Улітку 2014 року Ольга Башей працювала в Києві помічницею нотаріуса. Тоді вона залишила столицю, щоб стати парамедикинею і рятувати життя українських військових на фронті. У 2015 році Ольга прийняла іслам, а у 2018-му — повернулася до цивільного життя. Але 24 лютого 2022 року знову сіла в реанімобіль і поїхала до бійців.
Ольга з позивним «Кроха» вивозила поранених із Дебальцевого, Пісків, Донецького аеропорту, Бахмуту та інших гарячих точок. Про труднощі роботи з цивільними, прийняття ісламу в метро, особливості медицини на фронті та інше вона розповіла в інтерв’ю журналістці Ользі Козел.
Про 24 лютого
Ще 2014 рік показав, що Путін не зупиниться. Вже тоді було зрозуміло, що йому треба просто більше підготуватися, бо він хотів напасти на весь український народ. Напередодні 24 лютого 2022 року я запитала у фейсбуці, чи будуть готові люди у разі повномасштабного наступу допомогти мені з медициною. Тоді почала отримувати посилки — турнікети, бандажі й усе, що потрібно для першої медичної допомоги.
24 лютого в мене був пречудовий ранок. Я прокинулася і пішла в Київенерго у справах, не заглядаючи в новини. Коли намагалася зайти в будівлю, двері були зачинені. Вийшов охоронець і сказав:
— Що Ви робите? Не ламайте двері.
— Та я не ламаю, просто восьма година, — відповіла йому я.
— А Ви що, не знаєте, що в країні війна?
Після цієї розмови я зателефонувала знайомим командирам. Один із них сказав брати машину та їхати до нього. О 12-й дня я вже була у штабі, а о 16-й мені зателефонував начмед одного з підрозділів і сказав: «Крохо, у нас тут поранені, якщо є машина, приїдь і допоможи, будь ласка».
Так 24 лютого я почала евакуювати людей.
Про евакуацію дітей
Дуже тяжко було займатися допомогою дітям. У мене є племінник, доводилося рятувати дітей такого ж віку. Коли звільнили Київщину, то мені складно було перемикнутися на допомогу військовим. До мене зверталися хлопці з десантно-штурмових військ, інших підрозділів на Донбасі, а я не знала, чи готова продовжити працювати з пораненими. Росіяни дали чітко зрозуміти, що воюють не зі збройними силами, а з мирним населенням.
Але треба було ухвалювати рішення: рухатися далі й спостерігати знову те, що було в Ірпені, Бучі, Гостомелі, Бородянці. Я відпочила два тижні, взяла себе в руки і поїхала на Донбас.
Про прийняття ісламу
До ісламу я звернулася після того, як пройшла випробування смертю мого чоловіка Едика, рідних братів і сестер. 2014-й і 2015-й роки на війні допомогли мені зрозуміти, хто такий пророк Мухамед (мир йому і благословення) і що це за книга така — Коран. Вже на війні зустріла чеченський батальйон імені Джохара Дудаєва, де служать багато мусульман. Якось один чоловік сказав мені: «Олю, іслам — це релігія миру». Так я вирішила, що хочу прийняти іслам.
Якось поспішала на роботу і зустріла в метро мусульманку. Я лише хотіла з нею поспілкуватися, а вона спитала, чи не хочу прийняти іслам. Для мене було важливо, чи це має бути мечеть, скільки людей має бути свідками. Вона сказала мені, що свідки — це люди, які ходять тут, у метро, вона і Всевишній. Того дня я прийняла іслам і на роботу поїхала вже мусульманкою.
Після прийняття ісламу — останньої віри у світі — сприйняття війни змінилося в одному: я знаю, що якщо зі мною щось станеться, то помру зі словами шахади на вустах. Зі свого досвіду зрозуміла, що боятися варто тільки Всевишнього. Все інше для мене — це лише життя на цій землі, не більше.
Про хіджаб
Важливо розуміти, що хіджаб — це не тільки покрита голова, а й тіло. Наскільки воно має бути покрите? Щоб не було видно оголених частин тіла. Але хіджаб треба одягати серцем, а не тому, що чоловік чи хтось сказав. Тобто ти маєш вдягнути його серцем один раз назавжди і не знімати.
