«Вона сказала, що хоче створити історію про героїню, яка в нелюдських обставинах все одно дійде до кінця»: інтерв’ю з Мариною Ер Горбач та Оксаною Черкашиною

від | 07.11.2022 | Фемкульт, Дивитися

Час читання: ( Кількість слів: )

Третього листопада в прокат вийшла сімейна драма на тлі війни «Клондайк», цьогорічний фільм-претендент на «Оскар» від України. Стрічка отримала нагороду за найкращу режисерську роботу в рамках програми World Cinema Dramatic Competition на кінофестивалі «Санденс», а також приз екуменічного журі та приз глядацьких симпатій на Берлінале. «Клондайк» — це історія Ірки та Толіка, які чекають на першу дитину й намагаються зберегти нормальність життя під час війни. Події розгортаються в липні 2014-го на фоні катастрофи літака MH-17.

Поговорили з режисеркою та сценаристкою фільму Мариною Ер Горбач і Оксаною Черкашиною, яка виконала роль Ірки, про режисерсько-акторський match, репрезентацію жіночого досвіду та різницю сприйняття фільму глядачами в Україні й за кордоном.

Розкажіть, як виник задум фільму?

Марина Ер Горбач: Оксано, ти знаєш, як виник задум? Може, ти читала щось чи я тобі раніше розповідала?

Оксана Черкашина: Я точно знаю з того, що ти раніше мені розповідала і з інтерв’ю, що це був твій день народження, коли сталася катастрофа з літаком, який був збитий. 

М. Г.: Був, молодець.

О. Ч.: (сміється) Бачиш, я уважно читаю твої інтерв’ю

Це, очевидно, певним чином вплинуло на Марину. Я також пам’ятаю, коли ми з Мариною вперше зустрілися і домовлялися про зйомки тизеру. Тоді Марина сказала мені таку річ, що мене повністю підкорила в мистецькому і людському планах. Вона сказала, що хоче створити історію про героїню, яка в нелюдських обставинах все одно дійде до кінця. Звичайно, це мене підкорило, і я подумала, що інколи актори та акторки роками чекають на таку пропозицію.

Марина Ер Горбач (Warszawski Miedzynarodowy Festiwal Filmowy / Warsaw Film Festival 2019
foto www.RafalNowak.com)

Як проводили кастинг на роль Ірки?

О. Ч.: Я всім говорю в інтерв’ю, що мій кастинг був на зйомках цього тизеру. Марина тоді знайомилась зі мною не тільки як із людиною, а як з акторкою в кадрі. Зйомки тизеру були приквелом до того, що на мене очікує: це був один дубль, був дуже обмежений світловий режим, а в Марини була своя хореографія кадру. Тоді Марина знайомилась зі мною, дивилася, чи я буду в змозі швидко виконувати всі завдання. Я знайомилась із Мариною, як із режисеркою, і ми почали вибудовувати спільну мову, що на знімальному майданчику є найважливішим. Мені здається, ми тоді розуміли, що це match між нами. Але ми тоді ще не знали, чи будемо взагалі знімати фільм. Проте я була впевнена, що ця жінка точно зробить цей фільм.

 

Марино, ви також тоді цей match відчули?

М.Г.: Я відчула ще раніше, коли побачила її на сцені. Режисери, мені здається, трошки раніше відчувають match. Я match’у свою історію і посил із тою енергією, тим тілом, акторськими здібностями, які я бачу на сцені. В нашому випадку ми зійшлися ще і по-людськи. Таке творче бінго, коли ти можеш підійти до своєї акторки й сказати простою мовою: «Треба ще раз» (сміється). Не потрібно видумувати якісь додаткові слова. А запитуєш, як вона почувається, не тому, що так книжка пише, що так треба спілкуватися з людьми. А тому, що тобі щиро цікаво, як вона почувається.

Для мене також було важливо побачити, як Оксана працює в кадрі, тому що такого великого досвіду, як зараз, в неї не було у 2019 році (коли знімали тизер, — прим. divoche.media). Ми одразу знали, що будемо знімати довгими кадрами. Це називається складнопостановче кіно. І потрібно перевірити акторку на міліметрову реакцію, тому що кожен міліметр важливий. Це трошки ризик, коли ти береш акторку з театру, чи відчує вона цей міліметр. Проте в нас все вдалося. Навіть до того, як ми отримали фінансування, було зрозуміло, що це наша героїня.

О. Ч.: Тепер я собі у CV буду писати, що я акторка міліметра.

