Задокументувати реальність. Українські авторки про свою роботу

від | 27.12.2022 | Фемкульт, Персони, Топ

Час читання: ( Кількість слів: )

Одного разу американський письменник і журналіст Том Вулф сказав, що завдання нової журналістики в тому, щоб запалити читача й змусити його задуматися. Нова журналістика, література факту, художній репортаж: ці різні словосполучення позначають одне — йтиметься про нашу невигадану, неприкрашену, неспростовану реальність.

А як документувати цю реальність, розповіли три українські авторки. Віра Курико поділилася історією про те, як писала воєнний щоденник у Чернігові на початку повномасштабного вторгнення та як реконструює минуле.

Світлана Ославська розповіла про свою книжку репортажів із Сєверодонецька, яку написала ще до повномасштабного вторгнення і яка мала б бути про місто, що не знищене фізично. Також Світлана поділилася з нами, як відбувається експедиція Old khata project у новій реальності.

Євгенія Сенік розповіла про свій перший документальний роман «Бо болить» та про creative nonfiction — жанр, де до справжньої історії допасовуються вигадані деталі.

Віра Курико

Репортерка, авторка трьох книжок — «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка», «Мазепа. Право на шаблю», «Реформа здорової людини». Пише репортажні тексти для низки українських видань («Локальна історія», Reporters та інших). Від початку повномасштабного вторгнення вела щоденник війни, який публікувала на Reporters.

З чого все почалося

Студентка філфаку шукала свій шлях у журналістику і на всю стипендію замовила книжки в онлайн-книгарні. Я вже трохи працювала, писала, мені подобався репортаж, втім я не розуміла про нього ще нічого, окрім того, що там люди рухаються і живуть.

Задокументувати реальність. Українські авторки про свою роботу

Віра Курико

Я ввела в пошук «репортаж» і замовила перші-ліпші книжки українською. Мені прийшли три книжки польського репортера Маріуша Щигела, одна — Вітольда Шабловського, одна — Войцеха Гурецького, а ще перший збірник «Самовидиця». Усі вони кишенькові, тож на останній парті протягом п’яти лекцій я читала. Додому поверталася з думкою про те, що це воно — те, чого я хотіла. Далі пішли всі переклади польського репортажу «Темпори» та інших видавництв, тож, як ми часом жартуємо з одною з моїх редакторок, усі ми трохи жертви польської школи репортажу, на всіх вона впливала, і це чується в текстах.

У мене, розгублену й непевну студентку другого курсу філфаку, здається, першою повірила Марічка Паплуаскайте, яка до сьогодні плекає український репортаж, й дала мені можливість писати перші тексти.

Реконструювати минуле або «мисливиця за привидами»

Мій чоловік жартував, що я у своєму житті люблю мертвих більше, ніж живих. Але, щоби всі герої жили, треба пам’ятати, що вони таки ж жили. Існували. Хтось ходив у магазин, мав улюблені маршрути на роботу, вподобав коричневі піджаки, вечеряв із друзями, сміявся, закидаючи голову, гриз ковпачок ручки, коли говорив, важко тиснув руку. Кожну людину хтось у той чи інший спосіб запам’ятав.

Тож і про людину, яка живе сьогодні, і про людину, яка відійшла, я пишу однаково — дізнаюся про них від інших, з їхніх листів, фото, побуту й картин на стінах. Виклик реконструкції — не менший від виклику описати сьогодення, я би сказала, що це легше. Все вже сталося і де-не-де я вже бачу наслідки. Ти мусиш лише бути пильним збирачем. У подіях сьогоднішніх важче бути пильним — надто голосно, занадто тісно.

Сама найкомфортніше почуваюся в минулому. Там вже не так багато людей, а я страшна інтровертка. Вже десь це казала — я мисливиця за привидами.

