«Складнощі мене доволі вдало оминали або ж я їх просто не долала, а в них жила». Історія Дар’ї Зоріної з циклу «Внутрішня міграція»

від | Сер 4, 2022 | Війна в Україні, Внутрішня міграція, Дівчина говорить

Онлайн-журнал «Люк» запускає проєкт «Внутрішня міграція», присвячений внутрішньо переміщеним особам та покликаний привернути увагу до їхніх проблем.

Це понад 40 історій людей із різних регіонів України, які змушені були екстрено покинути рідні домівки та міста, щоб перечекати війну, зберегти сили і врятувати себе та близьких. Від лиха, яке заскочило їх зненацька. Від обставин, на які неможливо вплинути.

У фокусі — особистий досвід переселенців, їхні емоції та почуття від радикальних змін у житті через війну, складнощі адаптації на новому місці та життя далеко від рідних домівок.

Дар’я Зоріна
33 роки
Поетка, мисткиня, фрилансерка
Донецьк — Харків — Краматорськ — Львів — Київ

Переїжджати — хоча більш правильно сказати «валити», бо це не були сплановані переїзди — через російське вторгнення вперше довелося у 2014-му році з рідного Донецька до Харкова.

Тоді я сподівалася, що виїжджаю тимчасово, але вже взимку 2014-го стало зрозуміло, що це не так. Необхідність все полишити у Донецьку зумовлювалася ще й тим, що я працювала там у бібліотеці для дітей і цілком розуміла, що від мене вимагалося б пропагувати дітям проросійську ідеологію. Для мене це було неприпустимим.

Харків я знала достатньо, раніше вчилася у Харківській державній академії культури, тож вибір міста був обґрунтованим. За кілька місяців після переїзду знайшла нову роботу, яка стала улюбленою, — працювала натурницею у Харківській державній академії дизайну та мистецтв. До того ж стала вливатися у творче середовище, що дуже надихало. Тож думки про повернення досить швидко відпали.

24 лютого в Харкові я прокинулася від звуків війни. Впізнала їх одразу, бо чула влітку 2014-го. Прокинулася, зібрала наплічник «для підвалу» (документи-вода-печиво-змінна білизна), написала на фейсбуці для френдів, які панікували, основні життєві поради, що робити і чого не робити до офіційних вказівок. Розбудила дзвінками і повідомленнями кількох близьких. Помила голову, набрала воду, купила трохи їжі, зняла грошей. З’ясувала, де людей пускають до підвалу поблизу. Й пішки пішла ночувати до свого хлопця у доволі далекий район міста, де здавалося безпечніше. Дорогою ми горлали «Арту», «Мальви» і всякий бадьорий репертуар.

Їхати з Харкова вирішили 2 березня. Через страх перед нальотами авіації я майже не спала, моніторила тривоги і новини, у разі повідомлення про тривогу залазила у шафу, вбудовану в нішу стіни. І так майже кожні дві-три години.

Спершу поїхали у приватний будинок до Краматорська (це дім мого хлопця), бо там було суттєво тихіше на той час. За тиждень рушили звідти до Львова — бо всякі знайомі казали, що Краматорськ може бути надто швидко окупованим чи відрізаним від залізниці.

Впродовж усіх переміщень я була вдвох зі своїм хлопцем. У Львові ми на три місяці зупинилися у моєї фейсбучної френдеси, яка до того ніколи в реалі мене не бачила, але одразу написала і запропонувала їхати до неї, що мене дуже вразило. Згодом ми перебралися до Києва, де я перебуваю зараз.

На щастя, моїй адаптації — як у Львові, так і в Києві — сприяла велика кількість творчих знайомств, нових і довоєнних, інколи мене напружував саме надмір соціальних контактів. У Львові знайшлося цікаве волонтерство у творчій команді благодійної організації «Непротоптана стежина», яке згодом переросло у роботу — ведення творчого гуртка з рукоділля, куди приходили й діти, й дорослі.

До того ж були літвечори, форум-вистава, інші творчі події, завдяки яким я постійно відчувала включеність у щось цікаве. Хоча, звісно, нагрібали думки про безсенсовість і меншовартість усіх творчих і розважальних движів. Іноді здавалося, що всім цим я просто заповнюю і структурую свій час, щоб не впадати в повну асоціальність. Львів, а тепер і Київ, відчувалися чимось на кшталт «дорогого магазину» — начебто все навколо цікаве і красиве, але абсолютно не моє і не для мене. Тому естетику цих міст я сприймаю дещо відсторонено.

Зараз займаюся створенням рукодільних товарів, це моя робота, частину коштів від продажів надсилаю волонтерам. Іноді ходжу на івенти, бачуся з київськими знайомими. Облаштовую свій побут у чужому житлі, куди нас із хлопцем пустили пожити люди, які родиною виїхали за кордон.

Складнощі мене, вважаю, доволі вдало оминали, або ж я їх просто не долала, а в них жила. Психологічно складно мешкати у квартирі з іншою людиною, це шлях терпіння і комунікування. Складно знайти «нормальну» роботу, але я не мала сил на її пошук, та й не шукала.

Від львів’ян я бачила дуже багато підтримки і жодних тригерних для мене упереджень. Нам пропонували житло, мені подарували багато матеріалів для рукоділля (бо з Харкова я свої не привезла), запрошували в різні місцеві творчі проєкти тощо. Та й проста людська приязність була повсякчас відчутна.

Мій дім — квартира, де в Харкові лежить основна частина моїх речей. Квартира не моя власна, тому це все ще не «ідеальний дім мрії», безроздільно мій.

Моє місто — Харків. Звісно, я сумую за ним, за купою звичних деталей: за улюбленими двориками Конторської, вечорами над рікою, за посиденьками в улюбленому пабі, за Благбазом і барахолкою, за рідним Худпромом, за всім божевіллям нашого богемного життя…

Повертатися планую, коли припиняться постійні ракетні й артобстріли Харкова. Раніше — якщо власники попросять звільнити житло у Києві. Можливо, це не останнє місто мого мешкання.

Я не знаю, в який момент вичерпаю вщент свій ресурс до адаптації, до приживання у нових локаціях, біля нових людей. Сподіваюся, у нас, постхарків’ян, вистачить сили і мудрості дочекатися нашої Перемоги.

Записала Лєра Меренкова
Фото — Єкатерина Переверзева

«Перший вибух — ти маєш сісти в машину і поїхати, хоч би як страшно було». Історія Світлани Колодій із циклу «Внутрішня міграція»

«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

 

Проєкт «Внутрішня міграція» ставить за мету дослідити, як російська агресія змінила життя людей. У центрі — історії звичайних українців та українок (вчителів, лікарів, підприємців, ІТ-фахівців, дизайнерів, маркетологів, студентів, пенсіонерів тощо), які через війну змушені були покинути свої домівки та поїхати в невідомість. У проєкті беруть участь понад 40 людей — переселенців із різних регіонів України, які наразі перебувають під окупацією або зазнають постійних обстрілів із боку армії рф.

На сайті проєкту можна буде знайти не тільки історії людей, які змушені були покинути рідні міста після 24 лютого, але й тих, хто зробив це раніше, під час першої хвилі міграції, що почалася в 2014 році.

Стежити за проєктом можна на сайті migration.lyuk.media. Щотижня на сайті з’являтимуться дві нові історії українською та англійською мовами. Наразі доступні вже шість розповідей.

Проєкт фінансується спільно з бюджету програми трансформаційної співпраці Чеської Республіки.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!
«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

Онлайн-журнал «Люк» запускає проєкт «Внутрішня міграція», присвячений...