Харчові травми війни: як будувати відносини з їжею і не нашкодити собі

///
786 переглядів

«Дуже сильно весь цей час хотілося хліба, — згадує моя приятелька Катерина, яка із сином у перший же день війни опинилась в окупації на Чернігівщині. — Ми потроху вже почали готувати їжу на вогнищі, хоча над нами постійно літало. Дні собі йшли і йшли, а мені по ночах, хоча я уже років десять вегетаріанка, снилося, як я їм бабусині млинці, такі пухкі та смачні, а поруч на столі стоїть сковорідка із салом, м’ясом і смаженими яйцями! Однієї ночі я прокинулась у нашому льоху від того, що сильно прокусила губу, і в мене від того аж кров пішла — а мені тоді снилося, як я їм, от просто кусаю ці бабусині млинці!..»

Після того випадку Катя пообіцяла собі: коли Чернігів звільнять, і вони повернуться додому, то обов’язково кожні вихідні пектиме млинці. І зараз, усміхаючись, зізнається — обіцянки вона дотримується, із сином готують млинці кожного тижня, хай це, за її словами, вже трохи дається взнаки на вазі. «Та нехай!» — байдуже на те відгукується Катя.

Війна невідворотно полонить собою кожен-кожнісінький аспект наших життів, заповзаючи навіть у найдрібніші шпаринки й тріщинки! Війна впливає на одяг, який ми вдягаємо, на кольори, які вподобуємо, на книжки, які читаємо, на кожен крок, вчинок, думку. І, звісно ж, впливає на відносини з їжею. І, власне, через їжу, отримує доступ до наших больових точок і посилення травм. Нема абсолютно нічого поганого у новій традиції пекти щосуботи млинці! Звісно, я можу помилятися, але те, що традиція народилась із болісного досвіду голоду, пережитого у страшній окупації, вже додає гіркоти навіть найсолодшим млинцям.

Психологи переконують: не всі ми, хто живе у часи війни, вийдемо з неї із серйозними розладами чи гостро потребуватимемо допомоги психотерапевтів. Мовляв, більшість людей таки мають достатньо внутрішнього ресурсу та здатності до самовідновлення, щоби впоратися з болем самостійно, прожити і перетравити досвід війни та відродитися до життя в мирні часи. Але той непересічний та болючий досвід, який багато хто отримав від початку повномасштабного вторгнення, не минає просто так, за помахом чарівної палички. І це, як на мене, той випадок, коли заплющити очі на свій біль тільки тому, що «в інших набагато гірше, мені нема на що скаржитися» — це найгірше, що можна зробити для себе особисто і для країни загалом.

Харчові травми війни тим небезпечніші, що від них, по-перше, часто відмахуються, як від другорядних (ну, хіба що вже йдеться про серйозне фізичне нездужання, яке потребує фахового медичного лікування, втім, завжди існує ризик натрапити на «фахівця», який на твої плюс скількись кілограмів очікувано запропонує: «Жерти треба менше!», або на критичну втрату ваги заведе платівку «Що значить, не можу їсти? Мусиш, не вигадуй тут!»). У країні, де цілими поколіннями будь-які харчові розлади чи примхи апетиту пропонувалось лікувати в кращому разі примусом і тиском, а в гіршому — «ременем по сраці», харчові травми ніколи не будуть смішними чи надуманими, власне тому, що величезна кількість людей і досі вважають їх саме такими. По-друге, реальні наслідки і небезпеки харчових травм уповні озвуться не через рік-два, але розкриють себе у довготривалій перспективі, коли, скажімо, років через десять стрімко почнуть розвиватися хронічні хвороби, які суттєво скоротять і якість, і тривалість життя. Крім того, ці травми мають підступну звичку тягнутися печальною естафетою із покоління в покоління, ретравматизуючи раз у раз як носія травми, так його нащадків, згадаймо хоча б Голодомор — досі вповні мало осмислений і проговорений на рівні країни та її громадян.

