За сприяння Vogue UA Олена Зеленська, вперше від початку повномасштабного вторгнення росії, дала інтерв’ю світовим виданням Vogue. На сайті Vogue UA розмова вийшла українською. Зокрема у Олени Зеленської запитали: які найбільші випробування, на вашу думку, випали на долю жінок у вашій країні під час вторгнення росії?
«Зрозумійте, українки жили мирним сучасним життям, таким, яким живе ваша читачка в будь-якій країні. Власне, вони й були вашими читачками, бо є видання Vogue UA. Вони не готувалися до ракетних обстрілів і перебування в бомбосховищах. Але з перших днів, після влучань ракет у житлові будинки різних міст, стало зрозуміло, що росіяни не жаліють цивільних громадян. Отже, всі наші жителі опинилися в небезпеці. Всі ми мусили вчитися швидко збирати близьких за кожним звуком сирени і спускатися до метро чи найближчого підвалу.
Вже на третій день війни в бомбосховищі народилася перша дитина. І після того народжувати в бомбосховищах довелося десяткам тисяч жінок, бо що може статися – ви бачили по Маріупольському пологовому, який росіяни просто розбомбили. З цієї ж причини виникла проблема з лікуванням дітей – особливо з важкими захворюваннями. В Україні мами й бабусі живуть із такими дітьми в лікарнях місяцями. Тепер ми всіх їх вивозимо на лікування за кордон.
Також жінкам довелося евакуюватися із захоплених міст – таких, як Буча і Гостомель, щохвилини ризикуючи життям під обстрілами, разом з дітьми та старенькими, часто пішки, часто без чоловіків, бо їх могли не випустити окупанти. Світ побачив це на початку березня, коли люди перетинали підірваний міст із окупованого міста Ірпінь. Тепер, коли передмістя Києва деокуповане, ми довідалися, чого українки там зазнали — повністю беззахисні, під загрозою насилля. Тепер слово за міжнародним розслідуванням.
А скільки жінок у досі окупованих містах Херсоні, Мелітополі, Бердянську? Про те, що з ними там відбувається, вони не можуть розповісти навіть близьким, бо зв’язку немає або відстежується.
Десятки тисяч жінок із дітьми — у руїнах Маріуполя. І можна лише уявити, що вони переживають, вже місяць шукаючи під обстрілами їжу, бо гуманітарні вантажі туди не пускають.
Близько чотирьох мільйонів жінок і дітей виїхали в інші країни. А стати мігрантом – це зовсім не те, що приїхати з доброї волі. Це важко і морально, і фізично. Бо треба починати все спочатку.
Як це — жити, коли на тобі навіть одяг не твій? Як пояснити дитині, чому вона спить не у своєму ліжку? Це випробування, якого не побажаєш нікому.
Я можу розповісти десятки історій жінок. Наприклад, після звільнення Київщини ми дізналися про історію лікарки Ірини Язової, що залишалася в Бучі всі дні окупації. Вона рятувала сусідів і незнайомих людей, які шукали прихистку в її будинку, від вогнепальних російських поранень, знеболювала, перев’язувала. І навіть прийняла пологи – без світла, води та газу в будинку під обстрілами. Історію щоденного подвигу Ірини тепер розповідають сусіди, які завдячують їй життям.
Є історія київської мами Ольги, яка закрила собою двомісячну доньку, коли ракета потрапила в їхню багатоповерхівку. Чи історія чернігівської виховательки дитячого будинку Наталії, яка жила з 30-ма дітьми (з них одна дитина її власна) у підвалі. Вона годувала й оберігала їх, а потім знайшла транспорт і сама, під обстрілами, від яких Чернігів потерпав з першого дня війни, вивезла дітей у безпечне місце.
Таких історій майже стільки, скільки є українців. Я запустила телеграм-канал, де запропонувала співвітчизникам ділитися своїм досвідом проживання війни. Бо кожна особиста історія – це історія нашої країни.
