«Що з тобою сталося? Про травму, психологічну стійкість та зцілення». Уривок із книжки Опри Вінфрі та Брюса Д. Перрі

//
2793 переглядів

«Більшість випробувань мого дитинства залишили по собі психологічні травми. Знадобилися десятиріччя роботи із психологами, щоб примиритися з минулим. Хочу, щоб моя нова книжка допомогла зцілитися всім людям із непростою долею», — говорить Опра Вінфрі про книжку, написану з доктором медичних наук, дитячим психіатром та нейронауковцем Брюсом Д. Перрі. 

У глибоко особистій бесіді Опра Вінфрі та доктор Перрі досліджують, як те, що відбувається з нами в ранньому дитинстві — як хороше, так і погане, — впливає на те, якими ми стаємо. Вони закликають нас перейти від фокусування на «Що з тобою?» або «Чому ти так поводишся?» до «Що з тобою сталося?». Ця проста зміна в перспективі може відкрити для мільйонів нове та обнадійливе розуміння того, чому ми робимо те, що робимо, і чому ми є такими, якими ми є, забезпечуючи дорожню карту для відновлення стосунків, подолання того, що здається непереборним, і зрештою жити краще та повноцінніше життя. 

Книжка «Що з тобою сталося? Про травму, психологічну стійкість та зцілення» вийшла у видавництві «Віват». 

Публікуємо уривок. 

Опра: Якби я могла порахувати всіх, у кого я будь-коли брала інтерв’ю — і повірте мені, я намагалася, — це число перевалило б за 5 000. Озираючись на майже 40 років розмов з різними людьми, починаючи з моєї першої роботи в Нашвіллі й закінчуючи «Шоу Опри Вінфрі» та моєю теперішньою діяльністю, я розумію, що один спільний знаменник завжди залишався незмінним: всім нам хочеться знати, що для когось має значення те, що ми робимо, кажемо і ким ми є. 

Наче за сигналом, кожна людина, яка будь-коли сиділа навпроти мене з мікрофоном — і неважливо, йдеться про президента Сполучених Штатів, Бейонсе в усій її «бейонсності», матір, яка ділиться болісною таємницею, чи засудженого злочинця, який прагне прощення, — після закінчення інтерв’ю завжди питала, уважно скануючи моє обличчя й намагаючись прочитати мою реакцію: «Ну як, мені вдалося?», «Усе було нормально?». Абсолютно всі ми прагнемо, щоб нас почули й з нашою правдою хтось погодився. І навіть якщо відкласти осторонь науку, я знаю, що все зводиться до того, як нас любили. 

Д-р Перрі: Так, прагнення до любові та належності є глибинними загальнолюдськими рисами. Ми є соціальними істотами й мусимо бути частиною якоїсь спільноти — емоційно, соціально та фізично пов’язаними одне з одним. Якщо ви поглянете на базову організацію та особливості функціонування нашого тіла, включно з мозком, то побачите, що більша їх частина присвячена створенню, підтриманню й керуванню соціальними взаємодіями. Ми створені для стосунків одне з одним. 

Цю здатність вибудовувати здорові та позитивні зв’язки значною мірою визначають наші стосунки в ранньому дитинстві. Любов і лагідне піклування є основою нашого розвитку. Те, що сталося з вами, коли ви були малям, матиме глибинний вплив на вашу здатність любити та приймати любов.

Опра: Ми часто розкидаємося словом «любов». Та насправді ключовим є те, як про вас дбали і як задовольняли ваші певні потреби. Тут йдеться про те, що ми обговорювали раніше, коли згадували про регуляцію. Дитині буде холодно або вона буде голодна — її рівновага буде порушена. Коли вона заплаче, виявляючи свою потребу, до неї прийде опікун, який її врегулює. 

Д-р Перрі: Дорослий, який приходить задовольнити потреби дитини — це дуже важливий аспект. Для новонародженого маляти любов — це дія; це та уважна, реактивна й лагідна турбота, яку надає опікун. Батько чи мати можуть щиро любити свою дитину, але коли він чи вона сидять у соцмережах, публікуючи дописи про те, як вони люблять своє дитя, поки те плаче в іншій кімнаті, бо зголодніло, це маля не відчуватиме любові. Для маленької дитини саме тепло шкіри, запах дорослого, його вигляд і голос, а також уважна й реактивна турбота починають означати любов. 

Тисячі таких лагідних взаємодій впливають на формування мозку дитини. Вони буквально закладають основу для мозку, що розвивається. 

Коли дитина хоче їсти, пити або їй холодно, а її опікун задовольняє цю потребу та повертає її в стан рівноваги, спрацьовує той механізм активації стресу, який дає змогу вибудовувати психологічну стійкість. Під впливом такого помірного стресу дитина плаче, привертаючи увагу турботливого дорослого, і завдяки тому, що цей дорослий присутній, уважний і реактивний, його лагідна поведінка стає для дитини передбачуваною. Коли я хочу їсти, то плачу й мене приходять погодувати. Дитина починає асоціювати цих дбайливих людей із задоволенням, підтримкою і теплом; так формується її уявлення про світ. Пам’ятаєте ту маленьку дівчинку в аеропорту? Люди хороші. Світогляд дитини формується на основі цих взаємодій, і залежно від якості та передбачуваності реакції опікуна, вони або допоможуть їй вибудувати психологічну стійкість, або призведуть до сенситизації і зроблять її вразливою. 

