Розвиток історичної науки посідає важливе місце в українському національному відродженні ХІХ–ХХ століття. В цей час через накопичення знань про минуле відбувається поступове конструювання інтелігенцією української національної ідентичності. Майже всі знають Володимира Антоновича та Михайла Грушевського й розуміють важливість їхнього внеску в систематизацію історичних знань та створення модерних наративів української історії.
Українські історикині теж активно розвивали нові напрями та концепції в історичній науці, саме вони започаткували українську жіночу історію.
Однак їхні роботи набагато рідше згадують у публічному дискурсі. Тому в цьому матеріалі розповімо про долі українських історикинь, проаналізуємо їхній науковий доробок та роль в українському фемінізмі.
Українська ідентичність як вибір
Першою українською історикинею, що здобула докторський ступінь та викладала в університеті як професорка, була Олександра Єфименко. Як і Марко Вовчок, Олександра Ставровська народилася на території росії, та свідомо обрала українську ідентичність у старшому віці. В Архангельську вона познайомилась із Петром Єфименком — українським істориком у засланні, що пізніше став її чоловіком, і перебралася з ним до Харкова. Тут вона перейняла українофільські впливи й долучилася до просвітницької та культурницької діяльності місцевої громади.
В журналі «Киевская старина» було опубліковано її 24 статті, пов’язані з історією України. Вони переважно були присвячені таким темам, як історія землеволодіння та загального права на території України чи розвиток братств в українських містах.
Найбільш ґрунтовною працею Олександри Єфименко є «Історія українського народу», що охоплює період від найдавніших часів до XIX століття і була розрахована на широкий загал. Ця книжка залишалася однією з найпопулярніших серед видань з історії України аж до початку ХХ століття, за нею навіть деякий час навчалися в школах УНР.
Українська історикиня також була визначною діячкою руху за права жінок: саме вона заснувала у Харкові українське «Товариство трудящих жінок».
«Мати» українських жіночих студій
В середині ХХ століття Наталія Полонська-Василенко була однією з найбільш активних та впливових представниць української інтелігенції в еміграції. Вона брала участь у створенні Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, читала лекції в десяти європейських університетах і стала членкинею Міжнародної академії наук у Парижі. До її доробку належать понад 200 праць з історії та археології, серед них — двотомна «Історія України», яку було перекладено німецькою.
У 1943 році дослідниця змушена була виїхати з Києва, а потім і з України через переслідування радянською владою. Однак до цього Полонська-Василенко активно займалася науковою діяльністю на батьківщині. Вона брала участь у розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки та видала «Історико-культурний атлас російської імперії», де описала більшість відомих на той момент українських старожитностей.
Наталія Полонська-Василенко однією з перших в Україні почала займатися жіночою історією. Ще навчаючись на вищих жіночих курсах, вона написала історичну книжку «Матріархат у стародавній Греції та його відображення в оповідях про амазонок». А вже через 50 років, перебуваючи в Мюнхені, — узагальнену працю «Видатні жінки в історії України», що була видана німецькою та англійською.
Фемінізм та націоналізм
Марту Богачевську-Хом’як можна назвати однією з найвидатніших сучасних дослідниць українського жіночого руху. Вона народилася в сім’ї галичан, що були змушені рятуватися від сталінських репресій виїздом до США. Після закінчення аспірантури в Колумбійському університеті Марта
Богачевська-Хом’як приєдналася до Союзу українок Америки та пізніше була обрана його віцепрезиденткою. Живучи в США, вона мала можливість публікувати роботи на тему українського фемінізму, коли в Радянському Союзі ця тема, найімовірніше, не пройшла б цензуру.
В 1980-х історикиня вперше приїхала в Україну, її метою було дослідження київських та московських архівів. Результатом цієї роботи стала книжка «Білим по білому», де Богачевська-Хом’як показала відмінності українського фемінізму 19-го століття від європейського та американського. В цій і наступних своїх працях вона розвивала концепцію українського фемінізму як «прагматичного фемінізму», основною метою якого була побудова міжособистісних горизонтальних зв’язків. Ці зв’язки були необхідними для реалізації громадських ініціатив у бездержавному суспільстві. Через цю концепцію Марта Богачевська-Хом’як демонструє зв’язок українського жіночого руху з національним відродженням.
Також в окремих своїх роботах, таких як «Spring of Nation: Ukrainians in Eastern Galicia», вона розповідає історію українського національного відродження для західної аудиторії.
