Діви у біді, фатальні спокусниці та жінки-«невидимки» з маргінесів суспільства — такими постають типові літературні персонажки попередніх епох. Розквіт жанрової літератури у ХХ столітті приніс світові багато самобутніх, складних та об’ємних героїнь, яких не назвеш пасивними чи посередніми. Це — детективки, чарівниці, науковиці, політичні лідерки, надприродні істоти тощо. Жіночі персонажки пройшли складну еволюцію від другорядності та декоративності у чоловікоцентричних текстах до заслуженої авансцени. Цю еволюцію у світі кіно критики аналізують за шкалою тесту Бекдел, що показує, чи достатньо у фільмі жіночих ролей, екранного часу та реплік, а також чи не обертаються їхні арки лише довкола чоловіків.
Ці питання актуальні й для літератури, адже репрезентація розмаїтих жіночих досвідів та голосів завжди на часі. Саме з цієї оптики працює і видавництво Vivat, яке активно розвиває українську жанрову літературу та співпрацює з авторками, що пропонують нові типи героїнь і сюжетів.
Про це та інше DIVOCHE.MEDIA розпитало чотирьох авторок, чиї книжки виходили друком у видавництві Vivat: Євгенію Кужавську, Наталію Довгопол, Вікторію Дорофеєву та Світлану Тараторіну.
Від «Лісової пісні» до постапокаліптики: тяглість українського жіночого письма
Для початку ми поцікавились у кожної з авторок, якими є їхні стосунки з літературними попередницями: чи відчувають вони діалог із жіночими образами, що існували в українській літературі раніше? Чи є кліше і стереотипи, які вони свідомо переосмислюють у своїх текстах? Та чи є лакуни, які вони прагнуть заповнити?
«Я пишу про події сторічної давнини і використовую своєрідну систему дзеркал. Тобто віддзеркалюю сучасні проблеми жінок у героїнях, які жили сто років тому. Це доволі дивний спосіб створення художньої реальності, але мені поки подобається. Я люблю несподіваних героїнь, суперечливих, таких, які багато чого не розуміють про самих себе і дивують в процесі розвитку сюжету самих себе. Я люблю героїнь зі слабкостями і темними сторонами, таких, які не до кінця можуть приборкати власних демонів і готові приносити криваві жертви давнім богиням. Героїнь некомфортних, фатальних і витончено гріховних, які таять у собі образ Ліліт», — ділиться Євгенія Кужавська.
«Коли я писала «Шпигунки з притулку “Артеміда”», то ніби розмовляла з собою-підліткою. У мене ж бо не було сучасних пригодницьких книжок із сильними персонажками, написаними в українському контексті. Далі я продовжувала створювати неідеальних героїнь, які долають свої страхи й не зважають на фізичні вади, які є суб’єктами своїх історій. На противагу романам про тяжку долю кріпачок, у мене з’являється князівна без руки, причинна циркачка, що спілкується з потерчатами й водяниками, жінка-науковиця тощо. Свого часу я була вражена “Лісовою піснею” Лесі Українки та її проактивною життєлюбною мавкою. Тільки у тій історії бракувало хепіенду, а в моїх романах героїні обов’язково так чи інакше знаходять своє щастя», — розповідає Наталія Довгопол.
«Чесно, не відчувала це як свідомий діалог із літературною традицією. Це радше інтуїтивний процес — я писала тих жінок, яких бачу навколо себе щодня. Коли ти бачиш реальних жінок — тих, хто працює, волонтерить, тягне на собі сім’ї, ухвалює складні рішення і при цьому продовжує жити це життя, — тобі вже складно писати інакше. Тому мої героїні — не про образи у класичному сенсі. Вони не ідеальні, не завжди правильні, іноді помиляються, але вони діють і рухають історію. І мабуть, важлива для мене річ у моєму світі: жінки не є винятком або якоюсь окремою категорією на кшталт “сильних жінок”. Вони є нормою. Такою ж природною частиною світу, як і все інше. Що стосується лакун, то, можливо, мені просто хотілося трохи більше нормальності в тому, коли жіночі персонажки не потребують пояснення чи виправдання своєї сили або своєї присутності в центрі історії», — пояснює Вікторія Дорофеєва.
«Думаю, можу на всі питання про тяглість і спорідненість із попередніми епохами дати ствердну відповідь. До прикладу, образи відьом у “Лазарусі” — моя данина українській демонології, а докторка Василина Айвс — емансипаційному руху початку ХХ століття. Також у жіночих персонажках у “Домі солі” я переосмислювала традицію постапокаліптичного жанру в літературі, адже у ній зазвичай домінують чоловіки та чоловічі персонажі», — резюмує Світлана Тараторіна.
