Королеви крику залишають трони. Письменниці-горористки про розвиток жанру в Україні

від | Чер 29, 2022 | Фемкульт, Читати

За день до вторгнення росії я редагувала горор-оповідання для збірки, яка мала вийти до «Книжкового Арсеналу». Але після 24 лютого мені здалось, що в тому редагуванні більше немає сенсу — те, що відбувалось у реальності, було страшніше за будь-яке горор-оповідання. За кілька тижнів, після новин із Бучі та Бородянки, я взагалі подумала, що горор як жанр в Україні не виживе, бо чим ще можна лякати? І навіщо лякати? Але от минуло чотири місяці війни. Ми з редакторкою завершили роботу над оповіданням, збірка вийде після нашої перемоги. І я вирішила розпитати горористок, якими захоплююсь, про їхні думки щодо розвитку жанру в Україні. Та про те, чому навіть на фоні війни ми прагнемо занурення в горор-літературу?

Авторка Ірина Гуріна,
ілюстраторка збірок горор-оповідань «Бабая»

Що таке горор та навіщо лякати і лякатись?

Ната Гриценко
авторка горор-оповідань та роману в жанрі темного фентезі «Тінь на порозі», редакторка, перекладачка 

Якщо не заглиблюватися в сиву давнину, то сучасний горор великою мірою бере початок із готичного роману 18-го століття та романтичної літератури 19-го. Цей прозовий сегмент пропонував читачеві можливість трохи полоскотати нерви екзотичними локаціями та обставинами. Спершу — інтер’єрами похмурих середньовічних замків, у стінах яких відбуваються химерні події, пізніше — резонансними злочинами чи новими малозрозумілими науковими досягненнями на кшталт електрики. Судячи з того, що цікавість до цих тем за триста років нікуди не зникла, людей приваблює сама ідея отримати контрольований викид адреналіну, почуваючись при цьому в безпеці. Зрозуміле й цілком легітимне бажання.

Світлана Тараторіна
авторка горор-оповідань, детективного фентезійного роману «Лазарус», суддя на конкурсах горор-прози

Я радше фанатка кіногорору, який почав мене захоплювати з дитинства (перші горори: «Гремліни», «Щелепи», «Кошмар на вулиці В’язів»), аніж поціновувачка власне літератури жахів. З горор-текстами я познайомилася значно пізніше. Мабуть, воротами у жанр для мене стала збірка готичної прози з такими текстами як «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» Мері Шеллі, «Ватек» Вільяма Бекфорда та «Кентервільський привид» Оскара Вайлда. Потім був роман сучасного автора (на жаль, вже не пам’ятаю його прізвища) про екзорцизм, після якого я не спала кілька ночей. І з тих підліткових часів зі мною назавжди залишився оцей солодкий страх — коли все навколо перестає аж так важити (підліткові проблеми наприклад), а найголовнішим стають ірраціональні переживання через описане у книжці. Мета горору — налякати читача. А мета читача — у такий спосіб втекти від реальності. Для мене саме ескапізм — головне завдання жанру. Ви запитаєте: нащо ж втікати у ще гірший світ? А для того, щоб осторонь спостерігати за історією, в якій тебе немає. Читач — у безпеці, на відміну від героїв. Він може переживати, приміряти на себе ролі персонажів, але знати, що все це не насправді, все це гра. За ще однією версією, горор — це прокачування нашого адреналіну, підготовка до гострих ситуацій у реальності.

Є кілька напрямів класифікації піджанрів горору. Мені подобається поділяти горор за конвенцією, в якій написані тексти: фантастичною або ж реалістичною. Звісно, особисто мені ближчою є перша. Це історії про надприродні жахи за участю міфологічних істот або ж наукова фантастика про космічні жахи, сюди ж можна зарахувати постапокаліптику і навіть зомбі-горори, хоча останні цілком можливо поставити на полицю з представниками межового піджанру — так званого боді-горору (це про різноманітні деградації тіла: мутації, хвороби, каліцтва та інші перетворення). Щодо реалістичної, то сюди можна зарахувати історії про маніяків, напади тварин та інші психологічні переживання, спричинені подіями без явних фантастичних елементів. Питання кваліфікації тексту за певним піджанром — це завжди про те, які прийоми превалюють і яким є провідний мотив тексту. Якщо налякати, то це точно горор.

Моїм улюбленим жанром як для читачки, так і для авторки, є жанр (чи піджанр), який гордо стоїть на межі горору та власне фантастики. Це темне фентезі, темна фантастика.