Задокументувати реальність. Українські авторки про свою роботу

Щоденники війни. Нова реальність

За кілька днів до ранку 24 лютого я закінчила читати воєнний щоденник Астрід Ліндґрен. Мене так вразили її побутові описи, що я вирішила — мушу. Муситиму записати, скільки коштувало масло у велику війну (не записала, записала про хрінові цигарки, які купила в чиємусь авто, — 160 гривень, така була бридота, а тоді здавалися неймовірно солодкими).

Я боялася смерті — все просто. Боялася, що помру, тому писала. Відкрила доступ своїй редакторці, на випадок, якщо зі мною щось станеться. «Зможеш звідти щось взяти для текстів», — написала їй.

Тож щоденник я вела з меркантильного бажання нічого не втратити в новій реальності. Важче було з репортажами — я хотіла бути Рішардом Капусцінським. Але не змогла. Важко виявилося бути Рішардом Капусцінським на своїй війні, а ще й у своєму місті, на своїй вулиці. Я думала, хочу побачити те, хочу написати про те, хочу побігти туди, а на ділі я шукала їжу, ліки для когось із рідних, сиділа на телефоні з усіма, хто опинився у районах, які безперестанно накривали. Я не могла бути репортеркою, не змогла. Тому щовечора записувала те, що побачила з-під свого капюшона, писала про себе.

Мені не важко було писати. Це був мій єдиний вихід. Під гуркіт літака над будинком і ритмічні падання бомб чи ракет з їхніх підвісок я занотовувала все лише для того, щоби заспокоїти себе. Лише для того, щоби коли ця бомба впаде на мене, я хоч щось по собі залишила, всі ж ми цього трохи прагнемо.
Я не хотіла, відмовлялася їхати з Чернігова з тієї ж причини — хотілося бути репортеркою. Але в середині березня ми виїхали, про що я шкодую і не шкодую водночас.

Чому художній репортаж

Для мене художній репортаж — це спосіб вивчати світ через людей і їхні досвіди. Правда завжди була для мене цікавішою, подекуди страшнішою за вигадку. В дитинстві я мріяла бути письменницею, обов’язково як Леся Українка в шкільному підручнику — хвора, згорьована, з меморіальними табличками, але мені дуже хотілося розповідати про інших людей, умовно, написати книжку про свою маму. Репортаж дав мені таку можливість. Про маму я так і не написала, але писала про тата. І про всіх-всіх, хто трапляється на моєму шляху. Репортаж як нескінчений особистий щоденник всіх, кого я зустрічала, не зістарені спогади, мої внутрішні пам’ятники й меморіали.

Світлана Ославська

Репортерка, культурологиня, авторка книжок «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» та «Сєвередонецьк. Репортажі з минулого». Дописує репортажі для українських медіа, серед яких — Reporters, «Заборона», «Локальна історія» та інші.

Знайомство

Моє знайомство з художнім репортажем розпочалося з польської школи репортажу. Автори, які першими потрапили мені до рук, — це Маріуш Щигел із його репортажами про Чехію, Яцек Гуґо-Бадер із книжкою «Біла гарячка», потім була Лідія Осталовська та її «Акварелі» й багато інших.

Задокументувати реальність. Українські авторки про свою роботу

Світлана Ославська

Їх активно перекладали десь у 2012–2013 роках і пізніше, і я прочитала практично все, що виходило. Моя найвища амбіція на той час була перекладати репортажі. Для цього я спеціально вдосконалювала свою польську. Але згодом сама почала писати й от дійшла до того, як пишу сьогодні.

Я ніколи не писала вигаданих історій. Мені завжди подобалася документальна література. Сам факт, що такі тексти можуть бути цікавими, попри те, що вони на межі з журналістикою, — видавався мені захопливим.

Бо якщо журналістика — це про інформацію, то художній репортаж — це завжди про авторську інтерпретацію. Інформація там, звісно, є, але погодьтеся, що ми читаємо репортажі не заради цього, нам набагато цікавіший авторський погляд.

