«Проговорення драматичних історій, які є у кожної жінки, дарують відчуття посестринства». Ольга Карі про нову книжку «Хрестик, або Дуже кривава книжка»

від | 17.10.2022 | Фемкульт, Персони

Час читання: ( Кількість слів: )

Письменниця, колумністка й журналістка Ольга Карі розповіла про свою нову книжку «Хрестик, або Дуже кривава книжка», яка вийшла друком у серпні у видавництві Creative Women Publishing, а ще про жіночу менструацію і старіння, письменницькі плани, віднайдену ідентичність та рятівні парфуми.

У вашому авторському доробку першою була книжка репортажів про Вірменію «Рибка дядечка Завена», потім «Компот із патисонів» — про життя українців у 90-х роках, а тепер книжка на досі табуйовану тему місячних «Хрестик, або Дуже кривава книжка». Розкажіть, як ви дійшли до цієї теми.

Власне, книжка «Компот із патисонів» про те, як зусиллями наших мам і бабусь ми виживали у 90-ті. Після неї я зацікавилася темою місця жінки у суспільстві та жіночого внеску, адже завдяки жінкам ми вигребли у той похмурий період. Побут, виховання дітей та добробут родини забезпечували жінки, навіть якщо чоловік у сім’ї не спився, фізично не самоліквідувався чи не поїхав на заробітки. Дорослішання мого покоління, жінок віком 35–45 років, припало на час, коли не було жодної альтернативи ганчіркам, а вся радянська медицина була орієнтована на потреби великої держави і радянської людини. Жінці у тому суспільстві не було місця, а жіночі потреби не враховували. Існували каральна гастрономія та гінекологія, а про нормальні гігієнічні засоби залишалось мріяти! У книзі «Хрестик» я подаю спогади жінок покоління моєї мами, які зрідка наважувалися пошепки запитати в аптекарки про «гігієнічні серветки» — неефективні засоби поганої якості, які постійно протікали.

Одним із моїх найяскравіших спогадів зі школи є той, коли у п’ятому чи шостому класі до нас прийшла шкільна медсестра з «розмовою про місячні». Хлопців одразу вигнали, причому вони все зрозуміли і гиденько сміялися: «Вам будуть про червону армію розказувати! Ха-ха-ха!». Нам було геть не смішно, а соромно і страшно. Медсестра розказала, що у нас болітиме, але де і чому — не згадала, не пояснила, як працює жіночий організм, і порадила: «Мовчіть, терпіть, і, може, воно переболить». Вона не сказала звернутися до мами, бабусі чи іншого адекватного дорослого, який розкаже, як діяти і дасть знеболювальне! Згодом я відчула наслідки цієї «поради», бо коли за рік після перших місячних у мене почало боліти, я мовчки страждала. Добре, що бабуся здогадалася, у чому справа, і дала рятівну пігулку.

«Мовчи і терпи» — канон неправильного жіночого страждання, якого не має бути! Жінка не має страждати під час менструації. Відсутність наративу про те, що місячні — це нормальне фізіологічне явище, відгукується тепер кільком поколінням жінок, сучасним підліткам і навіть хлопцям, які потім зустрічаються з дівчатами і гидуються їх щомісяця.

«Проговорення драматичних історій, які є у кожної жінки, дарують відчуття посестринства». Ольга Карі про нову книжку «Хрестик, або Дуже кривава книжка»

Оля Карі для промо книги «Хрестик, або Дуже кривава книжка»

Днями в «Інтерсіті» я читала «Хрестик…». Спершу мої сусіди й сусідки зацікавлено зиркали на яскраву обкладинку, а щойно розуміли, про що книжка, відводили погляд і байдужіли, наче нічого не бачили. Здається, такою є одна зі звичайних реакцій на тему менструації.

Пригадую, як на «Книжковому арсеналі» у 2019 році на стенді видавництва «Видавництво» з’явилася книжка Лів Стрьомквіст «Заборонений плід». На обкладинці — балеринка, яка у фуете підіймає ногу, а на спідній білизні проступає червона пляма. Коли ми проходили повз стенд, люди казали продавцям: «Приберіть, сором і ганьба таке показувати!» Отака реакція на місячні теж спонукала написати «Хрестик…». Це ж не відкрита операція на серці. Це природно і нормально. У жінок є менструація з початку існування людства. Раз на місяць із жінки тече кров, і вона не синя, зелена чи золота, а червона.

