впроваджувати в Україні.
Про Стамбульську конвенцію
Ну, напевно, можна почати з такого великого кроку — це ратифікація Стамбульської конвенції.
Насправді юристки завжди працювали через інші статті Кримінального або Адміністративного кодексів, намагаючись встановити відповідальність. Але чітко виписаного правопорушення як «сексуальні домагання» раніше не було. Це вже наслідок імплементації Стамбульської конвенції.
Це результат роботи громадських організацій, правоохоронних органів, народних депутатів і депутаток, яким ця тема важлива. Бо сама собою Стамбульська конвенція без людей не може бути імплементована чи застосована в Україні.
Ще у 2016 році вперше намагалися її ратифікувати — тоді не вдалося. Але вже у 2017 році був ухвалений новий Закон про запобігання та протидію домашньому насильству й внесені зміни до Кримінального кодексу, які стосуються сексуального насильства, зокрема зґвалтування. З’явилася окрема стаття — сексуальне насильство, не пов’язане зі зґвалтуванням.
У Кримінальному кодексі з’явилася концепція добровільної згоди. Раніше притягнення до відповідальності відбувалося тільки у разі фізичного опору. А тепер — якщо не було вербалізованого «так», усе інше означає «ні». Для нас це новий виклик — як впровадити це в нашу свідомість, адже немає сексуальної освіти і загального розуміння, що таке згода.
У 2022 році Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію. Ми з колегами з МВС, Нацполіції, з депутатами працювали над її впровадженням. Було внесено зміни до Кодексу про адміністративні правопорушення — з’явилася стаття про сексуальні домагання.
Важливо, що під цю статтю також підпадають домагання в цифровому просторі. Це величезний виклик, бо зараз дуже складно довести переслідування чи насильство, яке відбувається онлайн. Це стосується не лише України. У 2023 році ЄС прийняв нову директиву щодо захисту прав жінок, і велика її частина стосується саме насильства в цифровій сфері.
Крім того, були внесені зміни до Сімейного кодексу. Зараз, якщо жінка вагітна або має дитину до одного року, вона може подати заяву на розлучення. Раніше вона не могла цього зробити без доведення факту насильства — суд міг і не відкрити провадження.
Це була норма, що подавалася як захист жінок у період вагітності або з маленькою дитиною. Але це була ілюзія. Якщо сім’я не хоче жити разом — вона не буде жити разом, незалежно від стану жінки. І сам факт розлучення не скасовує обов’язків батьків.
Тепер ця заборона знята. І жінки, і чоловіки мають право на розлучення, навіть якщо дитині менш як рік чи жінка вагітна.
Ще одна важлива норма — суд не має права застосовувати «період на примирення» між сторонами, якщо було зафіксовано факт домашнього насильства. Раніше суди могли відкласти розлучення й сказати: «Подумайте ще пів року». І в цей час людина продовжувала жити з кривдником.
Подкаст підготований в межах проєкту «На її плечах», що реалізовує ГО «Дівоче медіа» за підтримки Українського жіночого фонду. Відповідальність за зміст інформації несе ГО «Дівоче медіа». Інформація, що представлена у подкасті, не завжди відображає погляди УЖФ.
