«Я знаю про себе, що можу виживати “на мінімалках” і в спартанських умовах. Думаю, що я справді пристосована до супермінімалізму, — зізнається моя подруга Олександра Патлач, експертка з екологічних ініціатив. У перші дні війни вона виїхала з дитиною в невеличке село під Києвом, де і прожила пів року: без гарячої води, пральної машинки, косметики, а попервах навіть без прокладок. — У мене нема запасів, і накопичень чогось у коморах теж нема. Бо мені здається, що я завжди можу щось замінити чимось іншим. Коли на початку великої війни ми виїхали із сином у село, то моя мама пошила йому жилетку зі старого шарфа, який був у хаті. Тобто я не сиділа і не думала: от у малого нема жилетки, треба терміново купити йому три. Навпаки, я шукала рішення: як не жилетка, то закутаємо в шарфик, як не в шарфик, то в ковдру, як не в ковдру, то знайдемо щось інше. Якщо не можемо залишатися в Києві, то будемо в селі. Якщо не буде в селі картоплі в льоху, будемо їсти топінамбур — він у нас сидить у землі, ми викопуємо його навесні, а не восени. Я не легковажна, на кшталт, Бог пошле: буду сидіти при дорозі, а Боженька посилатиме мені гуманітарку і добрих людей. Просто я думаю, що завжди можу знайти якесь рішення, але моє рішення — не в накопиченні».
Повномасштабна війна відкрила очі на дві істини, які, на перший погляд, взаємно виключають одна одну. Війна показала, якими ж мудрими були наші бабці, коли все життя набивали комори та льохи запасами їжі, круп, борошна, цукру і сірників, не слухаючи своїх дітей, коли ті насміхалися і намагалися переконати: «Мамо, ну нащо ви це робите, та тої картоплі, буряків і цукру в магазинах хоч греблю гати!» Бо пригадайте, як на початку першої воєнної весни бурячків та моркви в столичних магазинах не було купити за всі статки світу — хоч у супермаркетах було повно солодкого винограду, дорогезної зимової полуниці, манго, авокадо, в акваріумах плавали жирненькі лобстери, але і близько не було ані картоплі, ані хлібу, ані цукру! З іншого боку, та сама війна ставить перед фактом: усе твоє набуте, нажите, зароблене за життя може, в кращому разі, зменшитися до розмірів тривожного наплічника та переноски для домашніх улюбленців. У гіршому — до купи битої цегли на місці твого будинку, твоїх статків, мрій, планів і цілого твого життя. І пошук балансу між цими двома крайнощами воєнного буття — насправді неабиякий виклик.
Заковика із мінімалізмом у тому, що, набувши популярності як рух добровільної відмови від надмірного споживацтва в багатих та привілейованих країнах, він і став зрештою сприйматися як привілей тих, хто живе в достатку. Дуже легко і навіть приємно розхаращувати власний життєвий простір, коли тобі є що розхаращувати, і є ті двадцять пар штанів, з яких ти маєш розкіш обрати дві улюблені, «ті, що виблискують радістю», а решту віднести на смітник чи в благодійний контейнер. Дуже легко, просто і безболісно пакувати на доброчинність чи вторинне перероблення стоси одягу, книжок, взуття, косметики, посуду, меблів, іграшок, коли перед очима ти маєш безхмарну візію майбутнього, в якому на шкалі твоїх особистих страхів жах перед війною губиться десь між страхом, що прилетять інопланетяни, та страхом, що повстануть роботи-порохотяги. І ті повсталі порохотяги жахають тебе найбільше!
Інша річ, коли ти прокидаєшся на війні, засинаєш на війні та щодня споглядаєш війну із власного вікна. Коли ти живеш із ласки того, що принесли волонтери чи роздала гуманітарка. Коли ти одягаєшся в секонді не тому, що у такий спосіб протестуєш проти «швидкої моди» з її антиекологічним та антигуманним підходом до ресурсів планети, а тому, що це єдиний доступний на сьогодні тобі одяг, хочеш ти того чи ні.