«Найперше, що я зробила 24 лютого — це провела ревізію того, що у мене було з їжі, — згадує початок вторгнення моя подруга Світлана. — Тому що у мене страшенний воєнний пунктик, абсолютно страшенний — це голод. Я думаю, що це якась пам’ять поколінь, тому що я багато чула про голод від обох своїх бабусь. І для мене було максимально важливо, щоб у мене було що їсти, бо до мене, я знала, зараз приїдуть діти, невідомо, скільки часу ми маємо просидіти вдома, чи зможемо ми вийти, чи будуть продукти, чи працюватимуть магазини. Мене трохи накривало таким страхом… я ретельно перетрусила комору, морозилку, я всюди зазирнула, щоб зрозуміти, що в мене є, чого в мене нема. І тільки тоді трохи заспокоїлась».

Страх голоду, що дістався у спадок від бабусь та дідусів, виявився не тільки умоглядною «страшилкою». На жаль, для багатьох людей в окупації чи тих, хто опинився в облозі вже в найперші дні війни, фізичний голод виявився жахливою реальністю: пригадайте маріупольські черги за тарілкою каші на холоді чи місткиню-шістдесятницю Любов Панченко, яка голодувала в окупованій Бучі — це вже геть не «умовні приклади» справжніх жахіть війни.

«Голодомор дуже сильно вплинув на нас, як на націю, — вважає президентка Національної психологічної асоціації Валерія Палій. — Мої колеги проводили дослідження, яким саме був цей вплив і наскільки глибокою була травма. Голодомор так чи інакше має вплив і на наше сьогоднішнє буття. Тому що бути частиною, ідентифікувати себе із нацією, яку постійно хочуть знищити, — це вже означає жити з відчуттям підірваної безпеки».

І додає: нема нічого ганебного в тому, щоб звернутися по допомогу до психолога, навіть якщо вам здається, наче «ну, я-то загалом ок, але щось не те», або якщо досвід перебування в облозі, в окупації чи просто у стані хронічної небезпеки тяжко перетравлюється і лишає відчуття розгубленості та втрати. Цей той випадок, коли допомога фахового психолога може стати визначальною.

«Це правда, є люди, які зможуть прожити цей досвід війни й голоду з мінімальними втратами. Хоча війна все одно залишить якісь рубці, але така людина живе далі та відновлюється. А буває, коли такий досвід вражає сильніше, і в такому разі треба звернутися до спеціаліста, тому що самостійно не завжди вийде себе витягти. Не все може бути очевидним навіть для самих себе. А фахівець може скерувати у правильному напрямі. Навіть просто поговорити з кимось, побути, прожити цей досвід, відпустити його, відгорювати, відплакати, відкричати і зробити це в якомусь безпечному просторі поруч із людиною-фахівцем — це найкраще, що можна для себе зробити».

Дуже часто наше підірване відчуття безпеки, вже геть пошматоване від початку повномасштабного вторгнення, багатьох змушує шукати розради і заспокоєння в їжі. Авжеж, зважайте на те, що мало хто шукає затишку і радості в порції зеленого салату і парених кабачків! Моя знайома працює в кондитерській крамниці, вона розповідає, що після кожного ракетного обстрілу покупці в її магазині змітають із полиць усе до останньої зефірки: завзято скуповують торти, еклери, брауні, цукерки, десертики, виносять із полиць усе ще задовго до закриття крамниці. Ти не можеш наказати ракетам зупинитися, розвернутися і полетіти на москву, але ти принаймні знаєш відносно швидкий і дешевий, а головне, дієвий, як тобі здається, спосіб трохи підлатати душевний розгойданий стан. Отак кружальце ромової баби в загрозливі часи стає рятівним колом для «стріхи» та заспокоєння нервів.

Відсутність горизонту планування далі, ніж на найближчий вечір, дослівно зриває стоп-кран, який у мирний час відповідав би за адекватне ставлення до солодощів, кофеїну, алкоголю, тютюну та всілякої не дуже корисної смакоти, що її в мирний час намагаєшся притримати для святкового столу чи якогось там cheating meal day — дня, коли ну аж ніяк не обійтися без найбільшої пачки солоних чипсів і торта на одного. Але яка різниця, «шкідливий» той торт чи ні, коли цей торт є «тут і зараз» перед тобою на столі, а «завтра» таке непевне й далеке?! А що, як не буде жодного завтра? І, власне, отут чигає найбільша небезпека.

