«З війною з’явилося те, чого раніше не було. Це втома. Завелика втома. Я можу тепер нормально функціонувати пів дня. А раніше це був цілий день, — зізнається моя подруга Світлана. — Те, що я раніше робила за день, тепер роблю за два дні. Моє життя скоротилося вдвічі. Те, що я встигаю зробити до третьої години дня, — це все, а далі я вже дико хочу спати, таке в мене перевтомлення. Мені кажуть, що це і є наслідок великого стресу. Я зазвичай живу наперекір всьому, я така, що буду рухати світ, поки є сили. Завжди так жила. Але тут я вперше зламалась. Не хочу більше нічого рухати, я дійсно хочу більше спати, рятувати себе, а не світ».
За перший рік великої війни навіть найвитриваліші виснажили свій адреналіновий запал, на якому трималися, надихалися, донатили, а головне — невпинно й вперто жили і рухалися вперед наперекір усьому. Звісно, ми і досі тримаємося наперекір усьому, бо, правду кажучи, який у нас вибір? Але поступово вигоряння, втома, апатія, внутрішня напруга, виснаженість потроху відвойовують у нас наші ж власні життя та здоров’я. І річ не лише в тім, що сама війна залишає небагато простору для якісного відпочинку та перезавантаження. Навіть якщо фізично ти споглядаєш карпатські краєвиди чи дослухаєшся до гуркотіння хвиль Атлантичного океану, повітряні тривоги, дронові атаки, ракетні обстріли для тебе залишаються тлом існування, надто якщо в цей час твої друзі, твої рідні, твої кохані пересиджують наліт авіації у підвалі, в бомбосховищі, у підземці чи й у бліндажі.
Втома під час війни — це не про те, що ти, натомившись, уклалась спати раніше в ліжечко, міцненько собі поспала ніч, а на ранок — оновлена та бадьора, завзята й відпочила — знову готова зрушити гори та врятувати світ.
Війна надто довго підточувала наші сили, часом непомітно для нас самих, щоб вісім чи навіть десять годин міцного сну (та й мало хто з нас зараз має розкіш здорового, нетривожного сну!) могли врятувати від виснаження і глибинного відчуття втоми, яке затоплює з головою, щойно ти підводишся з ліжка.
Минулого літа я записалась на онлайн-лекцію для волонтерок, ветеранок, жінок-переселенок і всіх охочих послухати, як навчитися непростої справи: давати собі дозвіл на відпочинок в умовах війни, хоча б на годину, хоча б на день, два, три. Я прослухала кілька годин корисних порад, більшість із них занотувала, разом з іншими слухачками навіть поробила з лекторкою вправи на дихання та розслаблення, та от минув уже майже рік, і, чесно кажучи, жодна з тих порад (хоча вони були путні й слушні) не спрацювала для мене в реальному житті. В моменти граничного емоційного виснаження, страху, панічних атак, відчуття безмежної непіднімної втоми всі ці «дихання метелика» і «дихання квадратом» мені не допомагали, не розслабляли, не знімали напругу, швидше навпаки — дратували. Я і близько не заспокоювалась, не врівноважувалась, лише відчувала ще більшу стривоженість і ще більший стрес. Це не значить, що всі ці дихальні вправи і візуалізації не працюють, просто мені вони не підійшли зовсім. Ти розумієш: так, відпочивати важливо, робити паузи — ще важливіше, і ти не забиваєш на війну, коли дозволяєш собі хоча б день триматися трохи далі від новинної стрічки і зведень Генштабу, ти не ведешся на захланну словесну жуйку про «ми-усталі-ат-вайні», але справді потребуєш трохи тиші та перезавантаження, та сказати своїй внутрішній напрузі: «Все, стоп, не напружуйся», — це те саме, що намагатися силою погляду зупинити потяг-експрес, що летить просто на тебе. Як можна не втомлюватися в умовах, коли постійна втома тепер сама суть твого життя? Як можна не напружуватися, коли реальність довкола наелектризована страхом і стресом?
Не знаю, чи існує якась одна-єдина універсальна порада, щоб подолати втому і відновити фізичні, емоційні, психічні сили, бо війна кинула нас усіх у такі екстраординарні умови, що всі ті настанови та практики, які добре спрацьовували в мирні часи, наразі можуть тільки погіршити чийсь стан.
Побути поруч із рідними? А якщо рідних розстріляли, закатували, знищили, поховали живцем в обвалених розстріляних багатоповерхівках? Купити собі смачну каву і солоденьке тістечко? А якщо в тебе грошей рівно ніскільки, і ти гадки не знаєш, що ви будете їсти з дітьми найближчого дня, тижня, місяця? Купити собі нову сукню? А якщо все, що ти можеш собі дозволити, — це попорпатися в благочинних коробках гуманітарного чи волонтерського центру?