Крім того, Світлана підкреслює роль письменниць, на творчість яких взорувалась під час написання своїх текстів і на яких робила алюзії у своїй серії міського фентезі «Лазарус». Це Мері Шеллі, яка згадується у першій, однойменній частині циклу, та Ольга Кобилянська, яку авторка опосередковано цитує в другій книжці «Змій».
Жіноча дружба Вікторії Дорофеєвої
У лютому вийшов дебютний роман Вікторії Дорофеєвої — урбаністичне іронічне фентезі «Мавка і Ко». Воно змальовує Київ після початку повномасштабного вторгнення. І головними героїнями у цій новій реальності виступають незвичайні жінки з магічними здібностями та фентезійні істоти. Головна героїня роману Наталка — мавка, яка працює в офісі на Рибальському острові на гарячій лінії «Берегиня». Окрім основної роботи, Наталка, в дусі героїв коміксів DC, захищає своє місто під покровом ночі. Її вороги — як дрібні корупціонери і злочинці, так і орда російської магічної нечисті, що посунула на Київ під час повномасштабного вторгнення.
Отож, маємо історію, у якій міфічні жіночі персонажки та природа відновлюють справедливість там, де вона була зраджена у людському суспільстві. Авторка роману працює у правозахисній організації, тож зізнається: для неї це — не просто троп і алегорія.
«Значна частина моєї роботи — це допомога жінкам, які пережили насильство або зіткнулися з несправедливістю. І в реальному житті ми, звісно, діємо в межах права, процедур, складних і часто повільних процесів. Але водночас є емоційний рівень — коли ти бачиш ці історії й розумієш, наскільки іноді хочеться, щоб справедливість відновлювалася швидше, пряміше, майже інстинктивно», — ділиться Вікторія.
Так з’явилася концепція роману — з думки про те, що природа і міфічні істоти можуть реагувати на несправедливість інакше, ніж люди. Однак письменниця наголошує: ця ідея для неї — не ескапізм: «Для мене важливо, що це не якась відірвана від реальності фантазія. Я пишаюся тим, що є частиною команди, яка вже зараз впливає на реальність — зокрема через адвокацію і публічні дії. Тому ця історія — це не про втечу від реальності, а радше про інший спосіб її прожити й осмислити».
Окрім поєднання української міфології та реалій повномасштабного вторгнення, роман має сильний фокус на жіночому сестринстві в основі сюжету. Головна героїня Наталка заприятелювала з чаклункою Беатріс, що приїхала з Риму до Києва як волонтерка. Також мавці в її місіях допомагає ще одна магічна жінка — кібервідьма Аліна.
За словами авторки, жіноча дружба в її житті — не другорядна тема, а одна з важливих опор.
«Я давно дивлюся на світ із феміністичної оптики, тому для мене дуже природно бачити, як жінки підтримують одна одну, — наголошує авторка. — Особливо зараз, коли ця підтримка така важлива і потрібна».
Однак, на думку Вікторії, жіноча дружба часто недооцінена в культурі: «Дуже багато історій досі влаштовані так, ніби головний емоційний центр життя жінки — це романтичні стосунки. А мені хотілося показати, що дружба між жінками може бути не менш глибокою, рятівною і трансформаційною».
Стосунки між жінками у «Мавці і Ко» позначені глибиною і теплотою, а також складністю і певними «гострими кутами».
«Це історії про впізнавання своєї людини, про довіру, яка не виникає миттєво, але потім стає дуже сильною. Про те, як поруч із кимось іншим ти можеш стати сміливішою, м’якшою, чеснішою із собою, — зізнається письменниця. — І мабуть, ще мені було важливо показати, що жіноча близькість — це не обов’язково щось лагідне і безконфліктне. Вона може бути гострою, живою, з тертям, із різними характерами, але від цього не менш цінною. Як і в житті».
Виживання жінки у фантастичних всесвітах Світлани Тараторіної
Світлана Тараторіна — ще одна авторка-співзасновниця платформи «Фантастичні talk(s)», яка пише у жанрах наукової фантастики та фентезі. Вона дебютувала у видавництві Vivat у 2018 році з першою книжкою серії «Лазарус», яка у 2019-му здобула нагороду Chrysalis Award від Європейського товариства наукової фантастики за найкращий дебют.
«Лазарус» — серія міського фентезі з детективною лінією. Дія першої книжки відбувається у Києві 1913 року, її головним героєм є чоловік — слідчий Олександр Тюрін. У другій книжці циклу «Змій», що з’явиться у продажу у травні 2026 року, читачі продовжать своє знайомство з Тюріним. Крім того, більше висвітлення отримають жіночі персонажки, зокрема докторка Василина Айвс.