«Проговорення драматичних історій, які є у кожної жінки, дарують відчуття посестринства». Ольга Карі про нову книжку «Хрестик, або Дуже кривава книжка»

Оля Карі на презентації «Хрестик, або Дуже кривава книжка»

У книжці зібрані історії тридцяти різних жінок. Щось травматичне згадували навіть ті жінки, у яких все було начебто добре. Які історії відгукнулися вам і стали відкриттями у роботі?

Оскільки мені пояснили, що відбувається під час місячних, а в сім’ї всі ставилися з розумінням, то страшні історії я чула зовні — від однокласниць та героїнь. Розповідали про відсутність грошей на прокладки та страх бути викритою, а дівчаток застерігали, щоби ніхто з чоловіків не бачив прокладок чи ганчірок. Одна з найболючіших історій для мене — про дівчину з бідної й побожної родини, яка виростала у селі. Коли у неї закінчилися прокладки, вона не наважилася сказати мамі чи батькові і вкрала одну в місцевому магазинчику! Дівчинка переживала особисту драму, адже ревно вірила у Бога і була впевнена, що він її покарає. Як на мене, це граничний приклад менструальної бідності, яку в нас часто ігнорують. Якщо у супермаркетах і сільмагах полиці напхані прокладками, то здається, що у кожної жінки автоматично є гроші їх купувати. Але це не так! У підліток не завжди є кишенькові гроші, а в дорослих жінок — купа витрат на дітей та інші, «важливіші» речі. Часто жінка нехтує своїми потребами, бо у суспільстві вважають їх непотрібним «бабським» і «якщо не терпиш, то яка з тебе жінка?». Я захоплююся шотландцями, які долають менструальну бідність на державному рівні і надають безплатний гігієнічний пакет школяркам та студенткам, які ще не є фінансово незалежними.

Звідки береться цей сором у сучасних дівчат підліткового віку — боятися піти по прокладки, відчувати себе брудною, терпіти біль і не наважуватися комусь сказати? Чому досі жінки відчувають увесь спектр негативних емоцій через місячні?

Це логічне продовження віковічного ставлення до жінок та усього незрозумілого. Жіноче здоров’я та фізіологію не надто вивчали, а інформації про жіночі потреби замало. Вже тепер починаємо говорити про відмінність чоловічої та жіночої фізіологій. У нас різна будова тулуба, тож паски безпеки в авто мають бути відповідні, а тестоване на чоловіках знеболювальне може бути неефективним для жінок! Якщо жінка не натрапить на таку інформацію, то й далі житиме у світі, зручному для чоловіків.

Мої героїні, які подолали травму і вирішили бути чесними з собою та оточенням й називати все своїми іменами, зізнаються, що тепер як ніколи вільні у спілкуванні та відстоюванні власних кордонів. Так, їм досі буває соромно говорити про менструацію, перший секс, ранню вагітність чи пологи, але вони прагнуть, щоб сором і заборона довкола них зникли. У дівчаток із таких родин немає мовленнєвих блоків щодо менструації — вони не соромляться попросити у вчителя прокладку чи сказати на фізкультурі про місячні. А в сім’ях, де дівчат виховують жінки, які відчувають глибоку провину за усе жіноцтво, травматичні досвіди множаться і відтворюються з покоління у покоління. Тому ми досі сидимо у болоті менструальної стигми і ховаємо прокладки у кошиках супермаркетів.

Виходить, що все починається з того, щоб говорити відкрито?

Треба говорити не лише про місячні, а про жіночу фізіологію та потреби загалом. Розмова про місячні не вирішить цілого кола проблем. Маємо розвивати дискурс про те, що бути жінкою і мати потреби — це нормально, і важливо відстоювати свої кордони, право на тілесність та недоторканність тіла. Можна почати розмову темою менструації, але розширювати тематику, аж доки жінка в очах усього суспільства стане повноцінною людиною.

Нещодавно в одному з фільмів бачила, як сім’я з чотирьох людей — мами, тата, підлітки і хлопчика — за вечерею святкують початок місячних у дівчини. Спершу подумала, що це вже занадто, але чому б ні?

У книжці є історія про свято перших місячних. Коли діяла чорнобильська програма, за якою діти їздили безплатно на оздоровлення за кордон, одна героїня перебувала в іспанській родині, і в неї розпочалися місячні. Мати сім’ї не соромила дівчину, а влаштувала їй маленьке свято з нагоди жіночої ініціації. Коли в мене почалися місячні, мама подарувала мені шоколадку, а в 90-х це було майже те саме, що влаштувати вечірку. Мені подобається такий підхід, що перші місячні — це привід для святкування, а не ганьби і сидіння у своїй кімнаті.

