«Найгірша людина у світі»: ствердження права бути марнославною

від | Лип 8, 2022 | Фемкульт, Дивитися

Час читання: ( Кількість слів: )

14 липня за дистрибуцією «Артхаус Трафік» в Україні виходить у прокат фільм Йоакіма Трієра «Найгірша людина у світі», прем’єра якого відбулась в основній програмі торішнього Каннського фестивалю. Режисер знову ставить у центр оповідання жінку, але на відміну від попередньої стрічки, містичного трилера «Тельма», не наділяє її відьмацькими якостями.

Трієр повертається до камерного кіно, де герої на тлі міста шукають себе, переживають свій травматичний досвід, помиляються, кохають та намагаються бути у минулому й прийдешньому. Чи справді стрічка захищає принципи жіночої незалежності, чи все ж таки стає ще одним упередженням та острахом перед образом героїні, яка порушує соціальні норми патріархального світу?

Фільм «Найгірша людина у світі» побудований за структурою класичного роману про дорослішання. Він складається з 12 частин, епілогу та прологу, у центрі яких — головна героїня Юлія, представниця норвезького середнього класу, за дорослішанням якої ми спостерігаємо. Але, звісно ж, сьогодні, на відміну від доінформаційного суспільства, ці рамки становлення себе значно зсунуті у часі. Вперше ми зустрічаємо головну героїню одразу після закінчення школи, коли вона вступає на медичний факультет. Саме від цього починається відлік незмінного стану фрустрації, що супроводжує її у наступні роки. Вона перебуває у полоні соціальних ілюзій про пошук, знаходження та ствердження себе на своїй сходинці соціальної драбини сучасного світу. Юлія змінює університети, професії, коханців, намагається позбутися комплексу відмінниці та знайти себе у власній винятковості через творчу діяльність. Саме так вона опиняється на порозі тридцятиріччя, працюючи продавчинею у книжковому магазині, перебуваючи у відносинах із відомим художником коміксів, старшим за неї на кілька років. До цього катастрофічного стану, на думку нашого суспільства, додається ще й відсутність дітей, і навіть бажання їх мати, а також втомленість від пошуку себе та від загалу, що вимагає стабільності та респектабельності.

З перших хвилин фільму глядач опиняється на кордоні між почуттями заздрощів, захвату, сорому та співчуття до головної героїні. Легкість, із якою вона ухвалює рішення, що потім впливають на її подальше життя, викликає захоплення, адже кожен із нас так чи інакше перебуває в омані уявлення про існування остаточного вибору, після якого відхилення від траєкторії вже не є можливим. Усі дві години нас не полишає запитання про те, хто ж така Юлія? Сучасна мадам Боварі з роману Флобера, яка завжди буде невдоволена своєю реальністю і вимагатиме більш яскравого та кінематографічного існування? Або ж байронівський Чайльд Гарольд у сучасній Європі, знесиленій добробутом?

Трієр, розвиваючи характер своєї героїні, стверджує відступ від патріархальної побудови світу. Структура фільму відсилає нас до творів романтичної епохи, і Юлія має всі риси класичного героя, що виконує роль «чужинця» серед суспільства. Її постійна невизначеність у виборі кар’єри, небажання мати дітей викликають подив та непорозуміння серед друзів та прихильників її партнера, маркуючи її як вигнанницю серед цієї реальності людей 40+ із хорошими будинками, зрозумілими кар’єрами та родинним добробутом. Ця відстороненість і неприйняття світу змушують її шукати нових відчуттів та сенсів буття. Ця несприйнятність розуміння людини як самостійної одиниці в суспільстві не дає простору знайти опору в собі. Тож вона звертається до нових стосунків, де здається, що за допомогою іншої людини можна краще зрозуміти себе та свої потреби. Протягом двох годин ми спостерігаємо, як Юлія блукає серед чоловіків, професій та очікувань суспільства, і превалійність множинних стереотипів закриває їй шлях до себе.

Трієр замінює поняття романтичного героя на романтичну героїню: Юля постійно змінюється, її історії незавершені, з відкритим кінцем. Так режисер віддає типового чоловічого персонажа жінці й наділяє її рисами, що протягом сторіч були табуйовані для неї.

Зазвичай у класичних творах митарства жінок були спричинені їхньою неспроможністю впливати на власну долю, що мало обов’язково закінчитися трагедією. В «Найгіршій людині у світі» марнославство Юлії постає її свідомим вибором і навпаки виголошується як маркер незалежності, адже лише вона може вирішувати за себе, як далі їй будувати власну долю. Беззубість цих виборів скоріше може сприйматися як критика того, що, попри сучасний рівень емансипації нашого суспільства, місце жінки досі вміщується в певний набір стереотипів: вона або повинна бути успішною «залізною леді», або ж виконувати роль натхненниці, матері та господині дому.

Головну героїню жодна з зазначених ролей не задовольняє, і вона все ж таки намагається розмістити себе десь між загальноприйнятих кліше, що дозволяє визначитись у своїх відносинах зі світом. І тут глядач може помітити стрибок, який робить Трієр, якщо порівнювати його з режисерами-попередниками. У вже класичному фільмі Жана-Люка Годара «Жити своє життя» для головної героїні Нана життя закінчується трагедією, бо свобода вибору є лише ілюзією, яку буржуазне суспільство Франції 60-х не може допустити. Паралелі з годарівською картиною можна помітити і в побудові структури, адже обидві стрічки мають 12 частин. Але те, що не було дозволено в середині минулого сторіччя, Норвегія-2021 вже підтримує, не маючи на увазі обов’язкову смерть — єдиний фінал, який раніше був дозволений жінці, не згодній грати за правилами патріархального суспільства.

Всі історії — це довгий шлях ствердження та прийняття себе у своїй непевності. Двогодинне ствердження марнославного життя, результатом якого стає смерть, перед котрою всі рівні, і жодні звершення не допоможуть її оминути. Прийняти себе в усій своїй непрактичності та небажанні великих звершень, чого б вони не стосувались: кар’єри чи материнства. Затвердити себе у розумінні, що ніхто нікому нічого не винен, нехай це й маркує тебе як найгіршу людину у світі.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!