«Після виходу першої книжки, роману “Лазарус”, мене неодноразово питали щодо жіночих персонажів. Іронія в тому, що я, як авторка, була переконана, що приділила Василині у першій книжці достатньо уваги. Потім, готуючись до написання продовження і перечитуючи перший роман, усвідомила, що це “достатньо” залишилося у моїй голові та начерках. Я завжди ґрунтовно розробляю персонажів, у результаті купа матеріалів залишається за кадром, поза сторінками», — пояснює своє рішення Світлана.
Згідно з анотацією до книжки «Змій», Василина Айвс стикається із загадковою епідемією: ця хвороба вражає лише жінок. В неї є антагоністка — купчиха Віра Чеберяк, яка продає ліки, що нібито зцілюють від цієї хвороби. Письменниця зізнається: у продовженні вона «реабілітувалася» перед Василиною і дала їй більше простору для яскравого проявлення.
«Вона неймовірна: сильна, пристрасна, щира, й у продовженні є однією з трьох нараторів, — додає авторка. — Крім того, у “Змії” з’являться нові героїні. Чи не найяскравіша — Віра Чеберяк. Але все, що я про неї розкажу, може зіпсувати інтригу, хоча навіть її ім’я (що відсилає до реальної історичної особи), є підказкою, яку раджу вже спробувати розгадати».
Також Світлана Тараторіна створила цілий постапокаліптичний всесвіт на базі міфів, легенд та історії Криму в романі «Дім солі» (2023). Крим постає у ньому як півострів Кіммерік — випалена соляна пустеля, підконтрольна Старшим Братам (відсилання до російської окупації). Талавір, головний герой роману, проходить свій пошук-квест у цих антижиттєвих умовах та в опозиції до тиранії Братів. Окрім оригінального сетингу роман вирізняє розмаїття жіночих персонажок, що, за словами письменниці, є нетиповим для традиційно «маскулінного» жанру постапокаліптики.
«Ми звикли, що світ після катастрофи — це світ, який скотився до базових налаштувань, позбувся цивілізаційних вигод, і знову на перше місце поставив фізичну силу. — коментує Світлана. — А проте, у світі “Дому солі” є Ма — жінка, яка володіє унікальними знаннями. Вона лікарка, і з її думкою мусять рахуватися найсильніші. Є цариця Амага, яка навіть у подобі духу здатна впливати на реальність, є відьма Албасти, котра захищає дівчат від жорстокості світу, є антагоністка Сфена, яка пнеться кар’єрною драбиною, не помічаючи перепон. І нарешті є Діва — божество, до якого звертаються всі жінки».
Тож, як визначає сама письменниця, її рецепт жіночого виживання у постапокаліптичному світі — віра в себе, унікальні знання і сестринство.
Міфи та незвичайні жінки у фентезі Наталії Довгопол
Наталія Довгопол працює у жанрі історичного та міфологічного фентезі та є співзасновницею платформи «Фантастичні talk(s)», що створює освітній контент про жанр фантастики. У видавництві Vivat вийшла низка видань її авторства. Окрім динамічних пригодницьких сюжетів, книжки Наталії об’єднує цікавість до жіночого досвіду в різних культурах. Так, серія пригодницьких ретро-романів «Шпигунки з притулку “Артеміда”» (2019–2024) присвячена темі сестринства. Вона розповідає про юних вихованок однойменного сиротинця, яких готують до виконання справжніх шпигунських місій у різних точках світу, від Києва до Мадагаскару та Гонконгу.
А роман «Мандрівний цирк сріблястої пані» (2021) — це історія про карколомні пригоди циркової трупи фрау Ґріте в українському сетингу. Крім того, у тексті приділено багато уваги феномену жіночого підприємництва початку ХХ століття.
Розробку українських історичних та міфологійних тем продовжує роман «Знайти країну амазонок» (2022), який вводить у вітчизняну жанрову літературу унікальну персонажку: шляхтянка Катря Замковецька має інвалідність. Проте це не спиняє її у пошуку країни войовничих жінок-амазонок — суспільства, яке у популярній уяві є матріархальним.
«Про амазонок на північному узбережжі Чорного моря писав Геродот, та й поховань жінок зі зброєю на півдні України знайдено чимало. Чи було це матріархальне суспільство, чи мали жінки рівні можливості з чоловіками — про це нам лишається тільки здогадуватися», — зауважує Наталія.
За словами письменниці, «справжня» міфічна Терміскіра, столиця амазонок, була розташована в Малій Азії — сучасній Туреччині. Авторка наголошує: зображення суспільства жінок-войовниць у її романі — не ідеалізоване, а багатошарове й комплексне.