І звісно, коли ми говоримо про час, в якому зараз живемо, про війну і суцільний жах, який нас не відпускає, то документальний формат видається найбільш доречним. Загалом зауважила, що люди, які писали фікшн, зараз пишуть у документальному форматі. Бо мені здається, коли ми переживаємо щось таке, як війна зі всіма її «принадами», то в людей настає певна криза письма. Вигадані історії є дещо недоречними, тут треба свідчити.

Сєверодонецьк. Репортажі з минулого

Я написала книжку ще до повномасштабного вторгнення. Після вторгнення додала один репортаж і другу передмову. Я додала тільки один текст, бо навесні в мене була криза, через яку я не могла писати. І цей репортаж — це, власне, монолог. Там немає моїх слів, мого авторського тексту, але, звісно, там є мій авторський погляд.

Ця книжка мала бути саме такою, якою вона є зараз. Але інша річ — її мали б сприйняти по-іншому, не в такому контексті. Вона була б про місто, яке не знищене фізично і з яким не трапилося все те, що трапилося. А зараз вона сприймається болюче, особливо для жителів Сєверодонецька. Люди були змушені виїхати, не можуть повернутися, їхнє житло зруйноване, соціальні зв’язки втрачені. Тому книжка є раною.

Це місто, в якому я народилася і виросла. Це місто, яке я покинула, з якого поїхала і в яке поверталася. У мене з ним весь комплекс складних відносин «людини та її міста». І так не тільки в мене, бо всі ми часто маємо непрості відносини з містом нашого народження. Часом воно для нас є чимось травматичним, часом відштовхує, часом взагалі не відпускає. Це завжди протиборство людини й середовища, з якого вона вийшла. Рідне місто ніколи не буває простим. Вже з іншими містами все набагато простіше.

Сєверодонецьк зараз — це велика трагедія для багатьох людей. І навіть той факт, що людей зачепила назва книжки, — це також про біль. Книжка називається «Сєверодонецьк», друга — є, четверта — е. Саме так називається місто в моєму паспорті. Але оскільки його назву декілька разів змінювали (Сєвєро-, Северо-), то насправді одностайної відповіді, як має називатися місто, немає. Багатьом людям болить саме те, що на обкладинці воно називається не так, як вони звикли. Але мені здається, така гостра реакція — це саме про цю рану, якою є це місто для людей, і про втрати, починаючи від втрати житла, спогадів, матеріальних речей, що пов’язані з нематеріальним. Зараз кожне таке місто — це відкрита рана.

Хати і люди. Old khata project

До вторгнення у нас із фотографкою Анною Ільченко, з якою ми робимо Old khata project, була мета, яку ми фактично виконали, — об’їхати всі регіони України й зібрати матеріали для книжки. Після вторгнення ми поїхали у села звільнених чотирьох регіонів. У Харківській та Херсонській областях цього року не були, але спілкувалися з людьми, які переїхали звідти. Вийшов такий об’ємний Old khata project 2.0, де говоримо з людьми про війну. У розмовах ми фокусувалися не на руйнуваннях, а на здатності жити далі. Часом бачити щось смішне, іронічне в тому, що сталося. Нам здавалося, що є достатньо медій та медійних проєктів, які пишуть безпосередньо про трагедії, ми ж обрали дещо інший ракурс.

Задокументувати реальність. Українські авторки про свою роботу

Світлана Ославська

Old khata project народився з любові до архітектури та з бажання її для себе відстежити, дослідити, пізнати. Та це взагалі почалося не як проєкт. Ми придумали дещо іронічну назву, де з одного боку — тема села, хати, щось дуже традиційне та архаїчне, а з іншого — слово «проєкт». Ну ж іронічно, але ніхто цієї іронії не зчитує.

Ми вирішили, що треба мати якусь мету, а не лише сторінку в соцмережах. І нашою метою стала фотокнижка. Тому для книжки придумали експедицію і збір матеріалів. У листопаді минулого року вже був готовий чорновий варіант, але через війну ми все відклали.