«Проговорення драматичних історій, які є у кожної жінки, дарують відчуття посестринства». Ольга Карі про нову книжку «Хрестик, або Дуже кривава книжка»

Ольга Карі

Як вас змінила робота над книжкою «Хрестик, або Дуже кривава книжка»?

Через війну мені важко відрефлексувати зміни, які сталися. Усе, що було до 24 лютого, тепер наче в тумані — забулися радісні моменти очікування перших відгуків. Сподіваюся, що згодом відчуття книжки до мене повернеться. «Хрестик…» продається заледве два місяці, і я отримую перші відгуки. Одна читачка очікувала, що «Хрестик» стане екскурсом в історію, розповіддю про далекі 90-ті, адже зараз ситуація геть інакша. Одразу прилетіла відповідь від всесвіту — вона почула, як сусідська мама на запитання доньки про місячні відповіла: «Тобі ще рано це знати, та й ми про таке говорити не будемо». Маємо красномовний приклад, чому такі книжки потрібно писати, читати і поширювати.

Проговорення драматичних історій, які є у кожної жінки, дарують відчуття посестринства. Ми об’єднані спільним стражданням, досвідом сорому і болю. Навіть із жінками 70 років ми говоримо однією мовою, бо пережили однаковий досвід, але на різних часових відтинках. Кочування сорому від наших бабусь до нас і далі однією книжкою не спинити. Це лише перший крок до подолання менструальної стигми.

Чи не здається книжка тепер неактуальною? Чому говорити про жіночі потреби важливо?

30% війська — це українські жінки, і в них не припинилися місячні через війну. Вони не можуть сказати своєму тілу: «Мої місячні не на часі, зроби щось із цим». Звісно, під час сходжень альпіністки, попри застереження лікарів, іноді вдаються до штучного зсунення циклу пігулками. Однак війну неможливо відтермінувати чи зупинити власним бажанням. Спробуйте сказати, що розмова про місячні не на часі дівчатам на фронті, волонтеркам чи жінкам в окупації, які залишилися без прокладок, знеболювальних та допомоги лікарів. Жіноча тема — завжди на часі!

Українські автори поділилися на два табори: одні впевнені, що зараз не час писати, а рефлексувати можна буде аж після перемоги, інші ж пишуть усупереч війні. Як пишеться вам зараз?

Мене цікавить письменницька кухня і хочеться більше книжок про неї. Певно, для багатьох письменників щоденна робота над книжкою — це щастя, однак я переборюю себе щодня, долаючи прокрастинацію. Коли працювала над «Хрестиком…», збирала історії, записувала інтерв’ю і розшифровувала їх — ще з часів роботи на радіо недолюблюю цю частину роботи. Коли знову мені довелося розшифровувати, я пообіцяла собі: більше жодних інтерв’ю. Не минуло і пів року, як я знову пишу книжку на основі годинних інтерв’ю і треба повторно обробляти прослухане.

Наприкінці березня, коли Київ був в облозі, а всюди бахкало, я подумала: «чому б не написати книжку? Все одно сиджу у коридорі на підлозі, а поруч — ноутбук». Працювала я напрочуд швидко. Так з’явилася книжка «Життя посеред життя», яка незабаром вийде друком у видавництві «Yakaboo Publishing». Писання тоді стало моїм порятунком, бо щодня протягом трьох годин абстрагувалася від подій навколо. Неодмінні супутники письменників сумніви й страхи відступили і я з нетерпінням чекала кількох годин роботи.

«Проговорення драматичних історій, які є у кожної жінки, дарують відчуття посестринства». Ольга Карі про нову книжку «Хрестик, або Дуже кривава книжка»

У своїх книжках ви часто проговорювали травми, які залишило українцям у спадок радянське минуле. Про що писатимете далі?

Маю дві ідеї. Перша книжка буде про жінок, які поїхали за кордон, і тих, які залишилися. Бачу купу дорікань та звинувачень у бік жінок і виголошення вироку «винна», що б не робила. Поїхала за кордон — отже, зрадниця і пристосуванка, залишилася в Україні з дітьми — егоїстка і мама-зозуля. Я збираю жіночі історії та різноманітні досвіди про біженство жінок, які через війну покинули дім, відчувають себе самотніми і чужими. Зцілити від руйнівних переживань може відчуття посестринства й допомоги від жінки до жінки. Важливо усвідомити, що кожна з нас у чомусь програла. Мені хочеться, щоб ми припинили мірятися болем і стали чуйнішими одна до одної.

