На проєкт Ukrainian forever мисткині Надії Харт я наштовхнулася випадково. Проте саме з нього почала відкривати для себе мистецтво Надії.
Надя — графікиня, художниця й дослідниця. Вона веде свій телеграм-канал «Графство», хоче стати для української графіки Альбрехтом Дюрером і показує мистецький Київ. Про це і більше читайте у тексті.
З чого все почалося
Я малювала з дитинства. Правда, я не сприймала цю свою схильність як щось серйозне чи щось таке, що у майбутньому можна реалізувати у професію. Тому я малювала для свого задоволення. Але зрештою у підлітковому віці зрозуміла, що все ж таки творча діяльність мені найцікавіша, і вступила до Київського національного університету технологій та дизайну на факультет дизайну. Наразі я магістр мистецтв. В університеті отримала сильну базу в академічному рисунку та живописі, але оскільки це не НАОМА чи Академія імені Бойчука, ці дисципліни не були ключовими. І, наприклад, у нас ніколи не було живопису олійними фарбами, тільки акварель, а на рисунку ми малювали графітними олівцями або вугіллям, а такі матеріали, як туш, чорнило, лайнери, з якими зараз працюю, я опановувала пізніше самостійно.
Проте отриманої бази в університеті мені вистачило, щоби потім зверху накласти на неї якусь самоосвіту з новими матеріалами. У 2020 році це, зрештою, сформувалося в мою пізнавану графіку. Мені дуже часто говорять, що вона нагадує якісь середньовічні гравюри, також кажуть, що схожа на портрети на гривнях, і схожість таки є.
Але я надихалася зовсім іншими речами, коли опрацьовувала цю техніку. Хоча стосовно гравюр — так, бо я думаю, що кожного графіка чи графікиню надихає творчість Альбрехта Дюрера. Це такий німецький митець доби Відродження, який підніс графіку в один ряд із живописом. Так склалося, що графіка завжди сприймалася як щось другорядне, бо якщо живопис колекціонери купували, вишуковували, колекціонували, то графіку не сприймали. І от Дюреру вдалося показати суспільству й меценатам, що графіка може бути не менш цікавою. Він зробив так, що і графіка набула інтересу колекціонування. Також він впровадив у масовий вжиток гравюру на металі й на дереві. Всі ці техніки тільки-тільки зароджувалися, і Дюрер був одним із перших, хто їх популяризував.
Я обрала для себе аналогову графіку — ручну. Мій основний інструмент — це капілярна ручка, яка називається лайнер. І це абсолютно мій жанр. От уже четвертий рік я займаюся малюванням професійно та намагаюся популяризувати графіку так, як колись це робив Дюрер, тільки в межах України.
Пошуки та віднайдення
Як ми всі пам’ятаємо, 2020 рік був роком карантину. Через карантинні обмеження я не могла працювати на роботі у звичному режимі. І якось так збіглося, що я купила собі онлайн-курс про артменеджмент, а паралельно навчалася тієї техніки, в якій зараз малюю. Ці моменти і стали вирішальними — у 2020 році почала свою мистецьку практику. Моя найперша робота, яку я вважаю повноцінно моєю, в моїй техніці, стилі, манері, — це рисунок місцевих голубів. Під будинком була ситуація, коли насипали зерна, і всі голуби скупчилися навколо, це був дуже гарний сюжет, і, звісно, я це зафіксувала. Десь упродовж місяця малювала цю картину. А потім був складний шлях пошуку. Бо одна справа — знайти техніку, яка тобі найближча до серця, а інша — знайти тему, з якою ти хочеш говорити з глядачем. Все це зовсім різного штибу пошуки, і я дуже довго не могла усвідомити, про що хочу говорити.
А коли ще думаєш про те, що було б непогано, якби твоя творча діяльність приносила якийсь прибуток, то часто надаєш перевагу тим смакам, що більш поширені серед людей, які готові купувати мистецтво. І це, як правило, теми еротики, оголеності тощо. Я також не оминала ці теми. В мене була витримала оголеність із натяками, але я розуміла, що це не дуже моє, що ведусь на смаки інших людей. Намагалася знайти той шлях, який мені було б цікаво змальовувати.