Оксана Ковальчук
авторка горор-оповідань, суддя на конкурсах горор-прози

У горорі завжди є проєкція наших внутрішніх переживань, чогось такого, що ми тримали за зачиненими дверима свідомості. Цей жанр не має на меті лише налякати, він збурює щось глибинне, спонукає до роздумів. Це своєрідний інструмент самопізнання. І страх тут лише каталізатор, перша реакція, за якою йде цілий спектр емоцій. Автор у тексті працює саме на це, він веде читача до емоційного потрясіння, переосмислення наріжної теми історії, яку створює. Інколи ми хочемо боятися, аби більше не боятися, щоб пережити новий досвід через персонажа, здивуватися. Це властиво не тільки горору, а й усій літературі — читаємо, бо нам хочеться чогось нового, цікавого, неочікуваного.

Аліса Гаврильченко
редакторка літературного альманаху «Стос», авторка горор-оповідань, суддя на конкурсах горор-прози від «Стосу», авторка детективного роману «Нерозважний корольок»

Горор — література жахів, тобто така, що покликана позбавити читача спокою. Якщо говорити просто — автор має налякати свою аудиторію. Але це дуже і дуже спрощене уявлення, коли здається, що горор — то якась химерна забавка для тих, кому бракує жахіть у реальному житті. Насправді це не лише розважальний жанр. Горор, як і будь-яка інша література, також може зачіпати дуже серйозні, болісні теми, і настільки гостро, проникливо та глибоко, наскільки це можливо взагалі. Горор — не обов’язково фантастика, він може розповідати і про буденність війни, і про важке дитинство, і про знущання з тварин, і про пандемію, і про кліматичні зміни. У горорі немає жодних заборон на висвітлення різних явищ, він, по суті, не має жодних табу, в ньому можуть поєднуватися жах і любовна лінія, страх і політика, чорний гумор і насильство. Горор збагачує літературу, робить із нею те саме, що підсвідомість зі свідомістю, він здатен змінити літературну мапу, а з нею — мапу світу, і це вже довів його засновник Едгар По, це показав Лавкрафт, це доводить тепер Стівен Кінг (який підтримує Україну від перших днів війни).

Едгар По вважається засновником жанру жахів, але горор має попередників: не лише готику, а й більш давні — старі та страшні казки, в яких вовк, наприклад, з’їдає Червоного Капелюшка, і ніхто не приходить на допомогу. Крім казок є й стародавні міфи, які також вважаються «прапрапрапрадідусями» горору. Бо що могло бути страшнішим для печерної людини, ніж розповіді про незрозумілих всемогутніх розгніваних богів під час грози. Але щоб справді налякати читача, автор має змусити його повірити у щось. Сьогодні це зробити складніше, ніж кілька століть тому, автор повинен добре розуміти психологію і справді любити горор.

Авторка Ірина Гуріна,
ілюстраторка збірок горор-оповідань «Бабая»

Про страхи або чим лякають горорист_ки

Ната Гриценко

Чи залежать страхи від культури — універсальна тема для обговорення; єдиної думки щодо цього немає. Гадаю, архетипні речі на кшталт смерті чи потойбіччя універсально лякають людей у будь-якій точці земного шару. З іншого боку, є страхи, зрозумілі тільки конкретній культурі. Наприклад, у вісімдесятих у США спостерігався високий рівень несподіваної смертності уві сні серед лаоських біженців-хмонгів; цей приклад згадують у дослідженнях сонного паралічу як приклад культурно обумовленого явища, властивого лише окремій етнічній групі з власною колективною воєнною травмою. І саме тому в Україні існують такі книжки, як «Хліб із хрящами» Михайла Бриниха чи «Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек» Олексія Жупанського: вони промовляють до конкретних історичних травм, що будуть малозрозумілі поза контекстом західному читачеві.

Аліса Гаврильченко

Страх — це одна з основних емоцій, яка допомагає вижити й еволюціонувати, вона притаманна всім нам. Страх формується у найдавнішій частині мозку. Без страху нас давно б не було. Ми б переходили дорогу на червоне світло, робили б безліч небезпечних справ, без страху, можливо, давно б знищили цілий світ, маючи такі штуки, як ядерна бомба й атомна електростанція. Страх оберігає нас, зупиняє перед безоднею, підказує, що робити: завмерти, втекти чи атакувати.

Література, що має за мету налякати читача, — це також література про життя і про виживання, про звичайну людину, про всіх нас загалом. Горор попереджає, що може статися, нагадує, яким жорстоким може бути світ, показує, якими монстрами здатні стати рідні, викриває різні маніпуляції. Безліч тем насправді, бо немає такої сфери, в якій не було б страху. Діти бояться втратити батьків, письменник боїться виступати перед аудиторією, наркоман боїться ломки, політик боїться стати непопулярним.

