Світлана Тараторіна — письменниця-фантастка, авторка роману про Київ «Лазарус» та низки оповідань у різних збірках, розповіла про свій новий постапокаліптичний роман «Дім солі», який можна передзамовити до 10 квітня.
Як фентезійний постапокаліптичний Крим співіснує в одному тексті з історією і міфологією Криму — розпитали у письменниці.
Коли ти вирішила, що станеш письменницею? Які перші кроки робила в цьому напрямі?
Передусім з дитинства я дуже любила читати. В якийсь момент книжки були моїми єдиними справжніми друзями — у прямому сенсі. Я розкладала улюблені видання і гралася ними як ляльками: кожна мала свій характер, історію, здається, навіть стать. У мене завжди були бурхлива фантазія і жагуче бажання вигадувати історії. Але це притаманно всім дітям. Питання, як це зберегти у дорослому житті.
Думаю, другим фактором, що підштовхнув до свідомого записування історій, стала мова. У Криму, де я виросла, не було української. А моя мама була вчителькою української мови та літератури, щобільше — палкою націоналісткою, яка стежила за українським рухом у Криму. Саме вона порадила мені взяти участь у перших літературних конкурсах, що проводила «Кримська світлиця» (єдина регулярна україномовна газета в Криму) та інших. Писати українською в Криму було конкурентно привабливо — як порівняти з більшістю, я непогано знала мову. Крім того, конкурс спонсорувала канадська діаспора в особі легендарної Марії Фішер-Слиж, і там були непогані призові — уявіть, який це бонус для дитини 90-х. Але десь на цьому доволі кон’юнктурному шляху через мову до мене прийшло усвідомлення того, хто я і ким хочу бути. Я однозначно вирішила писати лише українською, хоча до вісімнадцяти років вона для мене існувала радше як мертва мова, як латина. А опір російській культурі з її тотальним засиллям у Криму загартував мою самоідентичність. Я досі вірю, що найпалкіші націоналісти — з півдня та сходу України. Що сильніший тиск, то міцніший опір.
Перший твій роман «Лазарус» став успішним дебютом. Всі з нетерпінням чекають на наступну книжку. Але ти з тих авторів, що не видають новинки спраглим читачам щороку. Як у тебе відбувається процес відпускання попередньої книжки і занурення в процес роботи над наступною?
Важко відбувається. Я з тих, хто заморочується. Якщо світ — то зі своєю мовою, історією, деталями побуту, міфологією, філогенезом тощо. Для натхнення здебільшого користуюся нонфікшном. Попри те, що пишу фентезі або фантастику гуманітарного типу, завжди начитую матеріал. Так, за час роботи над «Лазарусом» у мене виросла ціла бібліотека у кілька сотень томів з історії Києва, матеріали для «Дому солі» вже зайняли кілька полиць. Пишу довго, не завжди регулярно, тому після фіналу доводиться все переписувати, щоб вирівняти текст. А потім ще і ще раз редагую і однаково мучуся, чи варто вже віддати текст, а чи ще над ним попрацювати. Я — ціле випробування для редакторів, бо можу правити навіть верстку і все одно страждати, що все не так. Мабуть, відпускаю книжку вже, аж коли бачу її в руках читачів.
Маєш якусь письменницьку рутину? Як саме ти працюєш? Є якісь ритуали чи звички? Можливо, забобони?
Ні, жодних ритуалів. Окрім того, що я письменниця, я є дружиною, мамою та працівницею великого видавництва на повний день, тому пишу, коли маю на це час. Іноді це обідня перерва, іноді час до прокидання родини, найчастіше — коли вже всі сплять. Це може бути година на день або навіть менше. Для мене дуже важливо писати регулярно, тоді це єдиний потік, коли текст росте в голові, але водночас є паузи, щоб оцінити написане, докрутити деталі. Я з тих, хто навіть короткі тексти-оповідання може писати кілька місяців.
Чому постапокаліптика? Як ти відчуваєш цей жанр? Чому люди читають такі книжки?
Я вважаю постапокаліптику найоптимістичнішим жанром фантастики, без жартів. Постапокаліптика — за визначенням про часи, коли люди пережили кінець світу, а значить, їх нічого вже не вб’є. Для мене навіть «Дорога» Кормака Маккарті — про світло в кінці шляху. А «Кантика для Лейбовіца» Волтера Міллера-молодшого, де людство раз по раз само себе знищує, — найжиттєрадісніше з усього, що я читала. З одного боку, це тексти-застереження, як будь-який постапок, з іншого — гімни людському духу.
Крім того, постапокаліптика — спосіб осмислити та відпустити (якщо вдасться) власний приватний апокаліпсис. Волтер Міллер-молодший вклав у свій текст враження від участі у Другій світовій. Як льотчику, йому довелося бомбити давній католицький храм. Хто читав роман, зрозуміє біль, з якого він виріс. Я почала писати (принаймні в голові) «Дім солі» від гіркоти переживання анексії Криму у 2014-му. А вже особливий смак від читання постапокаліпсису відчула під час повномасштабного вторгнення.