Наприклад, я цікавилася і цікавлюся історією мого міста. Люблю вінтаж, антиквар, усю цю естетику. Тому думала говорити з глядачем про історію будівель та вулиць Києва.
Впродовж 2021 року я намагалася створити серію на цю тему, але в лютому сталося повномасштабне вторгнення. Я зрозуміла, що тема не на часі, і є більш актуальні питання. Так склалося, що мою увагу привернула саме тема українськості, повернення до свого коріння, дослідження нашого культурного спадку. В цій темі я повністю себе знайшла. Вона вилилася в серію портретів українських діячів доби «розстріляного відродження» та шістдесятництва.
Стосовно української графіки загалом і моїх улюблених митців — це дуже цікава та широка тема. Коли я почала малювати, зрозуміла, що мені не вистачає якогось медіа або якоїсь платформи, де я могла б ознайомити з українськими митцями й мисткинями графіки. Тому вирішила робити це самостійно, і майже рік тому в мене з’явився телеграм-канал «Графство». Там я розповідаю про світову й українську графіку, знайомлю читачів із різними техніками, з біографіями українських митців. В Україні графіка — це дуже і дуже важливий напрям, тому що саме митці графіки у XX столітті протягом національно-визвольних змагань, починаючи з 1918 року, були тими людьми, які допомагали відбудовувати державу, оформлювати її візуально і задавати стилістику, яку сучасні митці використовують досі.
Вихід на світло
У класичній мистецькій освіті графіка завжди де-факто сприймається як база, на яку ти потім накладаєш живопис. Тому через це виникають думки, що графіка — не так статусно для митця. Але якщо глянути глобально, то все, що нас оточує — це і є графіка.
А ще у нас досі через радянський союз графіку применшують. Я навіть бачила статті, що деякі види графічного мистецтва, як, наприклад, екслібрис вони утискали на офіційному рівні як такі види мистецтва, що не мають вагомої цінності й не заслуговують на якийсь розвиток. Тому багато художників-графіків були знецінені в той час. Наприклад, у нас був Михайло Жук, який малював натури, і він був саме чистим графіком, і саме в тій його графічності розкривався весь талант. До того ж він був представником українського модерну. Коли захід України окупував радянський союз, Михайло Жук відчував перші утиски, перші репресії стосовно нього як графічного митця. І таких прикладів дуже багато. І це дуже вплинуло на мене.
Зі своїх портретів я зробила постери, де підписую ім’я діяча, його регалії й роки життя. Адже коли почала працювати над портретами, до мене прийшло усвідомлення, що мало хто, навіть ті, хто знайомий з їхньою творчістю, не знають, як вони виглядали. І мені стало дуже шкода, бо коли почала шукати їхні світлини, то зрозуміла, що це дуже красиві й харизматичні люди.
А візуал — це одне з тих відчуттів, яким людина сприймає світ, яким вона його аналізує. Роками життя митців мені також хотілося привернути увагу до історичного проміжку. І, можливо, у людини виникнуть запитання, а чого такий короткий термін життя, наприклад, у Симоненка, який помер у 28 років.
І піде читати біографію, а з тим — всі історичні події, та вже по-іншому буде сприймати історію України, свою позицію щодо мовного питання, національної ідентичності тощо.
Проєкт Ukrainian forever
Це моя рефлексія на те, якою б могла бути домашня бібліотека українця, якби не політика тотального зросійщення. Якби Москва не нав’язувала агресивно нам своїх письменників, російськомовну літературу й російськомовні переклади навіть інших письменників, то, найімовірніше, (звісно, зараз ніхто не знає, як воно б могло бути) домашня бібліотека точно складалася б з інших письменників, вона точно була б іншою мовою.
В одному з випусків на ютуб-каналі «Обличчя української незалежності» ведуча Дарка Гірна розповідала, що у твіттері був твіт одного хлопця, який поїхав до своєї мами й вирішив порахувати, скільки в неї вдома книжок російською мовою. З 404 книжок лише 18 — українською.