І звісно, що для тебе вже не працює золоте правило мінімалізму, яке тобі гарантує: «Якщо вже ти позбулась якоїсь речі, а вона виявилась тобі справді потрібною, то нічого страшного, піди і купи її знову». Тепер ти точно знаєш, що це потрібна річ!
«Насправді, коли я іще до війни на лекціях розповідала про відповідальне, екологічне, певною мірою мінімалістичне життя, то завжди хтось коментував: “Моя бабуся вже і так найпалкіша у світі екопослідовниця, бо грошей нема, живе тим, що виростила на городі чи в полі”, — згадує Олександра. — Тому я розумію, коли раджу комусь купити собі багаторазову чашку, щоб не брати паперові стаканчики в кафе, чи кажу жінкам користуватись менструальною чашею, то звісно, я не можу казати цього людям, які й до війни жили бідно. І я не буду “втирати” таким людям, мовляв, а що це ви із пластиковим кульочком в магазин ходите?! Треба з багаторазовою торбою! Але мені б хотілося, щоб до мене дослухалися ті, хто можуть собі дозволити розкіш вибору на користь екологічніших та мінімалістичніших опцій».
Мінімалізм насправді — це не про певну кількість речей у життєвому просторі чи повну їхню відсутність. І, звісно, не про інстаграмні монохромні інтер’єри з естетично підібраним умеблюванням. Не про відмову від власних речей чи штучні або життєві суворі обмеження на купівлі, тим паче якісь дорогі чи значущі. Це не про привілей володіння і великою мірою не про розмір статків. Мінімалізм — це про чесність із собою (яку на власному досвіді відчули всі ті, хто до початку вторгнення чи вже під час нього складали «тривожні валізки», запаковуючи власні життя і мінімум дійсно потрібних речей у маленькі наплічники та компактні валізи).
Чесність — це відправна точка мінімалізму, коли ти насправді кожною клітиною тіла усвідомлюєш правду про твої стосунки з матеріальним світом: чи тобі дійсно потрібні абсолютно всі ті речі, якими ти оточила себе і продовжуєш ними наповнювати свій простір, чи все ж таки цими речами ти намагаєшся відгородитися від світу і від своїх реальних проблем? Чи ти знаєш правдиву і чесну версію себе, чи досі будуєш стосунки зі світом через призму «ідеальної версії себе, якою колись сподіваєшся стати, але це ще не точно» (ну, наприклад, оця химерна звичка ще з мирних часів купувати собі речі, які носитимеш не просто зараз, перевдягнувшись у приміряльній, а колись, коли ти станеш тією чудовою жінкою, якій годиться вигулювати таку красиву одежину, — станеш стрункішою, набереш вагу, розбагатієш, зробиш відповідну зачіску, помандруєш на море, знайдеш нову роботу, тобто в будь-який інший момент майбутнього, але точно не зараз)?
Чи ти готова вільно відпускати речі, думки, людей зі свого простору, чи ти тримаєшся за них, а точніше за те, що вони уособлюють для тебе — сентиментальні спогади, сподівання, відчуття безпеки, часом уже добряче побите або й втрачене.
Мінімалізм — це не про те, щоб мати одну пару взуття замість трьох, але про те, що ти не несешся напереваги з гаманцем купувати новеньку пару, щойно життєві обставини вибивають у тебе землю з-під ніг, бо швидка дофамінова підзарядка видається найдієвішою пігулкою від болісної реальності.
Мінімалізм не існує у сферичному вакуумі відокремленою бульбашкою від наших життів, окремо від нашого ставлення до екології чи до війни, від звичок споживацтва, шопоголізму чи постійного пошуку гедоністичної розради і простих дофамінових рішень: «Оце бажання накупити собі чогось — воно у нас було і до війни, люди, які потерпали від звички шопінгу, не набули її тільки під час повномасштабного вторгнення. Мені тяжко — я піду собі чогось накуплю. Але чого мені тяжко? Чи можу я попрацювати над собою, щоб це зрозуміти, сама чи із психологом?