Я зі свого боку хотіла розповісти про ще один match із Сергієм Шадріним (який зіграв Толіка, чоловіка Ірки — прим. divoche.media). Мене вже почали запрошувати на кастинг із чоловіками, які потенційно зіграють мого чоловіка. Там були різні прекрасні актори, і раптом у просторі нашого офісу з’явився Сергій.

Марина працює за таким методом, що ані під час кастингу, ані репетицій, ніколи не змушує повторювати сцени з написаного нею сценарію. Спочатку Марина розробляє сцени з попереднього життя героїв. Завданням Марини на кастингу були імпровізовані сцени, які відбулися між нашими героями до того, як ми власне потрапили в таймінг фільму.

Не пам’ятаю, яким було перше завдання для сцени Ірки й Толіка, але раптом я відчула, що щось відбувається між мною і Сергієм. Я знала, що існує таке поняття, як хімія в парі. Я, мабуть, вперше у своєму житті навіть на тілесному рівні відчула цю хімію. Коли Сергій з’явився в кадрі, я відчула, що мені навіть нічого не треба грати. Тип енергії, яку він пропонував, дав змогу створити цю інтимну атмосферу подружжя, яке перебуває в стосунках дуже довгий час. Ми зустрілися потім із Мариною на каву, і я сказала, що це «по-моему, он — наш единственный».

Оксана Черкашина

Ірка є центральною точкою рівноваги і в хаосі зовнішнього світу, де війна, і сімейних стосунків. Як ви співпрацювали під час зйомок для побудови характеру героїні? 

М.Г.: На ній тримається сценарій. У неї не було вибору, її поставили посередині історії, і вона її скелет.

О. Ч.: На майданчику Марина, з одного боку, була диригенткою, яка стежила за кожним міліметром, який мусить з’явитися на екрані. А з іншого боку, давала навіть неочікувану свободу. Я пам’ятаю, що коли вже зробили детально біографію героїв і героїнь, опинилися на локації, яку ми «обживали». Так, щоб тіло навчилося жити там, начебто це твій дім. Перед кожною сценою, яку ми фільмували, Марина, вже знаючи, що вона хоче побачити, все одно нас відпускала. Я б назвала це артистичною інтуїцією. Вона питала, чи не хочемо ми, наприклад, трохи змінити текст. Це просто з боку режисерки довіра до своїх акторів, до їхнього таланту й інстинкту. Потім вона це замикає в якусь, я не побоюсь цього слова, ідеальну форму. Про це свідчать вже кадри з фільму, які ми бачили. 

Мені всі говорять, подивившись фільм, що це, мабуть, був дуже складний фільм для роботи. І це правда. Підготовка до тілесності героїні, адже я ніколи не була вагітною, тривала два місяці. Підготовка до спільної мови, бо ми одразу обговорили це з Мариною і з моїми партнерами, що ми мусимо випрацювати за ці два місяці спільну мову, бо в родині розмовляють однаковим сленгом. 

Але на майданчику мені дійсно було світло і легко, попри те, що рівень акторських завдань Марини інколи зашкалював. Мені дійсно дуже важливо, коли в мене вірять, і Марина вірила в мене і в кожного, хто був на майданчику. Це дає таке прийняття самої себе. В мене є багато складних сцен, і я взагалі навіть не ходила до плейбеку (відтворення відео на моніторі щойно після запису, зазвичай для відбору дублів одразу на знімальному майданчику, — прим. divoche.media), бо я довіряла Марині.

М. Г.: Тебе не пускали, починаєш оце (сміється).

О. Ч.: Ми з тобою одразу домовились, що я не перевіряю. А я і не хотіла.

Зйомки фільму «Клондайк»

М. Г.: Я розуміла, що працюю з дуже сильними людьми, в яких дуже сильна енергія. Я завжди обираю таких людей. І мені потрібно все одно зберегти красу в наших стосунках. Я не режисер, який працює методами терору, мене це ніяк не спонукає на роботу, не спонукає на творчість. Я ненавиджу, коли на майданчику є конфліктні ситуації, а люблю, коли мирно і красиво. Про що б ми не робили історію, я розумію, що це все на межі балансу. Звичайно, це особистості, й вони мають свої ідеї. Як співавтори вони мають повне право їх висловити. Якщо ці ідеї взагалі нікуди не будуть потрапляти, я знайду можливість пояснити. Але якщо вони класні та стають акторці близькими, це ж тільки збагачує характер Ірки, героїні. Це тільки більше залучає акторку в роботу, вона відчуває себе частиною цього проєкту, наскільки вона важлива. Тому це все баланс.

