Жінки на гастрономічному фронті

від | Кві 19, 2022 | Війна в Україні, Її історія

Відома художниця Боббі Бейкер якось зробила артпроєкт Great & Tiny War, присвячений Першій світовій війні. Вона перетворила старий будинок у Ньюкаслі на масштабну інсталяцію, центром якої були тисячі страв, приготованих із цукрової мастики.

Так вона хотіла привернути увагу до жінок, які під час війни вели боротьбу на своєму домашньому фронті: шукали продукти, щоби прогодувати дітей, висаджували городину на задньому подвір’ї, пекли хліб, відправляли їжу військовим. Мільйони жінок, кожна з яких тримала власну лінію оборони.

За 100 років багато що змінилося. Жінки боронять країну в ЗСУ, жінки взагалі можуть робити все, що вони самі обирають для себе. І готувати також. На престижному міжнародному конгресі, на волонтерській кухні або в незнайомому будинку, який став тимчасовим притулком на шляху втечі від війни.

Ось кілька таких історій: професійної шеф-кухарки Ксенії Амбер, яка вперше представила Україну на конгресі Madrid Fusion, волонтерки гастрономічного фронту, співзасновниці проєкту «Коломийський борщ» та викладачки танців, яка евакуювалася разом із дітьми з гарячої точки під Києвом.

Ксенія Амбер. Перша шеф-кухарка, яка представила Україну на конгресі Madrid Fusion

Нещодавно сталася важлива для української кулінарної дипломатії подія: вперше Україна отримала можливість провести презентацію на головній сцені конгресу Madrid Fusion. Представляла українську спільноту шеф-кухарка Ксенія Амбер.

Вона закінчила кулінарний інститут у США, відкрила в Одесі бістрономію Frebule, встигла попрацювати з М1 та протягом п’яти років відповідала за кухню популярного закладу Slow Piggy. 24 лютого Ксенія зустріла в Києві: проводила майстер-класи з французької кухні для шефів. 12 годин діставалася рідної Одеси, аби одразу включитися у волонтерську діяльність: готувала для літніх людей, передавала їжу для військових.

За кілька тижнів отримала пропозицію від спільноти шефів представити Україну на конгресі у Мадриді. Кілька діб у дорозі, і вона дісталася Європи. Перед тим як виступити на сцені Madrid Fusion, встигла провести кілька благодійних вечер на Канарських островах зі збором коштів для України.

Ксенія згадує: «Jaxana — популярний азійський ресторан на Тенерифе. Заради нас він на два дні повністю змінив концепцію. Ми разом з Олексієм Прокопівим готували українські страви: борщ, котлету по-київськи, київський торт і різні закуски. Була повна посадка, справжній ажіотаж. Навіть ті іспанці, які зовсім не звикли до такої їжі, були в захваті. Місцевому сенатору так припало до душі меню, що наприкінці вечора казав «Слава Україні!». Взагалі всі іспанці, яких ми зустріли і з якими спілкувалися, дуже підтримували. Запам’яталися слова місцевого жителя Карлоса: «В такій ситуації ніхто не може бути нейтральним, бути десь поміж. Ти або протидієш Росії, або ні».

Свій виступ на Madrid Fusion Ксенія присвятила всім українським шеф-кухарям, які працюють на гастрономічному фронті й майже цілодобово готують їжу для військових, лікарів і волонтерів. Готувала, звісно, борщ — як страву, через яку можна показати різноманіття українських продуктів, смаків і нюанси регіональних особливостей.

«Я жила на півдні України, але моє коріння — з заходу. Бабуся прищепила мені любов до дикоросів і грибів, а Одеса навчила працювати з рибою. Тож на конгресі я готувала нетиповий борщ — із сомом і білими грибами. З правильним ароматним заварним хлібом і сметаною. Мені так хотілося, щоби шефи, за якими я роками спостерігала в Instagram, побачили і відчули ці смаки».

Після презентації на Madrid Fusion про Ксенію стали частіше писати в європейській пресі. Вона отримала медійний майданчик для популяризації української культури й інформування про події в Україні. На черзі ще кілька благодійних вечер у різних європейських столицях.