А друга ідея — це книжка про старіння. Стигма старості мені видається ще більшою, ніж менструальна. На жінку покладені фертильні функції, але життя не закінчується зі зникненням останньої яйцеклітини! Жінка продовжує бути цікавою і яскравою людиною. Маємо вкрай мало літератури про старіння — згадую книжку Наталі Підлісної про складний клімакс («Про жінок за 50. Психологія вікових змін», «Віхола»). Тема жіночого старіння мало досліджена, і ми не знаємо, що буде запорукою нашої щасливої і красивої старості. Можна все життя займатися спортом, але під час менопаузи тіло змінюється. Яку драму переживає жінка, коли завжди була стрункою, збалансовано харчувалася і відмовлялася від смаколиків, аж раптом +20 кілограмів!

Війна показала, якими цінними є особисті історії. Репортажна література фіксує окремі історії та вводить їх у загальнонаціональний контекст. Які історії, на вашу думку, нам потрібно зробити загальнонаціональними?

Я абсолютно переконана, що нам потрібна репортажна література та якісна аналітика подій, надто коли ми побачили недієвість деяких світових інституцій.

Коли я вперше під час війни прийшла у книгарню, була невимовно щаслива. Ми з чоловіком намагалися витягти себе з болота пекельних новин, тож відчайдушно хапалися за уламки нормального долютневого життя. Вже наступного візиту до книгарні два тижні потому захват змінився розчаруванням. Я вирішила покопирсатися у книжках, і майже усі вони виявилися неактуальними! За винятком десятка книжок про культуру чи військову аналітику, як книжки Тімоті Снайдера чи «За лаштунками імперії» Віри Агеєвої. Затишні книжки про хюґе, утопічний світ, де немає війни, були геть не про нас! Я, мешканка міста в облозі, не захотіла жодної книжки, бо відчувала себе вже старшою на сто тисяч життів за усю довоєнну літературу в книгарні. А що б відчували люди, які переживають найгірші жахи війни…

Хочу, щоб кожна книгарня заповнила полиці та стелажі військовою та ветеранською літературою, щоб видавців актуальних книжок було десятки чи сотні, а самих книжок — тисячі. Я хочу читати свідчення людей, які вижили, аналітику про те, чому світ не передбачив Бучу та Маріуполь. Не лише в інтернеті, а й у книжках! Я готую шафу для книжок, які фіксують злочини росії проти України та всього людства. Мрію, щоб з’явилася окрема книгарня, у якій буде зібрано все, що стосується російсько-української війни, і щоби світ читав ці книжки. Така література знадобиться нам, коли ми почнемо осягати біль, який проживаємо щодня.

Як вам читається з 24 лютого? Чи є теми і жанри, які стали особливо важливими? Може, ви поверталися до улюблених сюжетів та героїв?

Коли перший шок минув, ми зрозуміли, що треба якось жити. До війни я ледь не щодня ходила в книгарню по нову книжку, а тепер настав час глобально познайомитися зі своєю бібліотекою, у якій тисячі видань. Знайшла книжки про в’язнів у Норильську, ГУЛАГу, спогади Василя Овсієнка, «Українські силуети» про жертв Соловків Михайла Хейфеца (єврейського політв’язня, літератора). Крім українців, у немилість імперії потрапляли поляки, литовці, фіни, латиші — представники держав, які допомагають боротися зараз. Досвід страждань і боротьби з росією вже описали! Якби ми читали про нього у школі, ми б знали, що буде відбуватися з приходом росіян у Бучі, Херсоні чи Маріуполі. Нам треба вивчати історію та культуру.

Я відчула потяг до фентезі, хотіла відключитися від щоденних жахіть. Пригоди Гаррі Поттера — це свята класика, яка повертає до життя восени, коли псується погода. Мені подобаються останні частини серії про дорослі випробування. А ще люблю читати про Дон Кіхота. Колись подорожувала місцями персонажа, була в Тобосі, у музеї Алонси, прототипки Дульсінеї. Зізнаюся, що лише рік тому придбала переклад Миколи Лукаша і занурилася в нього з головою. Це таке смакування слова! Лукаш перекладав оригінальну кастильську, а не іспанську. Люблю також янг-едалт літературу, яку після прочитання часто дарую бібліотекам чи подругам із дітьми.

Питання пошуку ідентичності важливе для вас. Ви зростали у російськомовному середовищі, а подорожі до Вірменії і написання книжки «Рибка дядечка Завена» українською допомогли вам усвідомити, що ви — українська письменниця вірменського походження. Розкажіть про ваш досвід пошуку. Що б ви порадили людям, які зараз намагаються зрозуміти свою ідентичність?