Зараз я не ношу хіджаб постійно, але намагаюся. Коли на фронті в ньому, деякі поранені бійці питають, чи можуть мене торкатися, бо я ж мусульманка. Я прошу помовчати, бо в них поранення, а мені треба рятувати їхні життя. Тоді вони відповідають, що це дуже добре, що я, мусульманка, можу врятувати їх.
Мені пощастило — побратими, друзі та рідні поважають мій вибір. У світі чомусь заведено думати, що коли мусульманка вдягає хустку, то в неї одразу зникає мозок, випаровується кудись. Ні, він не випаровується. Як я кажу, «нерозумні в іслам не приходять».
Про побратимів
Найболісніші спогади пов’язані з Донецьким аеропортом. Під час його оборони, ще до повномасштабного вторгнення, я познайомилася з медиком Ігорем Зіничем. У нього були блакитні очі, які не можу забути досі. Він телефонував своїй мамі та родичам і казав: «Я вийду з термінала й одружуся з “Крохою”». Ігор був відкритою людиною і став би дуже хорошим лікарем, якби вижив. Він загинув у терміналі, коли йому було 25 років. На все життя він залишив біль у моєму серці.
Від отриманого в Донецькому аеропорту поранення також загинув військовий Ігор Римар. ВОГ влучив йому в бронежилет і відірвав нижню щелепу. Під час евакуації я спілкувалася з ним поглядом: так він показував, що йому боляче.
Про нові виклики та різних лікарів
У 2014 році працювали міномети, а тут — ракети, це зовсім інший характер поранення. Треба було вмикати кмітливість і робити висновки. Якщо ти береш пораненого і бачиш, що є два поранення, ти маєш зробити вибір між тяжким і легким. Я такого не роблю, у мене так не виходить. Навіть якщо я залишила «тяжкого» на якийсь час, то все одно до нього повернуся і зроблю, що маю.
Порівняно з 2014 роком, я одразу облаштувала машину і монітором, і дефібрилятором, і апаратом штучної вентиляції легень. Тут у мене були більш розв’язані руки, і я мала більший досвід від медиків-військовослужбовців і цивільних медиків Бахмуту, які мене вчили.
Зараз військові частково їдуть у військові госпіталі, а частково — у цивільні. На жаль, у цивільних лікарів не завжди є військовий досвід, тому деякі речі роблять неправильно. Наприклад, вони часто не хочуть тягнути час і рятувати кінцівку, а просто її ампутують. Бувало, хлопці надсилали мені свій рентгенівський знімок і питали: «“Крохо”, невже не можна було врятувати?» Тоді я ділюся фото з військовими лікарями. Вони пояснюють, що можна зробити, я дякую і надсилаю відповідь військовому.
Я не можу обманути бійця і сказати, що лікарі зробили все правильно. Він має знати, що лікар, який провів операцію, напартачив. Коли надсилаю інформацію, що кінцівку можна було врятувати, додаю: «Зваж на те, що ти все-таки виборював незалежність, незламність нашої соборної України. Зважай на те, що ти втратив кінцівку тільки заради цього, заради своїх дітей і своєї родини». Це трохи перемикає бійця.
Про парамедиків на фронті
Якщо людина хоче рятувати життя на фронті, то треба розуміти, чи дійсно ти не боятимешся польових травм, чи справді зможеш евакуювати поранених, знаєш, що робити під час обстрілу тощо. Внаслідок обстрілів під час евакуації я отримала три бойові контузії, але врятувала життя собі, водію і пораненим, тому що раніше військові розповідали мені, як діяти.
Також варто розуміти, що ти не Всевишній. Якщо ти чогось не знаєш, не роби гірше, залиш це на досвід лікаря у госпіталі. Наразі на етапі штабу лікарі навчають. Звісно, не завжди так, але мені пощастило. Зі мною були лікарі 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Вони вчили мене фармакології, трохи хірургії, травматології. Це досвід дев’яти років. Фактично, як кажуть, інститут, але фронтовий.
Я завжди розмовляю з пораненими бійцями. Спершу знайомлюся і починаю запитувати про родину. Кажу їм: «Ти можеш не боятися, просто мені треба з тобою говорити, щоб ти не знепритомнів». Навіть буває, що в бійця травматично ампутовані пальці осколками, і він вже починає переживати, як буде з цим жити. Але коли я трохи жартую, вони зовсім інші приїжджають у госпіталь.