Бо шукаючи розради в нездорових відносинах з їжею (переїдання, недоїдання, акцент на солодких, солоних, жирних продуктах), таких помічних «зараз», коли відсутня візія майбутнього, можна одного дня прокинутися «після перемоги», але зі зруйнованим ущент здоров’ям, із зіпсованими відносинами з їжею, не з тим тілом і не з тією вагою, яких би вам самим хотілося, та ще й із купою неприємних діагнозів. І йдеться знову ж таки, не про кілограми чи сантиметри, а про відчуття самих себе функціональними, здоровими і щасливими, наскільки це можливо за умов війни.

Прийняття себе у будь-якому тілі — справді чудове відчуття, я двома руками за нього, так само, як за цілий київський торт на одного («Принесіть Пудинг! Пудингу, це Аліса, Алісо, це Пудинг!»), але втома, знесиленість і нездоров’я насправді є не дуже бодипозитивними відчуттями («Заберіть Пудинг!»).

«Я набрала 10 кіло зайвої ваги за час війни! Мені жах, як це не подобається, я собі не подобаюсь…»

«Я схуднула на 15 і не можу зупинитися, просто не можу їсти, і все…»

«Я не можу їсти гречку, не можу навіть дивитися в її бік — це смак облоги і розбомбленого міста…»

«Після кожної повітряної атаки я топчу солодке, багато солодкого, тільки так можу заспокоїтися».

Кожен із нас шукає той вихід зі стресової ситуації, який несе швидке полегшення і трохи світла в темні часи. Хтось несеться на адреналіновому двигуні вперед, вбачаючи в їжі такий собі тягар, який заколисує і присипляє, тому воліє обходитися без неї, наскільки це можливо, хтось гойдається на пекельних карусельках — «об’їлась печивом, не їла два дні, натоптала маминих пиріжків, не їла тиждень». Але ці химерні атракціони, якщо не зупинити їх вчасно, потроху перетворять цілющу силу їжі на вбивчу, а відносини з нею — з адекватних на геть токсичні.

«Як кажуть парамедики, ми жертвуємо здоров’ям заради життя, якщо можна вжити таке порівняння, — каже медична журналістка, консультантка зі здорового способу життя Дарка Озерна. За її словами, побудова адекватних відносин із їжею під час війни стає дуже помічною стратегією — як у короткочасній, так і в тривалій перспективі: «Треба розуміти, що у нас зараз стрес, і всі ми маємо кожен свій поріг, який вважаємо стресом. Так, ми всі зараз ризикуємо, проте найбільше ризикують ті, хто воюють, ті, хто волонтерять і їздять «на нуль», люди, які в окупації або в полоні, які під постійними обстрілами артилерії, всі, хто працюють в обороні міст, відбивають атаки, ДСНСники, але всі інші, тобто ми, правду кажучи, маємо непогані шанси вижити. І нам варто потроху вкорінюватися у цій думці».

За словами Дарки, те, що медіа постійно нав’язують думку, наче ми всі вже на межі психічного виснаження і тримаємося з останніх сил, тільки шкодить. «Посил про “ой, як нам втримати стріху”, “ой, ми вже всі поїхали дахом від цих жахіть” —  неправильний. Ну, ви не поїхали дахом, і найімовірніше, ваша “стріха” в нормальному стані, якщо ви продовжуєте щодня робити свою роботу, заробляєте гроші, здатні донатити і бути корисними, то, ймовірно, з вами все навіть добре, принаймні, загалом. Ви не лежите на ліжку з плямами від недопалків, у брудному одязі та два тижні не милися? Якщо ви не в такому стані, то, найімовірніше, з вами все гаразд».

Здатність оцінити свій стан як нормальний (в умовах нашої ненормальної реальності) дозволяє розширити панорамну перспективу із «тут і зараз» на віддалене в часі майбутнє. «І тоді ми маємо здатність зрозуміти, що коли ми їмо, аби втішитися, то кінець кінцем, така стратегія не принесе полегшення, — переконує Дарка Озерна. — Торт не вирішить проблем, бо вони як були, так нікуди і не подінуться, радості глобально не прибуде, і якщо ми перейдемо на харчування солодким чи просто смачненьким, то потім будемо у великій біді зі здоров’ям».