Книжка таки вийде — про хати та про людей, які їх творили.

Про цінне у текстах

Чесність. Навіть коли йдеться про художню літературу. Чесність важлива. Самоіронія. Коли автор розуміє свої обмеження і розуміє, що вони впливають на його роботу. І треба, щоби все було добре написано.

Євгенія Сенік

Письменниця, авторка книжок «Przepraszam: навчи мене мовчати», «Письмовий стіл», «Країна У, або Казки чужим дітям», «Будинок із сірників». На початку 2023 року вийде її п’ята книжка — документальний роман «Бо болить». Проживає у Швейцарії, де у місцевому онлайн-виданні міста Базель Bajour пише колонки про Україну та війну.

Призначення писати

Я почала писати, щойно навчилася тримати ручку в руках. І, мені здається, я належу саме до тих щасливих людей, які одразу народжуються і знають своє призначення. Ще в першому класі я написала першу поезію. Дуже примітивну, але відтоді писала поезію і тільки. До одного моменту.

Задокументувати реальність. Українські авторки про свою роботу

Євгенія Сенік

Якось я приїхала з університету до батьків у Лутугине, це Луганська область. Була саме в душі, коли в моїй голові почався якийсь безперервний потік прози та інформації. Це було настільки приголомшливо, що, вийшовши з душу, ще в рушнику, я одразу виклала на папір короткий текст. Опісля сіла і подумала: «Вау, а що зараз відбулося?» І, власне, від того моменту почала писати коротку прозу.

Мушу сказати, що починала я писати російською. І потім теж в якийсь момент в мене виникло запитання: «А для кого я хочу писати?» І відповідь була: «Однозначно, я хочу, аби моїми читачами були українці». Тому почала перекладати всі тексти українською мовою, а нові писати одразу українською.

Перші публікації

Мій перший роман — «Przepraszam, навчи мене мовчати». Я написала його на останньому курсі університету, і він чекав свого часу. Почала я публікуватися, тільки-тільки як переїхала до Львова. Своє захоплення містом я виклала у тексті «Львів, я люблю тебе» і надіслала в журнал «Просто неба». Журнал випускався від спільноти для безпритульних «Оселя». З нього, до речі, починали зараз досить відомі письменники, як, наприклад, Андрій Любка, а Юрко Іздрик був макетувальником «Просто Неба».

Мій текст опублікували й запропонували писати на постійній основі. А вже пізніше з деяких із тих текстів (і не тільки) вийшла моя друга книжка — «Письмовий стіл». Концепт такий, що це тексти про подорожі або тексти, написані в дорозі. Формат дорожньої книжки, щоб її легко можна було покласти у валізу чи рюкзак і читати у літаках, потягах. Крім того, книжка вийшла ще й тому, що після презентації першого роману мені так сподобалися зустрічі з читачами, що я зрозуміла, що треба видавати ще. Читачі стали моїм пальним і найбільшою мотивацією.

«Будинок із сірників». Швейцарський будинок для безпритульних

Я саме дописала «Країну У» й була відкрита до нових ідей. У той час вже декілька років жила у Львові. Окрім роботи вчителькою займалася ще волонтерством у львівській спільноті для безпритульних «Оселя». Одного разу в «Оселю» приїхав директор швейцарської спільноти. Він ділився досвідом, а я слухала його і раптом побачила сюжет для нової книжки. Прийшовши додому, написала не тільки йому на емейл із проханням дати мені можливість волонтерити й писати книжку, а написала одразу ж перший розділ, посилаючись тільки на його слова.

Мені цікаво було писати саме про безпритульних із різних країн і континентів. І директор погодився. Я приїхала на 90 днів за туристичною візою. Але цього виявилося замало. Тому мої поїздки у спільноту в Ла-Шо-де-Фон тривали з 2012 до 2019 року, хоча книжку написала раніше — у 2017-му.

