Війна має всі шанси стати найтравматичнішим досвідом нашого життя — незалежно від того, проводимо ми ці тижні в затишному передмісті Гамбурга чи в Харкові, який бомблять та обстрілюють російські війська. Наше спільне завдання полягає в тому, щоб не просто вижити, а й мінімізувати вплив цієї травми на нервову систему. Це дозволить нам швидше включитися у мирне життя після перемоги, відновити життя, відбудувати міста. Читання книжок — один із методів захистити нервову систему. Дослідження, проведене 2009 року в Університеті Сассекса, продемонструвало, що лише шість хвилин читання на день здатні знизити рівень стресу на 68%. Ми розпитали дівчат, чия професійна діяльність пов’язана з книжками, які вони читають, перебуваючи в евакуації або залишаючись вдома.
Анна Санден, письменниця, радіоведуча, засновниця міжнародного продакшну LimeLite
Мої збори тривали 20 хвилин — передбачалось, що це буде дводенна відсутність. Але вона розтягнулася до сьогодні, й після кількох переїздів я опинилась у Чернівцях. Не знаючи, що їду так надовго, брала з собою лише найнеобхідніше. Крім кота та білизни в переліку цих речей опинився планшет, на якому я працюю і читаю.
Перші тижні війни читати взагалі не могла. Фокус стрибав, і сенси губилися. Але я слухала уривки з важливої для мене книжки Тіт Нат Хана The art of living. Свого часу прочитала її двічі. Це джерело заспокоєння, мудрості та добра. Не треба бути буддистом або практикувати медитацію, щоби почути слова глибокої, світлої людини. Слова, які підсвічують ті сторони речей, яких зазвичай не видно. У болі, у завалах втрат душевних і людських, у невизначеності кожної наступної хвилини вони дозволяють побачити всередині те, що здається вже випаленим та розтоптаним. Розглянути ззовні те, що бачиться величезною бездонною прірвою. І наповнити себе та простір світом, добротою та любов’ю. Навіть кілька крапель у спустошеному від болю серці змушують його битися з любов’ю. Нехай ледве відчутною, але з нею.
Слава Світова, тренерка зі словесної майстерності, письменниця, співзасновниця видавництва Creative Women Publishing
Я залишилась у Києві та поки що буду тут. Відверто скажу, читати багато й часто, на жаль, не могла. Лише на третій день війни вдалося повернутися до улюблених книжок. Читала потроху Джона Чівера в оригіналі, бо люблю малу прозу та людей, а він завжди так тонко і глибоко пише про звичайних людей.
Приміром, взяти його оповідання «Прощавай, мій брате!» (Goodbye, my brother!) — у ньому брат постає настільки нестерпним персонажем через свої буденні репліки, фрази, дрібні вчинки, що миттєво викликає шквал емоцій. Саме на це завжди здатне оповідання, де немає сюжетних перипетій, немає великої кількості головних героїв, але є люди під мікроскопом. Саме зараз, у часи війни, щодня й повсюди ми також бачимо людей під мікроскопом, бачимо їхні вчинки, бачимо, як події впливають і змінюють нас усіх.
Також днями я віднайшла на полиці непрочитану книжку, й рука просто потягнулася до неї. Це роман американського письменника Ентоні Дорра «Усе те незриме світло», який отримав Пулітцера і медаль Карнегі. Це книжка про війну, ба більше — знову ж таки про людей. Написана надзвичайно красиво, сповнена поетики і дуже виразних деталей, бо війна, як і наше життя, теж складається із деталей. Назва книжки для мене дуже промовиста, бо в часи, коли наша країна у війні, нам дуже важливо бачити одне в одному все те незриме світло та триматися разом. Бо тільки так наше світло зможе перемогти темряву.
Ольга Карі, письменниця, колумністка та журналістка
Я вирішила залишитись у Києві й у перший тиждень змушувала себе читати принаймні по декілька сторінок. Потім знову втягнулась і вже чотири книжки за місяць здолала — це така розрада.
Першою книжкою, яку я почала читати ще до війни та дочитала вже під час обстрілів Києва, стала збірка есеїв Віри Агєєвої «За лаштунками імперії». Тепер розумію, чому так довго тупцювала на одному місці з читанням цієї книжки до війни. Вона чекала свого часу, й от він настав. Ця збірка про те, чому та як ми опинилися в самому епіцентрі історії, чому війна була неминучою, але неминучою є і наша перемога. Безцінна книжка, як на мене!
Далі була «Кулінарна мандрівка в Гетьманщину» Олексія Сокирка. Купила її ще пів року тому, але руки потягнулися до неї теж під час війни. «Мандрівка» надзвичайно розраджувала під час перших тижнів обстрілів — щось у цих описах козацьких і монастирських застіль було дуже заспокійливе і життєве.
Та мої читацькі будні не могли обійтись без «Дон Кіхота» — з дитинства це моя улюблена книжка. Настав мені час прочитати її в легендарному перекладі Миколи Лукаша. Розтягую в часі це читання, бо насолоджуюсь кожною сторінкою. Моя любов до цієї книжки про «гішпанського гідальго» незмінна, незламна й навіки.
І от зараз почала читати моногарафію Тамари Вронської «Мінусники, покарані простором». Болюча книжка, яка ще раз неспростовно доводить, що за картонною мішурою з «пламбіром, дєшовой колбасой і дружбай народов» совєцька імперія — антилюдська, канібалістська, потворна та огидна система, яка ненавиділа й перемелювала все і всіх. Роман про людей, яких пенітенціарна система «совка» нищила таборами, голодом, розстрілами, висланням, забороною селитися на певних землях і територіях, прирікаючи на загибель та забуття.
Крім того, зараз відчуваю, що настав час дочитати всі «надкусяні» книжки, яких у мене назбиралась ціла полиця — ті, в яких я прочитала сторінок 10–20, а потім відклала на потім. Що ж, оце «потім», здається, настало.
Альона Іванова, книжкова блогерка, кастинг-директорка в медіакомпанії Little Red Light
Читається зараз складно — не завжди вистачає ресурсу на концентрацію, відривають новини, сповіщення у телефоні та власні думки. Я розумію це й не вимагаю від себе зараз нічого у цьому сенсі. Але пам’ятаю, що достатньо шести хвилин читання для зменшення рівню стресу, й коли мені вдається все ж таки сісти з книжкою хоча б на 6–10 хвилин — це вже вважаю перемогою.
Коли їхала з дому, на збори було мало часу, і я схопила першу книжку, що потрапила під руку, — «Рік чудес» Джеральдін Брукс. Ще подумала: «О, така назва гарна, нехай буде». А виявилося, що це роман про рік Великої лондонської чуми, де люди помирають на кожній сторінці. Що ж, чума то чума. За останні 40 днів я просунулася десь сторінок на 50. Роман зовсім не видатний, але зараз від книжок багато і не вимагаю. Я відчуваю та бачу у спілкуванні з іншими, що зараз є читацький запит на історію та щось для душі. Мої відповіді — Сергій Плохій, Олександр Палій, Жадан та антологія української поезії. А ще дивлюсь документальні фільми про історію України і не тільки. Здається, сьогодні час осмислювати те, що знав, та вчити щось нове про своє минуле.