Дуже важливо чесно оцінити: ви ще маєте сили, щоб самій дати раду із втомою і виснаженням, чи стороння допомога не завадила б? Це перший крок, він настільки ж важливий, наскільки й складний. Бо совкова система знецінення і самознецінення почуттів, щирих емоцій та переживань свого часу добряче доклалась до того, що й досі, після трьох десятків років, як сконав срср, турбота про себе і про своє здоров’я, особливо ментальне чи психічне, сприймається як граничний егоїзм і непоправна зіпсутість. Авжеж, я знаю і постійно чую від багатьох знайомих, людей старших і молодших за себе, що вони нарешті почали вчитися відпочивати, слухати своє тіло і не вважати піклування про себе егоїзмом. Ба більше, дехто починає відвідувати психотерапевта або ще в якийсь спосіб привносять у своє життя роботу над важкими емоціями, над пережитими травами. Вони починають брати сесії у психотерапевтів, практикувати медитацію, йогу, шукають ті помічні практики, зокрема й духовні, щоб «пофіксити» розладжений механізм власного самопочуття. Але будьмо відвертими — це історії наших маленьких соціальних бульбашок, але вони не є показовими для всього суспільства. За межами цих бульбашок — неоране поле непрожитих, непропрацьованих, неперетравлених травм, напруги, знесилення. І дуже непросто отак із нуля в умовах війни і повної розгубленості діагностувати чи навіть дозволити діагностувати в собі проблему, з якою вже час звертатися до спеціаліста. «Та ну, це ж просто втома, та мене лікар за двері виштовхає, якщо я прийду і буду скаржитися, що я втомилась! Хто з нас не втомився? Та це просто апатія, це ж нормально під час війни не мати жодних бажань, мрій і планів! Та й хто з таким іде в лікарню? Та яке ж це виснаження? От військові — вони виснажені! Волонтери — виснажені! Оце справжня втома, стрес і напруга, а я що, я ще тримаюсь — поки що!»
«Є три фактори, на які я раджу звертати увагу, щоб визначити, чи потрібна вам фахова допомога, — пояснює президентка Національної психологічної асоціації Валерія Палій. — Перший — це тіло. Наприклад, хтось зауважує, що під час війни набрав вагу або сильно схуднув, або змінилась якість сну, почалося загострення хронічних хвороб, сиплеться імунітет, то вже варто собі десь поставити галочку, що це не ок. Другий момент — це наші емоційні стани. Якщо ти адекватна людина, то ти, ясна річ, відчуваєш і сум, і розпач, і тривогу, і втому, або тобі радісно, коли військові звільняють якесь наше місто — це нормальні емоції, які ми всі переживаємо. Але буває, що цих емоцій і станів стає забагато, і ми вже не можемо з ними дати собі раду. Коли тривожність починає дестабілізувати життя і впливає на його якість, коли ти починаєш проживати нетипові для себе емоційні стани і сама не знаєш, що з цим робити, — це вже сигнал. Третій момент — це наше оточення. Коли у людини здорове оточення, наші близькі можуть звернути увагу на те, що з нами не все ок, і дати зворотний зв’язок, що ти, наприклад, стала дуже плаксивою, дуже втомленою, дратівливою. Такий зворотний зв’язок нам може не подобатися, але це може бути певним сигналом, що нас так бачать близькі люди, і, якщо вони про нас дбають, їм не байдуже, що з нами, тому їхня думка може бути корисною».
Якщо людина взяла до уваги ці фактори, та все ще має острах, що похід до лікаря потягне її у небажану фінансову прірву, або вона просто ніяковіє від самої думки про те, що доведеться звертатися по допомогу, то Валерія радить спробувати для початку зателефонувати на гарячу психологічну лінію та отримати першу консультацію про можливі безплатні опції чи про зустріч із фахівцем онлайн.
Якщо сумніваєтесь, чи допоможе вам конкретний спеціаліст, до якого вас скерували чи ви знайшли самостійно, Валерія радить звернути увагу на рівень кваліфікації лікаря, його освіту, помоніторити інформацію та відгуки, щоб убезпечити себе від чужої непрофесійності.
Але будьмо реалістами. Потрібен дуже високий рівень самосвідомості та
відповідальності перед собою, щоб людина, яка ніколи до того не мала досвіду роботи із психотерапевтом, або людина, якій соромно і ніяково визнавати, що вона втомилась, потребує підтримки, допомоги (відчуття, що можна приблизно описати, як «я стратила, я не впоралась», може виснажувати набагато сильніше, ніж хронічна втома, тож визнати це не так вже й просто!), отак взяла і зателефонувала на гарячу лінію, взяла і записалась на кілька сесій до терапевта, взяла і пішла до сімейного лікаря зі скаргами на втому, поганий сон і втрату смаку — і до їжі, і до життя.
То що робити? Занурюватися у виснажливу реальність і рішуче прямувати навпростець крізь біль і втому, скільки стане сил? А чи надовго стане? Я волію думати, що справа не стільки в конкретних порадах, на кшталт подихайте, розслабте м’язи обличчя, випийте кави, прогуляйтеся, щось купіть, кудись підіть, помалюйте, подихайте, пострибайте, побігайте тощо, як у виробленні власної стратегії самодопомоги в моменти, коли важко, коли втома така завелика, що притискає, наче важка ковдра, й абсолютно знерухомлює.
В її основу закладіть для себе кілька головних та непорушних принципів, яких ви будете дотримуватися, хай що оберете робити — іти до спеціаліста чи намагатися самотужки витягти себе з болота зневіри й утоми. Наприклад: бути до себе доброю, постійно нагадувати собі, що «ти важлива, ти маєш значення, твої переживання і досвід цінні», і пам’ятати, що навіть маленькі кроки — це теж кроки. І вже довкола цієї основи можна сплести мереживо наступних дій — найпростіших, найдрібніших, але які саме вам допоможуть відновитися, відпочити і загалом почуватися краще. Не обов’язково має статися одномоментний грандіозний потужний вибух радісних емоцій, щоб «прочистити труби» від застоялої води, намулених страхів та переживань, натомість потенційно більше користі принесе вміння розгледіти перший барвінок під огорожею ботсаду, котик, який гріється на лавці під вікном, запах гарячого хліба з пекарні чи підбадьорлива усмішка у дзеркалі — самій собі.