Пам’ятаю, як у жовтні 2022 року, коли була вчинена перша наймасовіша атака на нашу енергосистему, в укритті я читала «Пожежника» Джо Гілла. Там люди підхоплюють спору, що призводить до самозапалення. Хвороба практично знищує людство. Захворює і вагітна головна героїня. Тобто тригерів до сучасності — чимало. Місцями це доволі моторошний текст. Під час інтерв’ю Джо Гілла на каналі Фантастичні talk(s) я розказала письменнику про епізод, як читала його роман під час бомбардування. У нього розширилися очі від здивування (Джо Гілл — син Стівена Кінга, і вся їхня родина дуже підтримує українців), і він запитав про мої враження, чи мені допоміг «Пожежник» відволіктися від страшної реальності війни.
Я сказала, що певним чином так, але набагато більше потішив. Бо постійно хотілося сказати автору про страждання головної героїні — «не так все страшно, як здається». Без електрики (у «Пожежнику» її теж не було) можна жити, а от «не вписати» генератор у комуну тих, хто вцілів, — недогляд із боку автора. Тобто так чи інак у голові я постійно порівнювала реальну реальність з вигаданою, і, знаєш, від того реальність теж трохи ставала книжковою і менше лякала. Направду, «Пожежник» — класний роман, а Джо Гілл — крутий письменник, дуже раджу.
У подкасті «Книгосховище» ти наводила список улюблених постапокаліптичних книжок, і всі їх написали автори-чоловіки. Звісно, є Мері Шеллі з «Останньою людиною», а в українській літературі з сучасних письменниць писала постапокаліптику Таня Малярчук (але підліткову, Мох Nox). Ким ти надихаєшся в жанрі? Чи є жіноча постапокаліптика?
Не дуже розумію, що таке «жіноча постапокаліптика». Якщо авторства жінок, то для мене вершиною вершин у цьому жанрі є романи Маргарет Етвуд, більшою мірою цикл від «Орикс і Деркач», але й «Оповідь служниці» про це — про світ, що пережив катастрофічну зміну.
Світ постапоку за визначенням чоловічий, коли руйнуються цивілізаційний устрій і людство відкочується до практично первісного стану, коли головною стає фізична сила і майже тваринна боротьба за виживання. Але водночас це лише оптика. Мене надзвичайно вразила «П’ята пора року» Нори Кейт Джемісін. Теж свого роду постапокаліптика про світ, що постійно гине і постійно відроджується. Це дуже жіночий погляд на ситуацію і шляхи виходу з неї. Земля у Джемісін — він: Батько-земля. Але не буду спойлерити.
Постапокаліптика — це жанр про майбутнє? Людство бачить загрозу (наприклад, ядерну зброю), і письменники починають обігрувати, розпаковувати цей сюжет: що буде, якщо ядерна зброя/інша катастрофа знищить наш світ. Як у тебе ця спрямованість постапокаліптики в майбутнє поєднується з давньою міфологічною епохою?
Для мене всі відповіді на виклики сьогодення і майбутнього — у минулому. В реальній історії та у тому, як ми її сприймаємо, — а це вже поле міфології. Тому не бачу суперечності. У моєму романі Спалахи — момент апокаліпсиса — лише точка на хронологічній лінії цієї землі. Але вона не розділяє, а навпаки об’єднує минуле з майбутнім, стає шансом зрозуміти минуле, а відтак осягнути сьогодення, спробувати виправити помилки і хоч якось планувати майбутнє. Знаєш, коли кажуть «Крим завжди був російським», і ти, не знаючи історії, дивишся на всі ті кутузово-пушкінсько-царсько-дамаізсобачківські місця у Криму, та думаєш: «А й справді, може, він ніколи і не був українським…» А потім читаєш про першу анексію Криму 1783 року, про золоті часи Кримського ханства, століття взаємин запорізьких козаків із кримськими татарами, копаєш ще глибше аж до античних часів, коли у Криму існувала потужна цивілізація, і думаєш: «А що ж в той час було щодо русні?» Виявляється, що нічого.
Присутність росіян у Криму — лише мить в його історії. Водночас зв’язки з материковою Україною були завжди набагато міцніші, просто нам про це не говорили, а ми не знали, для чого шукати правдиві відповіді.
«Дім солі» — фантастичний роман про змінену засолену землю Дешт і водночас це роман про Крим, умовний міфологічний фентезійний Крим. Розкажи про це.
В романі немає топоніма Крим. І це, мабуть, мій страх перед магією слова. Бачиш, попри те, що я так багато переконую у позитивності постапокаліптики як жанру, все ж таки дуже важко фантазувати над загибеллю рідної тобі землі. У «Домі солі» Крим — це Кіммерик, який після Спалахів стає Дештом (Дешт або Дешт-і-Кипчак (перс. «поле кипчаків (половців)») — давня назва степу, що простягається від півночі Криму до Середнього Поволжя і лежить по обидва боки Дніпра: на захід до Дунаю і на схід до Іртишу. Вважають, що кипчаки стали етнічною основою для кримських татар, ногайців, казахів та інших народів. Інша назва — Кара-Чоль, «чорнии степ». За язичництва його персоніфікували — уявляли, що він постає живими тінями та ожилими кам’яними бабами, вірили, що міг перекинутися на мандрівника, одягненого в чорне, — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Решта топонімів у тексті теж на межі авторської вигадки та реальності. Більшість із них я взяла з мапи Криму, яка існувала до депортації кримських татар у 1944 році. Тому «Дім солі» знову про Межу, як у «Лазарусі», але тепер вона пройшла вже самою романною структурою.