«Я вірю в кулінарну дипломатію і отримую велику підтримку від усіх. Мені хочеться, щоби українська кухня, яка завжди була недооціненою, нарешті отримала визнання. Хочеться, щоби вона позбулася радянських штампів і сприймалася у світі як комфортна, чесна, фантастична їжа. І щоб через такі українські вечері європейці зрозуміли, що відбувається, коли українці збираються разом за одним столом — скільки в цьому краси та любові».

Антоніна Захарова, керівниця волонтерської кухні в Києві

Антоніна працює в індустрії гостинності 12 років. Вона керувала такими масштабними проєктами, як Creative Chefs Summit, Ukrainian Gastro Show, ChefChef. Протягом двох останніх років була організатором міжнародного кулінарного конкурсу Bocuse D’Or Ukraine.

Наприкінці березня мала статися подія, на яку чекала вся професійна спільнота: команда переможців Національного відбору Bocuse D’Or Ukraine мала представляти українську кухню на європейському фіналі конкурсу. Війна змінила ці плани: шеф-кухарі, які місяцями готувалися до змагань, залишилися на території України, щоби допомагати тут.

А сама Антоніна вже 25 лютого вирішила зібрати волонтерську команду, щоб готувати для тероборони Подільського району. Просто написала в домовий чат, шеф-кухарям та друзям і так знайшла перших однодумців. Компанії-партнери надали перші продукти. Ресторатор Максим Квітковський віддав свій заклад для того, щоби перетворити його на волонтерську кухню: зараз тут щодня готують сотні обідів для ЗСУ, ТрО, лікарень, людей похилого віку та лежачих хворих.

Крім того, тут працює потужний волонтерський штаб, який забезпечує людей гарячою їжею, формує продуктові набори, збирає і надає медикаменти, закуповує екіпірування для армії, допомагає тваринам у притулках, надсилає гуманітарну допомогу переселенцям.

У команді на постійній основі працюють 30 волонтерів позмінно: працівники кухні, водії та лікарі.
«Мій день починається рано. О 8-й ранку ми вже розпочинаємо приготування страв, щоб о 9-й за графіком віддати першу партію їжі для військових. Ми зробили графік видачі страв, аби вони залишалися максимально теплими до моменту доставки. Частково доставляємо їжу у воєнних термосах туди, де є свій посуд (лікарні, військові частини). Завершуємо роботу о 19-й годині, щоби всі змогли дістатися домівок до комендантської години. Позмінна робота допомагає не втомлюватися фізично. Боротися зі стресом допомагає внутрішня енергія волонтерів, підтримка одне одного та віра в перемогу».

Антоніна вражена, скільки людей готові працювати на межі власних можливостей, аби надавати допомогу тим, хто цього потребує. І як жах війни поєднується з любов’ю до життя. «Я часто чула, що сила жінки в її слабкості. Але це точно не про українських жінок зараз. Їхня сила у витримці, любові та непохитній вірі у перемогу».

Анна Янковець, співзасновниця проєкту «Коломийський борщ»

Анна була бізнес-консультанткою: вісім років тому переїхала до Києва з окупованого Донецька та співпрацювала з компаніями в різних регіонах України. 24 лютого, як і всі, мала багато робочих планів: натомість із дітьми поспіхом виїхала зі столиці до Коломиї. Тим більше, що тут жила її знайома Олеся Яровська: Анна раніше надавала консультаційні послуги її бізнесу.

«Ми точно не збиралися сидіти, склавши руки. Разом з Олесею почали думати, чим можемо бути корисними. Спочатку в мене виникла ідея робити пастилу, однак для неї потрібна спеціальна сушарка. Її ми не знайшли, натомість знайшли звичайні сушарки для овочів. І тут я згадала, що ще 2014 року якісь дівчата робили сухий борщ і відправляли його на фронт. Почали шукати рецепти і технології. Хотіли зробити такий варіант, щоби він взагалі не потребував додаткових зусиль: щоб можна було запарити окропом і їсти».