Говорячи про мінімалізм та екологічність, я почала на лекціях говорити і про екологічне ставлення до себе в плані турботи. Тому що можна зменшити негативний вплив на довкілля, турбуючись про своє здоров’я — фізичне та ментальне. Бо коли мені добре, коли я емоційно стабільна, приділяю час собі, вчасно відпочиваю, не дозволяю переходити мої кордони чи аб’юзити себе — це вже є внеском у збереження і себе, і планети», — переконана Олександра Патлач.
Мінімалізм може бути як свідомим життєвим вибором унаслідок задушливого існування в нескінченному циклі споживацтва, так і вимушеною відповіддю на прикрі обставини, коли життя із мінімумом речей стає єдиною опцією, — людина, яка втратила на війні дім, вже не має розкошів ховатися від світу та внутрішніх проблем за дверима власної кімнати, перечікуючи життєві бурі серед своїх улюблених речей. І в першому, і другому випадку життя по суті зводиться до основних постулатів «життя без відходів»: відмовся, скороти, скористайся повторно, дай речі друге життя, сортуй та утилізуй. Фактично це два гранично різні шляхи, які, однак, ведуть у той самий кінцевий пункт призначення — усвідомлене життя, відповідальне споживання, краще розуміння своїх потреб, бажань, візій на майбутнє.
Моя хороша подруга, письменниця та експертка зі здорового способу життя Дарка Озерна передбачає, що досвід ощадливого життя під час війни обов’язково повернеться до неї з відсотками у майбутньому: «Я до всього ставлюся як до ресурсу, який має працювати. Це така певна травма бідності, яку для себе я вирішила конструктивно розвивати. Зокрема, я буду діяти як людина першого світу, де мінімалізм, екологізм та відповідальне споживання — є чимось на кшталт привілею чи маркеру життя в достатку. Я не хочу викидати їжу, я не хочу, щоб вона псувалась, я хочу бути ощадливою, тому в мене тепер доволі складна система поводження із харчовими запасами, з тим, що залишається, і тим, що утворюється, коли я готую. Так, на це йде певний когнітивний ресурс, але sustainable nutrition, тобто відповідальне харчування — це те, що нам потрібно під час війни».
За словами Дарки, її «домашнє напрацювання» відповідального поводження із харчами дозволяє їй використовувати продукт аж до останньої кісточки, до найменшої гички чи найдрібнішого обрізка.
«Наприклад, для своїх домашніх я варю холодець, кістки збираю в морозилці, потім із них варю бульйон, додаю суповий набір і віддаю нашому сусіду, який піклується про бездомну кицю, котра не їсть корм. Я збираю шкаралупу яєць і сухарі для курей моїх свекрів, купую дешеву українську картоплю із землею на бульбах, замочую у макітрі цю картоплю, а потім лушпиння із «багом» використовую, щоб поливати вазони, так мої рослини отримують калій не з хімічних добрив, а природним шляхом. Все це займає час, але розумію, що у такий спосіб я глобально ощадливо використовую український ресурс, а зекономлені гроші можу надсилати на армію. Не думаю, що всі аж прям кинуться робити те саме, що я. Але це мої звички, вони про те, що я ціную все українське. Це моя земля, моя вода, я економлю мої ресурси. Sustainable nutrition — це тренд дуже розвинутих країн, які вже досягнули ситості й тепер можуть дозволити собі розкіш економити та прати кульочки. А ми заходимо до цього з іншого боку. Але ми зараз справді побачили, скільки нам треба електроенергії, води, газу, продуктів, а ще — скільки ми гаємо часу, коли всього цього у нас вдосталь. Ми це побачили і тепер можемо рухатися в бік кращої версії самих себе».