В будинку мого чоловіка я знайшла лише 10 книжок українською мовою, решта — російською, і це виключно російські письменники, декілька томів Пушкіна, ще когось. І все, що я знайшла українською, — це книжка Івана Франка та Максима Рильського. Я ще — «Кобзар» Шевченка, але він був у перекладі російською, і в мене стався культурний шок: «Боже мій, за що?»
Тому я взяла книжки зі своєї бібліотеки й книжки друзів та вирішила подумати, а які б могли стояти на їхньому місці. І почала шукати якусь історичну паралель: наприклад, на Лермонтові я зобразила Шевченка, тому що дізналася, що вони одного року народження, ба більше, в них багато біографічних збігів: обидва були на Кавказі, вивчали живопис, жили в Пітері. Але то є два зовсім різні письменники, двох різних ідеологій та інтересів. І якби не це зросійщення, то я б знайшла не перекладеного «Кобзаря», а повноцінний том українською мовою.
Фото 9.
Це не тому, що я хочу показати, які вони погані, чи закликаю ненавидіти їх. Я, звісно, за бойкот російської літератури під час війни й загалом за бойкот будь-якого російського контенту. Але мій проєкт — заклик до того, щоб люди задумалися, чому так склалося, щоби люди почали ставити собі запитання і шукати на них відповіді у нашій історії, повертатися до неї, повертатися до своєї культури.
Зараз хочу зробити нову серію про митців. У нас безліч репресованих діячів, яких ми маємо повертати у наш простір.
Чому класика важлива
Ми завжди повертаємося до класики, коли намагаємося знайти новий напрям, сформувати щось нове. І класика — це та база, яка формує основну ідею, а ти вже її можеш розвивати, накладаючи актуальні проблеми твого покоління, сучасності. Коли ми говоримо про українську класику, то маємо розуміти, що вона в жодному разі не меншовартісніша. Через утиски є ще досі несправедливо оціненою, поширеною і перекладеною.
Я в дитинстві небагато читала, але мені пощастило, що дві мої школи були україномовними, й у другій школі в мене була чудова вчителька української мови. Саме там я добре познайомилася з українською класикою. Правда, в мене у програмі не було Підмогильного, і з «Містом» я вперше зустрілася у 2021 році. Прочитала якийсь уривок, мені сподобалося, якою мовою пише Підмогильний, як вона гармонійно звучить. Купила собі книжку, прочитала і дізналася, що в нас ще й таке є. А потім у мене була серія про книжки, я робила виставку в одній з найстаріших книгарень Києва «Сяйво книги», там свого часу вірші й книжки презентували Сосюра, Рильський, Тичина. І я тоді відкривала для себе нові твори Рильського й Тичини, а також українські детективи. Українські детективи — це вау.
Просто зараз формується моя бібліотека, яку я збираю з нуля, бо всі російські вивезла на макулатуру.
Прогулянка Києвом з Надею
Коли я у Києві, то їду в центр. Нехай першою буде кав’ярня-книгарня «Книжковий Лев». Тут за смачною філіжанкою можна насолодитися читанням. І це історичний центр Подолу, як і у Львові за вікном проїздить трамвай, шумить місто.
Якщо хочеться глянути мистецтво, то це виставки в Українському домі на Європейській площі. Вони у них потужні, остання була про «Памфір».
Потім — у галерею «Авангарден», це на Січових стрільців, недалеко від Золотих воріт. Там дуже цікавий формат, бо, окрім наявної експозиції, ще відбуваються заходи, читають лекції про мистецтво.
І на завершення — музей-маєток родини Грушевських. Там часто проводять лекції й екскурсії. Цей маєток на вулиці Паньківській, і там будинки, які проєктував Василь Кричевський, найкращий друг Грушевського. Мені особливо цікаво гуляти цими вулицями. Проте я ще вибудовую для себе мистецькі маршрути, намагаюся знаходити інформацію про митців, і в такий спосіб створюю для себе графічний архітектурний Київ.