Рішення знайшлося: якщо половину інгредієнтів подрібнити в порошок, під час запарювання борщ набуває насиченого кольору та смаку. Анна й Олеся зробили перші пробні порції та дали спробувати своїм дітям. Дітям такий «борщу з пакетика» сподобався, і вже 5 березня жінки запустили масове виробництво.
Зібрали групу, в якій близько 90 однодумниць: одні сушать овочі та приносять до цеху інгредієнти, інші подрібнюють, змішують за визначеними пропорціями та фасують. Всі продукти натуральні: буряк, капуста, морква, цибуля, часник, спеції та м’ясо.

Наразі виробництво досягло обсягів у 500 пачок борщу на день. З однієї пачки можна зробити 2,3 літра борщу, тож це понад 1000 літрів борщу щоденно. Днями команда також запустила виробництво двох видів овочевих супів.

Значну частину віддають на фронт: «Ми вже передали понад 6000 пакунків. Військові дуже вдячні. Кажуть, іноді цей борщ — їхня перша гаряча їжа за два-три тижні. Радіють, що рецепт дуже простий, не треба витрачати час і щось придумувати, можна просто залити окропом та їсти».

Щоби підтримати військових, у коробки з борщами вкладають дитячі малюнки з привітаннями.
Крім того, частину продукції продають за собівартістю: «У цієї ініціативи багато складників. Одна з них — допомога фронту та гуманітарна допомога. Інша — створення робочих місць для жінок, які через війну втратили роботу. І, звісно, сплата податків і підтримка економіки».

Анна говорить, що робота над «Коломийським борщем» — це найкраща психотерапія для неї, адже вона дає розуміння того, як кожна з жінок, залучених у проєкт, робить внесок у добробут держави та наближення перемоги.

Анастасія Олексієнко, тренерка, мама двох дітей із Броварів

До початку повномасштабної війни Настя була тренеркою: займалася дитячою хореографією, акробатикою та танцями на пілоні. Напередодні вторгнення вона якраз роздавала ученицям костюми для підготовки до фестивалю. 24 лютого прокинулася від вибуху: ворожа ракета влучила в об’єкт за кілька зупинок від будинку Насті в Броварах.

Спочатку вона з дітьми вирішила залишатися в місті. Було відчуття, що це скоро закінчиться і треба просто перечекати. Увесь цей час Настя намагалася підтримувати побут своєї родини: в перші ж дні продуктів у місті стало обмаль, але виручали запаси, зроблені раніше. Не вистачало тільки свіжого молока, яке раніше привозили з селища поблизу.

Настя з родиною облаштували льох, запаслися водою, взяли навіть лопати та ломи на той випадок, якщо буде необхідність вибиратися з-під завалів. Але щодня ставало все страшніше: звуки боїв уже були зовсім поряд.

«Одного разу ми лягали спати, і раптом без сирени, без попередження стався дуже потужний вибух зовсім близько. Задзвеніли вікна. Я заспокоїла доньку, а коли вона заснула, зрозуміла, що вже більше не витримую».

Наступного дня Настя вивезла дітей на Буковину до родичів. «Ми збиралися дуже швидко, тож взагалі не думали про запаси їжі, все лишили. І це було на краще: будинок родичів із сусіднього селища знищили, машину обстріляли. Вони ледве встигли переїхати до нас. І мені було приємно знати, що їм хоча б не треба думати, де взяти їжу».

Настя каже, що в евакуації приготування сніданку, обіду та вечері для великої родини — це єдині прогнозовані речі, які залишилися в житті. Щоразу вона готує на вісьмох-дев’ятьох людей. Іноді це забирає значну частину дня: «Тут дуже маленькі сковорідки та каструлі. Можна посмажити лише три-чотири оладки за раз, тож коли я готую для всіх, це може зайняти кілька годин. Одного разу сусіди принесли нам велику сковорідку — і це було справжнє свято. Того ж вечора я насмажила цілу гору картоплі з цибулею».
Настя намагається готувати різні страви. Обов’язково супи та різний comfort food — просту улюблену їжу різних членів родини, яка створює відчуття затишку.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!