О. Ч.: Хочу ще додати про графік роботи, який був про професійність того, що відбувалось на майданчику. Навіть послідовність сцен, які були в моєї героїні, була вибудована з певним розумінням моєї акторської природи та потреби. Спочатку, перші дні, ми починали з майстер-шотів, де немає зближень чи радикального переживання. Послідовність сцен була з думкою про те, щоб створити для мене комфортний темп і ритм знімання, а не одразу, наприклад, занурити в якісь речі, які, можливо, я б не потягнула з самого початку. Я думаю, що всі ці речі професійні та людські склалися в отакий результат, який ми маємо. Тобто хороший результат.

М. Г.: (сміється) Підкреслити, поставити два знаки оклику і в дужках написати: обидві сміються.

Зйомки фільму «Клондайк»

«Клондайк» є жіночою оптикою погляду на війну. Чому ви обрали таку оптику?

М. Г.: Як я могла обрати іншу, я ж жінка. Я розумію, що це питання виникає, тому що йде порівняння з іншими фільмами про війну. Але якщо порівнювати мене і мій погляд, то він в мене єдиний, тому що я не чоловік поки що, не будемо зарікатися (сміється).

Чому в мене така оптика? Тому що я так переживала і була відверта тільки в тому, щоб зняти так, як переживаю я. Не якесь узагальнення, яке б задовольняло ширші аудиторії, а сконцентруватись на тому, як я це відчуваю і мені, як професіоналу, хочеться це перерозказати. От і все, тут не було жодного алгоритму навмисно підкреслити жіночий погляд. Автор на то він і автор, що вибирає варіант, який ближчий йому, і реалізує його. У Львові декілька глядачів мені говорили, що їх дуже тримала історія Толіка, вони розуміють, що це неоднозначний герой. Його персонаж теж має свою аудиторію, завдяки якому вони заходять у фільм. Це про те, як людина сприймає катастрофу і який особисто у глядача психотип — як вони реагують, коли є якась драматична ситуація.

Коли ми говоримо про жіночі досвіди, часто також згадують про кон’юнктуру, що фестивалі схильні більше показувати фільми режисерок чи фільми про жінок. Чи відчуваєте ви це?

М.Г: Скільки на Каннському фестивалі було фільмів режисерок? Або скільки фільмів було в національному конкурсі Одеського кінофестивалю? Якщо ми підемо за такою логікою, то це запитання одразу розсиплеться, тому що статистика показує, що фільми режисерок і де жінки в головних ролях — їх дуже багато. Те, що стаються такі виразні фільми, як «Клондайк», і є ще додана вартість того, що режисер — жінка, то це плюс для українського кінематографа.

Є попит на такі фільми, є попит на таку думку, і тому фільм працює. Якби я, режисерка, зняла погане кіно про війну з жінкою всередині, його б ніде не показували і не було б розмови. Це прикольне запитання, але мені здається, що воно трошки спровоковане оцим контекстом фестивальної підтримки. Але фестивалі підтримують талановиті фільми, і для них підтримати талановитий фільм, зроблений режисеркою, — це удача. Все одно йде відбір за якістю фільму, або за його актуальністю, або за його особливими якостями. 

Я не знаю, як в Україні сприйметься фільм глядачами, але за кордоном «Клондайк» сприймався як мистецький твір, а не просто фільм з України, знятий режисеркою про жінку. 

Фестивалі дійсно хочуть підтримувати жінок, і це дуже добре, що у них є таке завдання, але вони не можуть підтримувати неталановите кіно.

Команда на онлайн зв’язку з «Сандесом»

Що було найскладнішого в роботі з темою війни?

М. Г.: Просто зараз найважчим у період виробництва фільму було те, що почалася війна. Фільм тільки народився, ми його запрем’єрили в Штатах та Європі. 

Одразу ж для нас великим шоком почалась війна. Для мене робота з фільмом не закінчується, коли я його показала на фестивалі. Вона триває щодня: це Q&A, це журналісти, це покази тощо. І те, що почалась війна… це було дуже складно. Треба було знову акумулювати всі сили, які, здавалось, уже були на нулях. У нас був «Сандес», Берлін, попереду Одеський кінофестиваль. Хотілось видохнути трошки після Берлінале, дати собі можливість порадіти чи трошки заспокоїтися, знаючи, що ти зробив кіно. Але такої можливості не було. Це ніби ти народив, і після дев’яти місяців вагітності треба ще раз народжувати. Минулого року я б дала іншу відповідь. Щось було б про фінансування чи коронавірус, але воно наразі не має жодного значення.