Авторка Ірина Гуріна,
ілюстраторка збірок горор-оповідань «Бабая»

Жінка і горор: про авторок та персонажок

Ната Гриценко

Велика частина готичної літератури писалася жінками, й саме ті давні часи передали нам у спадок образ тендітної героїні, якій випадає переживати ті чи інші жахіття. На жаль, суспільне визнання жіночої рівності відбувалося з дуже великим запізненням і досі не до кінця, тому на один «Гелловін», де Джеймі Лі Кертіс не злякається штрикнути маніяка ножем, завжди припадає декілька фільмів, де героїня буде кричати й тікати, доки її не врятує якийсь мачо. А на один роман із детально прописаною жіночою героїнею, написаний жінкою чи чоловіком, — із десяток інших, де жінкам відведено декілька картонних реплік, щоб читач подумав: «Ну чого вона домахується до такого чудового героя-чоловіка, невже не бачить, як йому тяжко і яка важлива місія йому відведена». Я перебільшую, звісно, але проблема лишається: не всі бачать у жінці живу істоту, як би це не було безглуздо.

З погляду загальновживаних горорних тем, абсолютно не важливо, писатиме про них жінка чи чоловік: якщо автор_ка має смак і емоційну чутливість, твір вийде якісним незалежно від жанру чи тематики. Інша справа, що жінки історично мали менше шансів побачити свій твір надрукованим, і ця ситуація почала виправлятися буквально на нашій пам’яті.

Останні кілька років репрезентація жінок у горорі, як письменниць, так і режисерок, вже значно покращується, але мені видається, що для жіночого погляду в жанрі все тільки починається. Якщо взяти за аксіому те, що мета горору — збурити у читачеві чи глядачеві дискомфорт, то для авторок відкрита чудова малозвідана сфера жіночого боді-горору. Багато чоловіків, та й чого там, деяка частина жінок відчувають суттєву фобію перед жіночою фізіологією. Менструації, вагітність та народження дітей — процеси, що значна частина аудиторії вважає або малозрозумілими, або такими, які не потрібно виносити на загал. Варто лише згадати, як реагувала значна частина українського суспільства на обкладинку аж ніяк не горорного коміксу «Заборонений плід» Лів Стрьомквіст, що виходив у видавництві «Видавництво». Хоча сам комікс, власне, й розкриває причини, з яких людям неприємно бачити на обкладинці твору менструацію, попри те, що це так само природний процес, як слиновиділення чи потіння.

Саме жінки насамперед працюватимуть із гендерними темами. Це не означає, що всі гендер-горори будуть якісними чи що навіть якісні публіка зрозуміє та схвалить; режисерський дебют Ромоли Ґарай «Амулет» досі має на imdb рейтинг 4.8, хоча це гідне перегляду й важливе кіно, присвячене темі насильства над жінками та можливій реатрибуції. Торішньому «Титану» Джулії Дюкорно пощастило більше, але це страшенно дискомфортне кіно навіть для жінок, хоча саме в цьому, нагадаю, і полягає ідея жанру — створити дискомфорт. Привиди й зомбі вже давно нікого не лякають, тож найбільш перспективні теми для сучасного горору на межі нинішнього соціального переламу — це технофобія і гендерна небінарність.

Саме тому мені хотілося б бачити в українському горорі більше авторок і бачити, як ці авторки активніше працюють саме з властиво жіночими темами (це камінь і у власний город, звісно). Хоча останні оповідання від авторок, які мені доводилося редагувати, були чудовими навіть попри звернення до класичнішої тематики: Оксана Ковальчук робить фантастичний екскурс у фолк-горор (якого, попри абсолютну органічність для української культури, в нас досі критично, критично мало), а Світлана Тараторіна звертається до кримськотатарської міфології — все це дуже потрібні для нашої літератури речі.

Маю надію, що нова хвиля психологічного горору, яка зараз набуває популярності у маскультурі, зуміє здолати і значну частину згаданих уже мною кліше, пов’язаних із жіночими персонажами. Тобто кінематограф нарешті полишить у минулому «королев крику», а письменництво — пасивних героїнь, які стають заручницями обставин просто через небажання авторів реєструвати неминучі суспільні зміни навколо себе.

Світлана Тараторіна

Горор не є моїм основним жанром, це радше гра без правил. Точніше, з правилами, які доводиться опановувати, тому для мене тут немає тем табу чи улюблених ідей, які хочеться раз у раз проговорювати. Традиційно заведено вважати, що горор — чоловічий жанр, а жінка у ньому радше жертва, ніж убивця. Звісно, це далеко не так. Горор — територія вседозволеного різноманіття. Саме тому мені дуже подобаються у цьому жанрі неоднозначні, сильні й самодостатні жінки, які приймають себе, навіть якщо їхня сутність — наслідок злочинів інших. Жінки, які чинять зло з власного вибору і завжди борються.