Ще до приїзду я знала, як розкрию ідею та назву і яким буде концепт книжки. Тобто я знала, що писатиму про окремих людей, досліджуватиму причини, чому вони залишилися без дому, але не знала, ким виявляться ці люди.

Жителям притулку одразу сказала, що писатиму про них. Звісно, у кожного питала дозволу. Хтось давав згоду, хтось ні. Але мені здається, що вони не сприймали мене і мою книжку серйозно. «Ти одна з нас», — казали у спільноті. І насправді для мене це було на руку, бо така і була моя мета — вжитися в роль і стати однією з них, навіть попри те, що мені було заборонено жити з ними у будинку. Я жила окремо в домівці у жінки на ім’я Оділь.

В українському виданні всі імена чоловіків із будинку збережені, змінено лише декілька. Але для швейцарського видання ми з видавцем змінили всі імена, оскільки дехто з них ще живе у спільноті, а дехто має проблеми із законом. Так ми хотіли захистити їхню приватність.

Creative nonfiction

Звісно, я писала «Будинок із сірників» із себе. Переживання, досвід роботи, досвід спілкування — це я. Однак це не є на сто відсотків автобіографія. Я не була безпритульною, мала роботу, житло. Так, щоби поїхати у Швейцарію, мені довелося все залишити, але я повернулася і повернула колишнє життя.
Ще у книжці Анна живе у притулку протягом двох років, я ж із візами мусила робити перерви. І протагоністка Анна. Вона не Женя, як я, вона Анна. Бо вона не є повністю мною.

Я б назвала цю книжку creative nonfiction, бо пишу саме в цьому жанрі. Це коли твір базується на реальних подіях, але викладається у художній манері з вкрапленнями вигадки чи внесенням деяких змін.

Документальний роман

Зараз я в передчутті нової книжки. Цікаве те, що і «Будинок із сірників», і «Бо болить» почала одночасно у 2012 році. І взагалі ці дві книжки перегукуються.

«Будинок із сірників» я майже позбавила теми війни на Донбасі. «Бо болить» сфокусувала на початку війни на Донбасі та моїх переживаннях тих подій. Це вже повністю документальний роман. Звісно, задум книжки у 2012 році був зовсім інший, але з початком війни я його змінила.

«Бо болить» — це те, що я не могла вимовити. Я просто писала. Писала, щоби не збожеволіти, бо було дуже боляче. Це спроба проговорити власний біль. Це власна терапія. А з іншого боку і найголовніше — це історія упівки Анни Попович. Тут є вона — Анна і є я — Женя, ми є без змінених імен. І ми говоримо з Анною у два голоси. Книжка так побудована, що чергуються розділи: розповідь Анни, розповідь моя і знову Анни. Дві історії, які відбуваються паралельно, але, тим не менш, інколи перетинаються. Анна надзвичайно мудра жінка, і мені б хотілося саме зараз передати українцям цю мудрість від людини, яка боролася за Україну, яку катували, з якої знущалися, яка була заслана в Сибір, але попри все вона залишилася людиною і після пережитого пекла прийшла до примирення з власним болем всередині себе.

Найцінніше у текстах

Щирість із читачем. Це те, що я сама ціную, коли читаю книжки. Я люблю відчуття, коли начебто письменник сидить поруч і розповідає історію. Тому саме це відчуття я хочу дати своєму читачеві. Щиро з ним поговорити, розповісти свою особисту історію.

Фото.
Віра Курико: фото Валерій Сорокін
Світлана Ославська: фото Анна Ільченко
Євгенія Сенік: фото Тетяна Азарова

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Щороку світ розвивається все швидше, технічний прогрес з кожним роком все більше полегшує наш побут й дає легкий доступ до інформації. За статистикою, людина за життя вже змінює три-чотири рази професію. А останнім часом...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які працюють під час повномасштабної російсько-української війни. У двох епізодах розповідається про...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які...

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

На «Шостому українському жіночому конгресі» міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що в українському війську...