Опра: У будь-якій взаємодії настає момент, коли нам хочеться запитати: «Ти бачиш мене?», «Ти чуєш мене?». Діти з народження бачать, чи починають сяяти очі їхніх опікунів, коли ті заходять до кімнати. Вони відчувають ніжність, грайливість, співчуття й терплячість, і здатні відповідати на них. Вони чудово знають, як відчувається гарно проведений час. Вони розуміють, коли їх люблять.

Д-р Перрі: Своєю чергою ці взаємодії допомагають дитині вибудувати власну здатність любити. Така лагідна й уважна поведінка стимулює зростання нейронних мереж, які дають змогу нам відчувати любов і виявляти її до інших. Коли вас люблять, ви вчитесь любити. Любов і турбота про дитину також впливають на мозок опікуна. Отже, ця взаємодія є джерелом регуляції і винагороди для обох. 

Здатність любити лежить у серці всіх досягнень людського виду. Нам вдалося вижити на цій планеті саме завдяки тому, що ми навчилися формувати та підтримувати ефективні групи. Наодинці ми вразливі. У гурті ми можемо захищати одне одного, разом полювати й збирати, ділитися зі слабшими членами сім’ї та нашого клану. Клей стосунків забезпечує виживання нашого виду, при цьому любов — це суперклей.

Опра: Саме ваше ставлення до дитини, починаючи з моменту її народження, визначає те, наскільки легко їй буде жити й досягати чогось. Ти хочеш сказати, що те, як нас любили, диктує розвиток важливих нейронних шляхів у нашому мозку, і особливо це стосується ключових регуляторних мереж, про які ми говорили раніше. 

Д-р Перрі: Так, правильно. Насправді це дуже складний процес, але загалом сповнені уваги та любові взаємодії справді впорядковують і формують наші КРМ [ключові регуляторні мережі]. Це створює підґрунтя для здоров’я дитини в майбутньому. 

Це можна порівняти зі зведенням будинку. Спершу закладають підмурівок, потім зводять тримальні конструкції для стін, після цього ладнають підлогу, прокладають труби й електропровіддя — до цього людина жити в будинку не зможе. Як я вже згадував раніше, мозок теж розвивається знизу дороги. Найнижчі шляхи — ті, з яких складаються КРМ, — розвиваються першими ще в материнському лоні, а функції, якими вони керують, першими виявлятимуться в процесі нашого розвитку. Наприклад, здоровий новонароджений може регулювати свою температуру тіла й дихати, але не здатен до абстрактного мислення. Навіть сон ще не надто добре організований, рухи нескоординовані. Втім, з часом дитина вчиться стояти, згодом ходити, потім планувати і так далі. Поступово розвиваються функції, пов’язані зі структурами середнього та вищого рівнів мозку. 

Увесь цей процес організований так, що мозок розвивається майже цілком упродовж перших кількох років життя. Звісно, він і після цього змінюватиметься, та все ж досвід, отриманий у ранньому віці, матиме надзвичайно потужний вплив на наш розвиток. 

Повернімося ще раз до «дерева регуляції». Загалом ці ключові регуляторні мережі досягають усіх відділів мозку, що розвивається. Власне, сигнали, які він отримує від КРМ, відіграють велику роль у формуванні окремих його відділів. Якщо КРМ правильно організовані та відрегульовані, вони надсилатимуть нормальні сигнали, які диктуватимуть розвиток здорових вищих структур мозку (наприклад, таких важливих утворів, як лімбічна система й кора).Але якщо щось заважає організації КРМ або змінює їх, це може негативно вплинути на ті відділи мозку, за розвиток яких ці мережі відповідають. 

Виділяють три типи негативного досвіду в періоду розвитку, який передбачувано здатен впливати на КРМ та призводити до масштабних наслідків. До першої групи належать негативні фактори, які діють ще до народження дитини, як-от вживання наркотиків чи алкоголю матір’ю, або ж надзвичайний стрес, якого вона зазнає (наприклад, у разі домашнього насильства). До другої групи належить досвід ранніх взаємодій дитини з опікуном: якщо вони безладні, непередбачувані, грубі, агресивні або й відсутні, системи відповіді на стрес розвиватимуться ненормально. Третю групу складають найрізноманітніші події та обставини, які ми далі обговорюватимемо детально. Поки що достатньо буде сказати, що будь-який досвід, здатний спричиняти передбачувану, неконтрольовану або надмірну, а також пролонговану активацію систем відповіді на стрес, робитиме їх надміру активними й реактивними.