Поки я писала книжку «Рибка дядечка Завена» російською, відчувала внутрішній супротив. Взявшись писати українською, відкрила, що у мові почуваюся абсолютно вільно і можу добирати найтонші відтінки слів. Хоча я зростала в російськомовній родині, а українську вивчала лише у школі, російська не давала мені такого інструментарію! Гастрономічний блог я вела спершу російською, але у 2018-му на День Незалежності вирішила українізуватися — у роботі й у побуті. Лише з татом спілкуюся російською. Ми жартуємо над «російськомовною щелепою», але мені реально бракувало слів і можливостей артикуляції. На перших ефірах «Сніданку з 1+1» я видавала карколомні покручі: якось сказала «ротова порожнеча» замість порожнина! Мені було так соромно, що я твердо вирішила удосконалити свою українську.

А ще читала книжки! Серія книжок «Енн із Зелених дахів» від видавництва «Урбіно» подарувала мені цілий масив добірної лексики. Читання перетворилося на окрему роботу. Я натрапляла на невідоме слово, перекладала зі словником, добирала синоніми, а найцікавіше записувала у спеціальний зошит, який досі часом гортаю. Єдиний шлях опанувати українську — вивчати її наполегливо, як будь-яку іншу мову. Вивчати, а не просто говорити на дозвіллі. Можна спробувати дивитися серіали українською. Гомера Сімпсона чи Альфа в українському дубляжі можна вічно слухати і цитувати.

Війна відібрала у нас безліч можливостей, зокрема й подорожі, які допомагають здійснювати внутрішні пошуки. Що для вас як тревел-блогерки стало альтернативою мандрівкам?

Подорожі припинилися у нас ще у березні 2020 року, коли в Україну прийшла пандемія. Мої друзі та знайомі замінюють враження від мандрівок ольфакторними (пов’язаними з ароматами — прим. divoche.media) враженнями. Все більше людей занурюються у тему парфумерії. Коли не можна подорожувати далі хлібної крамниці, пізнаємо світ ароматів. Я не знаю, що може дорівнятися до ольфакторних вражень за силою емоцій, які вони дарують. Під час роботи над книжкою «Компот із патисонів» я згадувала не лише похмурі, холодні й голодні зими без електрики, а мамин парфум — незрівнянний Magie Noire від Lancome — розрада і дрібка розкоші у непроглядній темряві 90-х. Інші мамині парфуми, які тепер стали моїми, — легендарний Opium від Yves Saint Laurent родом із 80-х. Важкий смолистий аромат, ідеальний для зрілої жінки, став уособленням свята, ношу його на літературні події та Новий рік.

До війни я носила парфуми щодня, а з початком повномасштабного вторгнення припинила. Та вже за два тижні подумала: «Якщо завтра на будинок впаде бомба, кому потрібні будуть мої парфуми? Хто ними насолодиться?», і повернула їх. Я боялася, щоб улюблені запахи не асоціювалися у мене згодом із жаскими вибухами під вікнами, але цього не сталося.

Я захоплююся роботою української парфумерки Ксандри Осініної, яка під час війни залишалася в Києві, проводила ольфакторні зустрічі у підвалі та створювала аромати. Для неї парфуми — це справа життя. Я дізналася безліч цікавинок про українську парфумерію. У нас немає масмаркету, а всі аромати нішеві й унікальні. Мене вразила історія парфумерки Вікторії Сіміч з Гостомеля, яка у перші дні війни евакуювалася і залишила вдома нові парфуми з ароматом верби «Мавка». Закладка дозрівала, поки тривали бої, і дивом у розграбованому будинку окупанти залишили парфуми! Коли я понюхала їх, відчула вербу, чорний березень і сиру землю — то був такий український запах! Вражає, як українські парфумерки під час великої війни продовжують виготовляти аромати, які відносять нас у мирне життя і викликають приємні асоціації.

Вірю, що зараз люди будуть шукати найкращих ольфакторних вражень. Нам захочеться насичених запахів — хліба, городини, квітів і трав у наших садках. Гарні українські аромати здатні повернути нас до життя!

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Щороку світ розвивається все швидше, технічний прогрес з кожним роком все більше полегшує наш побут й дає легкий доступ до інформації. За статистикою, людина за життя вже змінює три-чотири рази професію. А останнім часом...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які працюють під час повномасштабної російсько-української війни. У двох епізодах розповідається про...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які...