Історія Криму перехрещується з історіями з твоєї біографії. Слоган на обкладинці «Крим повернеться додому» — особистий для тебе?
Так, я завжди це наголошую. До 18 років я жила у Криму. Це був мій особливий дитячий світ. Потім я переїхала до Києва, але що три місяці перетинала перешийок потягом «Київ — Севастополь», щоб відвідати рідних. У 2014-му в мене забрали цю можливість.
Пам’ятаю, як у перші роки анексії мене боляче вражали історії бабусі про те, як поволі без дніпровської води засолюється мій рідний кримський степ. У 1967 році вона на власні очі бачила, як зрошувальну систему довели до нашого району. Вода з України перетворила майже безплідну землю на зернові поля. У 2014-му моя бабуся спостерігала пересихання каналу. А я майже фізично відчула, як зі зникненням дніпровської води пересохла пуповина, що з’єднувала півострів із материком. Цей біль перетворився на головну метафору «Дому солі»: на Спалахи й отруйну сіль — суєр. Але я вірю, що іноді спустошення — це шлях до очищення, до віднайдення. Навіть зруйнована земля може бути прекрасною, головне, щоб вона була вільною.
Знаєш, коли я писала роман у 2018–2019 роках, то додатковим мотивом для роботи стало бажання якомога більше кричати про Крим, бо якоїсь миті мені здалося, що ми почали забувати про анексований півострів. Я сама повірила, що повернення Криму — це забіг на дуже довгу дистанцію. Лютий 2022-го розставив все на свої місця. Час ущільнився. І якщо раніше це було слабкою надією, вірою у «колись», то після першої бавовни у Криму, а ще дужче — після звільнення Херсону, оце «Крим повернеться додому» стало не просто моєю молитвою чи мантрою, а залізобетонним переконанням. Звільнення Криму стане останнім акордом у нашій перемозі над ворогом.
Розкажи про персонажів свого роману? Які вони? Чого прагнуть? Як виживають у світі-після-катастрофи?
У романі кілька головних персонажів. Один із них — Талавір. Він вважає себе Старшим Братом — членом військово-релігійної організації, яка номінально володіє Кіммериком. Після Спалахів у всіх на цій землі проблема зі спогадами, з пригадуванням минулого, це стосується як приватних досвідів, так й історії загалом. У Талавіра все ще гірше, і шукати себе йому доведеться набагато ґрунтовніше. А ще розгадувати загадку зниклого доктора Мамая та таємницю вигаданої ним зброї — Золотої Колиски. Іншою персонажкою є Ма. Вона давно живе у Дешті, лікує засолених і понад усе прагне захистити сина Бекира. Вона має свої скелети у шафі й буде змушена з усім тим розбиратися. Третім важливим героєм є власне Бекир. Впертий, цілеспрямований хлопчик, який хоче зрозуміти, що сталося з його краєм. Окрім того, в романі ще багато цікавих персонажів. «Дім солі» не такий залюднений, як «Лазарус», але і в цю книжку я додала перелік дійових осіб, щоб дати читачам можливість легше розібратися з героями.
На які запитання для себе ти відповідаєш цим романом про Крим? Про що тобі найбільше йдеться в цій історії?
Я хотіла зрозуміти, пояснити собі, що сталося з Кримом у 2014-му. 8 березня ерефія «визнала» результати псевдореферендуму й оголосила Крим своїм.
Тоді я написала довгий злий пост про те, що кримчани зрадили, що в обмін на мир дозволили анексувати частину української землі. На той момент у мені було стільки болю після загибелі Небесної сотні на Майдані, стільки гіркоти через «зелених чоловічків» у Криму, стільки розчарування тими, хто тоді не вийшов, не зміг, не захистив Крим від ворогів, що я була готова плюватися отрутою. Тобто тоді я, мабуть, звинувачувала кримчан у їхній пасивності, наче це вони дали себе захопити — «засолити», у їхній любові до «русского міра», не помічаючи, що здебільшого вони стали жертвою ворожої пропаганди, агресії, завойовницького бажання.
Але той пост так і не оприлюднила.
Потім кілька років я шукала свою формулу ідентичності Криму. Прочитала десятки книжок з історії та міфології Криму (те, що витирають з офіційної історіографії, часто-густо проростає у легендах) і зрозуміла, як сильно я помилялася.
Ворог нападає не тому, що на нього чекають, а тому, що хоче і може. Крим легко захопити, важко втримати. Корінний народ має повне моральне та історичне право вирішувати долю своєї батьківщини. І це тільки частина з прописних істин, які я для себе відкрила. «Дім солі» про все це.
