Напевно, всі бачили цей жарт, що люди, які тікали від війни, потрапили з творів Ремарка до творів Нечуя-Левицького? Так от, ми з хлопцем опинились у казці «Рукавичка».
Два місяці ми прожили у місті, де на продуктових магазинах висять портрети Степана Гіги, а на вікна клеять іконки для захисту. В «рукавичку» нас набилося п’ятеро, з котом і періодичними гостями-дітьми-собаками-сусідами. На якийсь там день волосся в усіх пахне однаково, бо миємось одним шампунем. Ми розвішуємо білизну одне одного, готуємо з розрахунком на «ще пару порцій», спимо по черзі то на ліжку, то на підлозі, а під час повітряних тривог — усі в одному кублі в коридорі.
Ще до війни я планувала почати робити маски, але не знала (ха-ха), з чого почати. Останні тижні писала у своєму щоденнику щось типу «Невже війна відібрала у мене всю ідентичність? Я ж була кимось до всього цього. Так, я зараз не вдома, у мене немає роботи, нічого не виходить писати, але ж мало щось лишитись? Може, якісь жартики там, я не знаю, з чого взагалі складалась моя особистість, якщо зараз я відчуваю тотальне нічого?». Десь тоді, напевно, я вирішила робити ці кляті маски просто зараз, намагаючись не думати про недоречність, робити з того, що маю під руками. З коробок «Нової пошти», трави, витребеньок, знайдених у секонді, та навіть людського волосся.
На початку не було жодного проєкту. Я просто робила маски, що описують мої та, може, ще чиїсь стани, а Вік (за класним збігом обставин ще й фотограф) — знімки мене в масках і додавав своє бачення. Викладати маски навіть у власний інстаграм було соромно, бо все це не на часі, та згодом я прийняла те, що моя рефлексія війни має право на існування і, може, навіть стане терапевтичною не тільки для мене. Весь сенс того, що ми робимо, склався у моїй голові значно пізніше.
Отже, існує п’ять стадій прийняття неминучого. Але я, здається, винайшла свої.
Сміх крізь сльози. Коли ти починаєш ранок із вимучених жартів про ядерну війну та намагаєшся все іронічно обіграти.
Лють. Коли ти ненавидиш усе навкруги, ненавидиш те, як ненавидять інші, і найбільш за все ненавидиш себе у всьому цьому.
Ескапізм. Коли від новин вже фізично погано, і ти пірнаєш у мультики Міядзакі нонстоп, але сирена наздоганяє тебе і там.
Камуфляж або бажання щезнути. Коли ти вже і не волонтериш, і не працюєш, і не звинувачуєш себе в тому, що не волонтериш і не працюєш, а просто хочеш щезнути.
Весна. Коли в повітрі запахне справжньою весною, і тобі неминуче захочеться жити, як ніколи раніше. Або хоча б, як було до цього.
Усі ці стадії я пройшла за два місяці, що ми прожили у нашій хатинці-рукавичці. Якось Вік помітив, що кожного з нас п’ятьох криє по черзі і ніколи не одночасно. Кожен по-своєму проживав травму війни, і навчитись уживатись із людьми на різних стадіях прийняття було так само цікаво і важко, як примирити всі ці стадії у собі.
Є в цьому проєкті і дещо символічне — першу маску я почала робити під час повітряної тривоги і останнє спільне фото так само під час неї. Це був останній день існування нашої «рукавички» у повному складі. Треба було рушати далі.