Аліса Гаврильченко

Жінки можуть писати горор під чоловічим псевдонімом, і ніхто не здогадається, що писав не чоловік. Те саме можна сказати про чоловіків. Страхи мають усі, незалежно від статі. Інша річ, що жінки, мабуть, частіше згадують про особисті стосунки, про залежність від них, про зґвалтування, про вагітність. Чоловіки частіше обирають інші теми, пов’язані, наприклад, із війнами, машинами, всесвітом. Але все ж горор важко ділити на жіночий і чоловічий, бо він говорить про страхи, які відомі всім нам. Мабуть, я б ділила горор на дитячий і 16+, отут справді є велика різниця.

Оксана Ковальчук

Горор прийшов у моє життя саме з чоловічими іменами: Мерріт, Кінг, МакКемон, Баркер. Але я ніколи не вважала, що це суто чоловічий жанр. Було інше упередження — що горор існує лише в закордонних декораціях, а в українських реаліях нічого страшного відбутися не може. Тому перші мої спроби в горорі нагадували переказ якогось голлівудського жахастика. Це був період шкільних літературних експериментів, на щастя, ті твори назавжди втрачено. Знову до горору я повернулася значно пізніше, десь у 2017–2018 році. І зрозуміла, що мені комфортно і цікаво писати в цьому жанрі, мені подобаються напруга, драматизм, емоційне оголення, які дає горор. Звісно, довелося зіткнутися з думкою «Ти пишеш жахи? Але ти ж дівчинка». Для мене не існує розділення на чоловічий чи жіночий горор. Писати жорстко українські авторки вміють незгірше авторів. Міряти статтю горор, як і будь-який інший жанр, я б не радила. Обираючи для себе авторів, краще орієнтуватися на їхній художній стиль, манеру подання історії.

Авторка Ірина Гуріна,
ілюстраторка збірок горор-оповідань «Бабая»

І прийшов Бабай: про спільноти та конкурси горор-оповідань

Оксана Ковальчук

Горор розвивається, і це беззаперечно. Хоча досі є трохи упереджене ставлення до нього, як до жанру геть непопулярного, яким цікавиться невеличка аудиторія читачів. Попри те горор потроху виступає з тіні, але переважно завдяки перекладеній українською іноземній літературі, хоча і тут попит перевищує пропозицію. Книжок українських авторів у жанрі горор критично мало. Як мені здається, не тому, що їх не пишуть, а тому, що видавці з надмірною обережністю ставляться до самого жанру.

Зараз у питанні розвитку горору провідну роль відіграють тематичні спільноти. Однією з найбільш активних серед них є проєкт «Бабай». Тут оглядають новинки жанру, своїми силами випускають міжавторські збірки, тим самим відкриваючи аудиторії нові українські імена, перекладають твори відомих іноземних письменників, які ще не перекладені українською, роблять ексклюзивні інтерв’ю з відомими закордонними авторами. Це візуалізує для того ж таки видавничого ринку попит на жанр серед читачів, дає вибірку талановитих українських авторів.

Особисто я познайомилася з проєктом «Бабай» завдяки конкурсам, в яких брала участь. Для мене це був важливий досвід, і річ не тільки в тім, що я тричі посідала призові місця. Конкурси — це не про критику, не про те, програв чи виграв. Це можливість побачити, як твій текст сприймає незалежна аудиторія, що спрацювало, а що було зайвим, можливість аналізувати оповідання колег, вчитися бачити сильні та слабкі сторони історії. Все це потім працює на автора, покращує його власне бачення тексту, змінює підхід до реалізації нових ідей. Справжній конкурс, як на мене, триває саме у період приймання оповідань, коли учасники пишуть свої твори.

Світлана Тараторіна

Із хлопцями з «Бабая» я познайомилася, ще коли вони не були «Бабаєм», а організовували літературний конкурс на честь 70-річчя Стівена Кінга. Я написала коротеньке оповідання — мою першу спробу в жанрі горор — і надіслала журі. Роботу відібрали до фіналу, але з тою збіркою не склалося. Проте мені дуже сподобався досвід. Оповідання називалося «Дім у степу» і було про давнє прокляття та історію Криму. Саме воно надихнуло мене на написання роману «Дім солі», який мав би вийти у видавництві «Віват» цього року. У романі зберігся основний мотив оповідання: ми живемо у наслідках минулого, розібратися з теперішнім можна лише, вивчаючи історію — як свою особисту, так і цілої країни. Демони, випущені за тисячоліття до нашого народження, можуть повернутися, щоб уже з нас спитати борги наших (або й не наших) батьків.

Коли з’явився «Бабай», я написала кілька матеріалів для сайту, здебільшого це були огляди на горор-фільми чи серіали. Потім була збірка «Бабай: перший кошмар», де я вже виступила запрошеним автором. Це знову був дуже цікавий досвід і спеціально написане оповідання «Кенджагук». Я свідомо хотіла написати щось нехарактерне для себе. Мені здається, що вдалося. «Кенджагук» — про жорстоку альтернативну реальність, владу соцмереж, дитячі травми, канібалізм та про жінку, яка вирішила більше не бути жертвою. Після цього «Бабай» запросив мене долучитися до журі конкурсу «Тринадцятий клас».

Оповідання, написані на конкурс, мали хоч якимось боком стосуватися школи. Я була приємно здивована активністю учасників та різноманітністю тем. Перемогли, звісно, найкраще написані тексти. Але мені б хотілося побачити нові роботи від усіх фіналістів. Саме такі конкурси здатні розвивати жанр і виводити на ринок нові імена. Дуже сподіваюся, що після перемоги та повернення з фронту головного Бабая, автора найкривавішого оповідання зі збірки «Бабай. Перший Кошмар» Дімки Ужасного, ми організуємо ще не один конкурс. І, звісно, будуть нові збірки та фензини.

Ната Гриценко

Не всі редактор_ки витримують горор фізіологічно. Я не замислювалася над цим, доки не настав час складати своє перше перекладацьке резюме, в якому крім іншого зазначила, що хочу працювати з жанровою літературою та готова братися за складні теми. Так, є речі, які мені не надто приємно бачити на екрані, я досі примружуюся на класичних сценах із ланцюгами у «Повсталому з пекла», але у тексті навіть сплаттер не відволікає мене настільки, щоб не мати змоги зосередитись на літературних властивостях тексту та сюжетному фактчекінгу.

В усьому іншому редагування горору нічим не відрізняється від етики редагування будь-якого тексту: читати уважно, намагатися не втручатися у стиль і лексику автора та просто робити текст сильнішим, десь прибравши зайве, десь запропонувавши альтернативу, а десь підкресливши переваги. Геть усі правки ми узгоджуємо з авторами: як перекладачка знаю, наскільки дратує, коли редактор ставить перед готовим варіантом тексту постфактум, без можливості обговорити ті чи інші зміни.

Загалом вважаю майбутню збірку від «Бабая» доволі сильною, і приємно зауважувати не тільки загальний рівень текстів, який зростає щороку, але і внутрішньожанрове різноманіття й унікальність авторських голосів. Ви не сплутаєте одне оповідання з іншим, бо кожне пропонує власний своєрідний літературний стиль і виводить на перший план сильні сторони авторів. Якщо хоча б третина з учасників збірки допише й видасть свої дебютні романи з елементами горору, жанр в Україні отримає гідне нове життя.

Ірина Гуріна
ілюстраторка збірок горор-оповідань «Бабая»

Ніколи не боялася ні фільмів жахів, ні оповідань, абсолютно нічого. Єдине, що мене лякало — це реальна жорстокість людей, жахи війни у документальних фільмах і тепер лякає нова реальність України. Я ніколи не боялася крові, смерті, проте естетики в цьому теж не бачу, за освітою я лікар-анестезіолог, для мене це буденність.

Серед фанатів горору я ніколи не зустрічала злих людей, садюг чи відвертих мерзотників. Всі мої друзі, які пишуть кошмари на сторінках, абсолютно прекрасні в житті: чуйні, добрі й милі.

Жіночі образи в ілюстраціях я продумую, пропускаючи через себе. Коли малюю, то завжди ототожнюю себе з жінкою на картині. Тим паче часто використовую себе як референс. Зазвичай не надто прив’язую картину до твору, я наче висмикую ниточки сюжету з тексту і вплітаю його у свою картину.

Свої страхи раніше малювала, дуже рідко, частіше для самої себе в скетчбуці я малюю свої мрії — вони так здійснюються.

Аліса Гаврильченко

Сучасний український літпроцес уже важко уявити без горору. Після таких книжок, як «Підземні ріки течуть» Євгена Ліра, «Заколот» Володимира Кузнєцова, альманаху «Бабай. Перший кошмар», збірки «Дотик зачаєного жаху», літературна мапа в Україні змінилася назавжди. Ми побачили, що попит на горор буває просто шалений, особливо серед молоді. Тепер, коли триває повномасштабна війна і говорять про загрозу епідемій, горор стає все більш актуальним. Саме він здатен дослідити й висвітлити найтемніші сторінки нашої сучасності. І нашої історії також.

Літературні конкурси на «Стосі» були різні, конкурсів саме горор-прози ми мали три. Перший присвятили Стівену Кінгу, другий — Лавкрафту, третій — Едгару По. Що тішить — після кожного конкурсу вдалося видати збірки з творами переможців, саме це й було нашою метою: відкрити нові імена, створити щось цікаве, опублікувати й дати змогу читачам придбати. Я ніколи не хотіла, щоб «Стос» був лише одним із літературних сайтів, котрий тільки стежить за новинами. Навпаки, «Стос» став своєрідним стартовим майданчиком для авторів-початківців і сам створював новину за новиною: ось новий конкурс, ось нова збірка, ось нова презентація, ось нові голоси в літературі… Набагато приємніше самому щось організовувати, створювати, робити внесок, ніж стежити за літературним процесом на відстані.

Приємно, що в нас дебютували такі потужні письменники, як Євген Лір, Влад Сорд. Згадую й твори таких сильних авторів, як Інгвар Ант, Володимир Компанієць, Олексій Сударенко, Олег Стецюк, Василь Золотарьов, а також авторок Елен Тен, Владислави Сахнюк, Наталії Гриценко, Христини Мельник. Їхні оповідання вражали насамперед тим, як описане бачення світу, нестандартне, неповторне, і вони змогли змусити повірити членів журі в те, про що написали, змогли викликати неспокій, захват і страх. Страх дерев. Страх війни. Страх Голодомору. Різних містичних явищ, які неможливо пояснити. І все-таки, що я помітила і що цілком справедливо, основним джерелом зла в оповіданнях є людина, а не якийсь прибулець чи інша потойбічна сила. І основним джерелом добра також є людина. Пекло і вирій — всередині, в нас. І залежать від нас, від наших вчинків.

Авторка Ірина Гуріна,
ілюстраторка збірок горор-оповідань «Бабая»

Особисті досвіди занурення у горор

Світлана Тараторіна

Мені здається, що в обох моїх романах є кілька справді моторошних сцен, але про власне горор-роман я ще не думала. На моє переконання, і зараз, і після перемоги ми потребуватимемо не тільки військової прози, а й ескапістських історій, здатних затягнути у свій моторошно-солодкий світ, щоб на кілька годин втекти від жорстокості світу реального. А будуть і тексти на межі, як, скажімо, проза ще одного воїна-письменника Влада Сорда, коли фантастика, горор стануть прийомами, за допомогою яких автор зможе розказати про військову реальність. Бо насправді ми живемо у час легенд, коли новини здатні налякати значно сильніше за романи, а вигадка пасе задніх на фоні побаченого за вікном. І цей час безперечно потребуватиме своїх співців і дуже різноманітних способів відтворення: від сухого нищівного реалізму до фантасмагорійного горору.

Безперечно, автор, що прагне писати у певній конвенції, має читати авторів обраного жанру, розуміти тенденції, запити аудиторії. У своїй творчості я більше орієнтуюся на спекулятивну фантастику, темне фентезі. Тут можу порадити тексти Джо Аберкромбі, Роберта Вегнера, Ребекки Кван, Дена Сіммонса, які є вже українською, та романи Джесса Буллінгтона, Глена Кука, які, на жаль, поки доступні лише в оригіналі, але точно мають бути прочитані поціновувачами грімдарку.

Ната Гриценко

Горор як окремий жанр має визначену маркетингову цінність: беручи до рук книжку, вмикаючи кіно чи запускаючи гру, ви матимете цілком конкретні адреналінові очікування. Водночас елементи горору легко включаються у багато інших жанрів, Ніл Ґейман тому чудовий приклад. Горор чудово влився у ринок «твердої» фантастики, бо коли автори описують далекий космос, океанічні глибини чи майбутнє забрудненої землі, це страшно за означенням. («Закоłот. Невимовні культи» Володимира Кузнєцова — чудовий приклад органічного поєднання фантастики й горору в українській літературі). Так само добре він здатен працювати у фентезі, бо не все фентезі пишеться на категорію 13+, а не кожне 18+ передбачає лише еротику — у вигаданих світах безліч можливостей полякати читача.

Коли я писала «Тінь на порозі», то не думала про цілеспрямоване включення конкретних жанрових елементів чи про те, що це буде саме «темне фентезі», — радше про те, як показати темний бік людської психіки. Дослідити, наскільки агресію та ненависть у людині формує несприятливе оточення та пережите насильство, а наскільки воно є природною схильністю. Я пишу дуже рідко, але коли пишу, то передусім про дуже травмованих і психічно нестабільних персонажів, життя для яких принципово не відрізняється від фільму жахів: людина, як-то кажуть, страшніша за будь-якого звіра. У романі, який я закінчила кілька років тому й ще не публікувала, головний герой змушений наново переживати витіснену з пам’яті травму дитинства, що супроводжується цілком горорною появою потойбічних істот. Багато творів у жанрі обігрують такі сюжети як суть конфлікту — читач намагається зрозуміти, реальними є переживання героя чи галюцинаторними. Для мене це питання вторинне: навіть якщо людина бачить галюцинації, вона переживає їх наяву, тож значно важливіше, звідки ці образи беруться і з якими реальними травматичними подіями вони пов’язані.

Для нової збірки «Бабая» я написала оповідання про любов. Дуже перверсивну, звісно, але все ж любов. У реальному житті такій навряд чи можна знайти адекватне виправдання в рамках загальнолюдської моралі, але літературний твір на те і є полем для експериментів — завжди думаю про «Осину фабрику» Ієна Бенкса як про приклад.

Аліса Гаврильченко

Елементи горору я використовувала у деяких своїх текстах, можу і вмію створювати похмуру атмосферу, якщо цього потребує задум, можу бачити ситуацію очима жертви (головні герої в горорі — це часто саме жертви), можу описати насильство, можу навіть зобразити, як і про що думає психопат. А от чи постане з цього саме горор-оповідання… У збірці «Вбивство на вулиці…» моє оповідання пов’язане з творчістю Едгара По, проте мені особисто здається, що там більше трилера, тобто напруги, а не горору, тобто жаху.

Я взагалі здебільшого авторка детективів, пригодницької літератури, проте не уявляю свою творчість без цих елементів горору. Зараз у мене такий етап, коли я більше використовую екшн, драйв, стрімкі події, аніж переживання й емоції персонажів. Горор зазвичай вимагає більшої заглибленості саме у внутрішній світ. У горорі не завжди все закінчується добре. Це складніше. Взагалі, не кожен може писати саме в жанрі жахів. Так буває, в цьому немає нічого ганебного чи страшного для письменника. Якщо відчуваєте, що у вас виходить не горор, а, наприклад, трилер, антиутопія чи темне фентезі, це ж теж добре. Кожен жанр має право на існування. Як читачка я взагалі полюбляю дуже різножанрову літературу, аби лише не була нудною. Та й «чистих» жанрів зараз уже майже не знайти, більшість сучасних творів поєднує в собі одразу кілька течій, традицій і жанрів. Лише від автора залежить, наскільки добре в нього вийде така суміш і наскільки в ній переважатиме частка горору.

Оксана Ковальчук

У мене завжди була цікавість до старовинних традицій, вірувань, цікаво віднаходити їхній відгомін у нашому повсякденні. Так у регіоні, звідки я родом, світло, гаряче, вогонь малим дітям пояснюють словом «жижа». Незрозуміле і, на перший погляд, невідповідне слово. Але, коли я спробувала докопатися, чому так, виявилося, що це старовинна назва, яка походить від білоруського божества вогню на ймення Жиж. Так дітей застерігали від небезпеки — лякали гнівом духа. Певним чином мене це зачаровує, коли в домі, де є смартфон і інтернет, поруч існує щось давнє, що зв’язує нас із нашим корінням. Ми сьогодні втрачаємо багато з тих традицій, не розуміємо їхньої суті.

Відтворювати їх у текстах — це такий спосіб фіксувати спогади про минуле. І фолк-горор для цього — найзручніший інструмент, бо цей піджанр протиставляє древні традиції сучасному світогляду, дозволяє показати їхню глибину, сутність, тяглість. Як мені здається, фолк-горор — це саме про світогляд людей, а не про персонажів. Хоча буває, що тексти з використанням традиційних міфічних істот називають фолк-горором. Персонаж може бути будь-який, навіть вигаданий самим автором, головне — закласти у нього те древнє бачення світоустрою, яке відмінне від наявного сьогодні. Від цього і потрібно відштовхуватися, використовувати елементи регіонального фольклору. А це величезний пласт матеріалу, адже у кожному куточку країни, в кожній місцевості свої легенди, свої побутові вірування, які виростають саме з тих давніх уявлень про світ.

Якщо говорити про оповідання «Медоїди», яке перемогло у конкурсі цього року, мені здається, що це не я знайшла ідею, а ідея мене. Я дуже люблю Полісся, хоча я там народилася і виросла, цей край досі для мене загадковий, просякнутий містикою, потужною аурою присутності таємничого. І у мене завжди було бажання якось вивільнити цю енергетику на сторінках тексту. Випадково я натрапила на матеріал про бортників Полісся, почала занурюватися в цю тему, хоча і не розглядала її як ідею майбутнього оповідання, — просто з цікавості. І якоїсь миті, на історії про те, як господарі знаходять у бортях загадкових істот — чи то духів, чи то чортів, — до мене прийшло усвідомлення, що я хочу про це написати. Розказати про цей промисел, що зберігся на Поліссі, але вважається давно зниклим в інших країнах, описати ці повір’я, обряди, які досі плекають бортники.

Це настільки унікально та самобутньо, що дійсно нагадує певний культ: люди живуть цим, просякнуті любов’ю до маленької бджоли, її праці, до свого ремесла. В селах співають щедрівки, в яких бажають великих роїв, господарі бортей ходять сповідати бджіл — розмовляти з ними, просити меду. Я настільки пройнялася цією темою, що оповідання написалося на одному подиху. Складно було лише в одному моменті — виокремити з усієї інформації ту дрібку, яку я використаю для історії, бо тема насправді захоплива й об’ємна. Ще був момент, коли я вагалася, чи використовувати в оповіданні описи реальних обрядів, та все ж відмовилася від цієї ідеї. Всі ритуали — авторська вигадка, мені не хотілося випадково надати якихось негативних конотацій цим давнім традиціям. Бо насправді вони про світле: про любов до свого краю, про сумлінну працю, про повагу до дарів природи.

Про майбутнє жанру в Україні

Ната Гриценко

Список горорних авторів, які досі потребують перекладів українською, доволі довгий, хоча базовий сегмент уже послідовно заповнюється, передусім завдяки видавництву Жупанського. Дуже рада, що інші видавництва теж потрохи придивляються до жанру. Зокрема, у видавництві «Жорж» зрушило з місця видання Ширлі Джексон; її «Привиди дому на пагорбі» — одна з найблискучіших горорних книжок, що абсолютно не застаріла за останні шістдесят років і цілком здатна конкурувати з сучасним психологічним горором.

Також особисто вболіваю за переклад ще достоту не представлених у нас класиків готичного роману на кшталт Горація Волпола чи Енн Редкліф, це автори, які мусять бути знайомі нашому читачеві. Однак в усіх опитуваннях про брак тих чи інших перекладів на нашому ринку завжди найперше називаю Клайва Баркера. Поки українською не перекладено The Hellbound Heart і хоча б кілька томів «Книг крові», взагалі незрозуміло, чим ми тут усі зайняті.

Крім того, не будемо забувати про існування горор-коміксів. Коміксова індустрія в Україні рвонула вгору буквально за кілька років, і ми вже маємо хороших перекладних представників жанру — три комікси за «Чужими», «Округ Герроу», мангу «Інша»; та й українські автори теж пробують себе у гостросюжетних жанрах. Але звісно, що більше, то краще.

Світлана Тараторіна

Я б дуже хотіла прочитати роман від одного із засновників «Бабая» Дімки Ужасного. Як на мене, його текст у збірці «Бабай. Перший кошмар» — один із найяскравіших. Це обов’язково буде щось драйвове, страшне, можливо, огидне, але обов’язково захопливе. Тож після його повернення з фронту з перемогою ми змусимо Дімку таки дописати все написане. Також у мене великі сподівання на Володимира Кузнєцова та Олексія Жупанського. Вони вміють створювати по-справжньому моторошні тексти.

Щодо сучасних закордонних авторів: дуже чекаю на нові українські переклади книг Томаса Хьовелта. Це справді свіжий, європейський голос у жанрі горору.

Звісно, очікую на книжку від переможниці конкурсу від «Бабая», який мені пощастило оцінювати, — Оксани Ковальчук. У неї дуже готична, фольклорна і водночас сучасна проза, якої нам направду бракує.

Мені здається, що дуже продуктивним напрямом стане військовий горор. Ви скажете, що на війні і так багато жахів. Але, як на мене, коли горло стискає від неможливості говорити про реальність, на допомогу приходить метафора. Це довів Влад Сорд своїми збірками короткої прози. Наші автори, наша країна мають унікальний досвід проживання жаху реального. Це травма, з якою нам доведеться працювати багато років. І водночас це шанс на розвиток. Як ніхто інший, ми маємо право і можемо розказувати про пережите. І повірте, такий горор, що виріс на особистій та національній травмі, не залишиться непоміченим.

Оксана Ковальчук

Дуже хотіла б почитати українською Роберта Маккаммона, саме цей автор став для мене провідником у світ горору, поєднав реальність і світ чогось потаємного. Зараз за будь-якої можливості читаю українських горористів, вони настільки різноманітні за вибором тем, стилю, акцентів. Подобається, як автори працюють саме з українською реальністю, викриваючи близькі кожному страхи і конфлікти. Сподіваюся, що після війни нас чекає багато яскравих дебютів у жанрі горор-роману від плеяди українських молодих авторів. Дуже б хотіла, аби з’явився горорний роман про Чорнобиль. Цей регіон – така собі незвідана земля, зі своєю зруйнованою культурою, з новими законами реальності. Край, в якому радіація нігілювала звичний плин життя, запустила свої, особливі, процеси. І знову ж – це тема, яка може стати маркером оригінального українського горору.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!