«Я прагнула відтворити гармонійний простір, у якому жінки почуватимуться безпечно й кожна матиме заняття до душі. Утім, я порушую також питання вибору: навіть народжена амазонкою повинна мати право обирати, в якому суспільстві їй жити: чи залишатися у затишній закритій громаді, чи йти досліджувати великий світ, робити власні помилки та власні звершення, — каже Наталія. — Окрім того, закриті суспільства неминуче чекає стагнація, наскільки ідилічними вони б не здавалися. Тож мені йдеться про здоровий баланс жіночого та чоловічого. Звісно, за умови, що обидві сторони чують і поважають одне одного».
У січні 2026 року на український ринок вийшов новий роман письменниці «Шляхи Еврідіки». Окрім фентезійної, пригодницької та романтичної складової, він переосмислює міф про Орфея та Еврідіку, що відображає світовий тренд на феміністичні ретелінги класичних міфологійних сюжетів.
Наталія зазначає, що цей текст сформували антична міфологія і релігія, а також її власний досвід проживання в Афінах та історії інших українських діаспорян у Греції. В її інтерпретації міф про Орфея та Еврідіку повторюється у сетингу сучасних Афін, коли головна героїня Вірó вирушає туди, аби відновити справедливість щодо свого рукопису… і проходить справжній екшн-квест на своєму шляху.
«Вірó — дуже тривожна особа. На початку книжки її дії дещо хаотичні (деякі читачки виявили в героїні ознаки РДУГ). Вона рушає до Афін боротися за своє авторське право, адже її опублікований у соцмережах роман послугував основою для нового бестселера грецького письменника — старшого, поважнішого, із видавництвом і літагентом за спиною», — говорить авторка.
Тож, на думку Наталії, історія персонажки може надихнути непохитністю цієї вразливої дівчини, що йде до своєї мети попри все: «Попри малоймовірну перемогу, юна Вірó відстоює своє авторство. І коли вона вже готова здатися, доля знову підкидає їй можливість. Інша річ, куди заведе її ця боротьба. Це історія про пошук себе і протистояння силам, набагато більшим за себе. Бо навіть маленька дівчинка може зламати систему, якщо не відступиться. І якщо матиме своїх людей поруч».
Суперсила Євгенії Кужавської
Дія роману в жанрі темної академії Євгенії Кужавської «Боги мого краю дуже люблять кров» відбувається у 1917 році в Другій українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства. У нещодавньому інтерв’ю Євгенія розповідала про архітектоніку свого тексту та процес його створення.
Роман прикметний тим, що має багато яскравих жіночих персонажок і акцентує свою увагу саме на стосунках між ними. Його головна героїня — реальна історична особа Вероніка Черняхівська, донька письменниці та громадської діячки Людмили Старицької-Черняхівської. За сюжетом, вона потрапляє в експериментальний випускний клас гімназії, в якій дівчата та хлопці навчаються разом. В оточенні старих і нових товаришок, натхненна міфологічними образами фатальних владних жінок — біблійної Саломеї та богині Кібели, — Вероніка втягується у розслідування низки вбивств.
То в чому ж детективна «суперсила» такої персонажки — «нової жінки» прекрасної епохи, яка однаково любить й інтелектуальні загадки, й модні сукні, й увагу залицяльників?
«Вероніка юна, допитлива і чітко бачить своє майбутнє. Вона знає, що піде в університет, вона планує вивчати мови. Її знання — її сильна сторона, і вона не звикла їх соромитись, що доволі виклично для тих часів. А тому вона ідеально вписується в роль розслідувачки, — пояснює Євгенія Кужавська. — До того ж Вероніка має доволі пластичну уяву, вона живе у власному поетично-фентезійному світі, в якому легко поєднує романтичні вечори спіритичних сеансів із однокласниками з дивними подіями в художньому музеї. Вона не зашорена чисто логічними припущеннями і йде за власною інтуїцією, що і допомагає їй у розслідуваннях».
Євгенія Кужавська — авторка історичних детективів, курсу про створення детективних текстів «Як написати вбивство?». Як знавчиня жанру, вона говорить, що детективи читають переважно жінки.
«Статистика, звісно, не точна. Детектив має багато піджанрів, і аудиторія в піджанрах буде варіюватись. Якщо дуже узагальнено: затишні детективи читають найчастіше жінки, а круто зварені — чоловіки. Хоч аудиторію кожної конкретної книжки краще вивчати окремо. Але жінки пишуть детективи, а “королевою тиражів” досі лишається Агата Крісті», — додає Євгенія.
На думку письменниці, особливість детективного жанру в тому, що він дуже чутливий до категорії часу і добре передає дух епохи. Тож, як зізнається авторка, вона й сама має намір відійти від історичного тла та написати текст у сучасному сетингу.