О. Ч.: Я б хотіла відповісти одразу на два попередні запитання. Я думаю, що важливо ділитися своєю перспективою вже як глядачки фільму і того, як я пережила цей фільм через свою акторську, або можна сказати ширше, мистецьку вразливість. Я бачу в цьому фільмі талановиту гру з очікуваннями і стереотипами. Якщо ви говорите про якусь там кон’юнктуру, то мені здається, що цей фільм розбиває всі стереотипи, які можна собі уявити: і як фільм про репрезентацію війни в кадрі, і як female gaze, жіночу перспективу. 

Репрезентація війни здебільшого пов’язана з маскулінним, геройським наративом. Незалежно, чи це пострадянське суспільство, яке бачило всі ці фільми про Другу світову війну, чи це американське суспільство, яке теж виховане на певному типі фільмів і нарацій про війну. Раптом ми бачимо фільм, який абсолютно неочікувано працює з цими темами.

А якщо говорити про жіночу перспективу, то я Марині сказала після прем’єри: «Ти знаєш, це один із найніжніших фільмів, які я взагалі бачила про жінку». Так, ми бачимо в центрі сюжету сильну жінку, так її маркують в описах, такою вона і є. Але насправді ці щоденні практики, які використовує наша героїня, абсолютно не мають пафосу в патріархальному світі практик сильних або протестних. Вона використовує неочікувану логіку протесту. Вона абсолютно й обсесивно вірна довоєнному ритму життя і тій турботі навколо свого дому або чогось, що вона будувала з чоловіком своїми руками. В умовах, коли тобі в обличчя скерована зброя, ці практики набувають протестного і трагічного звучання. Так, насправді в неї немає вибору, і так, насправді одна жінка не зупинить війну, навіть маючи найбільш пристрасне серце і характер усього Донбасу разом узятого. Коли я побачила, який неочевидний сценарний хід Марина вкладає в цей жіночий протест, я була здивована і захоплена тим, як вдало і талановито нам вдалося уникнути оцих усіх кон’юнктур, в які можна потрапити. 

Прем’єра фільму у Києві. Фото Настя Телікова

М. Г.: В мене не було завдання боротися зі стереотипами. Все було дуже просто — це історія про трьох людей. У нас серйозна постановча частина. Все, що стосується кадру, мистецтва, кольорів, концепції. Так, це все дуже великі категорії, але ми розказуємо про простих, близьких нам людей. Навіть зараз йде війна, Київ бомблять, але люди вранці збираються і йдуть на роботу. 

Виконують, іноді з гумором, щоденні речі. Ці звичні речі в незвичних обставинах раптом зафіксовані на камеру, зняті естетично, і виникає такий контрапунктний образ. 

Ми просто підмітили те, що потім і проявилось в українцях. І, можливо, тому іноземці сприймають цей фільм як якесь пророцтво, тому що побачили це в українцях, як вони реагують на війну. 

Як ви відчуваєте, в чому полягає різниця сприйняття фільму глядачами в Україні та за кордоном?

М. Г.: У Львові був допрем’єрний показ, який довелося перервати десь за 15 хвилин до кінця фільму. Ми всі спустилися в бомбосховище, і я бачила на обличчях людей, що фільм продовжує з ними жити. Вони сидять у цьому бомбосховищі, і в їхніх очах я бачу свій фільм. Це неймовірний досвід. 

Коли ми вирішували, як знімати «Клондайк», я для себе прийняла такий ключ: якщо за кордоном глядач не знає про події в Україні, це не означає, що вони не відбуваються. Якщо на екрані я щось не показую, це не означає, що воно там не відбувається. Так само з фільмом, навіть якщо його зупинять десь посередині — він є. Його можна додивитися, якщо людині це потрібно, але якщо показ десь зупинився посередині, то це доля фільму з конкретною людиною. Все одно він працює — своїми запитаннями, своїми сценами. Тому наразі читати відгуки на половину фільму — це дуже цікаво. Це, можливо, навіть цікавіше, ніж спостерігати за безшумними, трошки шоковими реакціями міжнародного глядача. Різниця, мабуть, у тому, що люди дивляться половину фільму, але про себе, і тим, що відбувається певна емоційна візуалізація життя європейців. Ми ж європейці для інших європейців.

О. Ч.: Я повністю солідарна з тим, що зараз сказала Марина. Я, як акторка, вже закінчила свою роботу над фільмом ще до повномасштабної війни. Акторство — це дуже інтимна експресія. І я, як акторка, завжди ділюся з глядачем, не важливо на екрані чи на сцені, чимось дуже інтимним. Хтось підключається до мене, а хтось — ні. Це так природно, так нормально, як у житті. І я обожнюю таке мистецтво, яке завжди створює простір для діалогу, простір для розмови, простір для думки. Мені здається, «Клондайк» саме таке кіно.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить