У горі й у радості. Коли втішання не допомагають

від | 07.09.2021 | Дівчина говорить, LMillustrated

Час читання: ( Кількість слів: )

«Ну і що мені зробити, ну от чого ти плачеш?» — питає подруга.

Снідаємо в мене на кухні, вона калатає холодну каву й зітхає. На колінах у мене кіт — облизує руки, ластиться й муркоче. Коту найкраще вдається мене втішати.

Ми повернулися з відпустки, до якої готувалися пів року. Кордони, візи, ковід — ну, ви знаєте. Ще півтора року до цього ми не бачились. Після трьох тижнів сумісного існування я не витримую. Від усього, що відбувалося раніше, від скасованих рейсів і зустрічей, від усвідомлення пережитого. Емоції назбирувалися з початку карантину, влягалися всередині мене недоладними купками. Вони вщухали, з‘являлися знову, я вчилася раціоналізувати, звикала до непевності.

Мене ніхто не образив, але сльози котяться, і я нічого не можу вдіяти. У повітрі висне запитання: «Ну і що мені зробити?»

Чи можемо ми заспокоїти когось, незалежно від того, причетні до цього горя чи ні. Чи можемо взяти на себе відповідальність за іншого, хоча б на декілька хвилин, прожити разом хоча б соту долю чужих страждань.

Хтось заспокоює «для годиться» — шаблонними фразами з серіалів. Дехто ховається та перечікує бурю. Нас не вчать по-справжньому бути поруч із тими, кому погано. Навіть слова обираємо якісь недолугі.

Хочемо «втішити» — ніби зменшити гучність страждань, щоб людина врешті-решт замовкла. Пропонуємо «розрадити» — дати раду, а може — радість. Намагаємось «заспокоїти» — принести людині спокою. Жодного слова на кшталт «просто побути поруч, поки комусь погано» або «витримати чуже горе».

Але повернімось до мене на кухню. Того разу мені не було погано. Я просто плакала й плакала, поки сліз не стало зовсім, бо такі вже вони, сльози — приходять, коли хочуть, і раптово закінчуються. Проте я пам‘ятаю інші випадки.

Колись мені не хотілося вставати з ліжка щоранку, бо боліло постійно. Біль оточував зовні — образами на близьких, непорозуміннями, поглядами випадкових перехожих. Біль приходив зсередини панічними атаками й безсонням.

Відтоді було чимало сніданків, розмов, зустрічей, обіймів, розчарувань, самоаналізу, психотерапії, підтримки. Змінювалося все навколо й дещо зсередини, аж доки не вщухло. Але з того часу й дотепер я все частіше відчуваю біль близьких людей. І що мені робити?

Минулого літа наснився сон — подруга повертається з іншої країни, поспіхом каже, що планує самогубство через депресію. Банально, ніби їй доводиться сповіщати про це щодня. Прокидаюся й одразу пишу: «Скажи, що в тебе все добре», пояснюю сон. Запевняє — все гаразд. Поки що.

Я готова до різних звісток від друзів. Хоча ніхто з них досі не завдавав собі шкоди по-справжньому, але дехто намагався. Якщо пам‘ятати про це роками, втомлюєшся хвилюватися. Спочатку не спиш, відповідаючи на кожне повідомлення, всотуєш кожну кому й думаєш, чи не загубила сенси в листуванні. Приїздиш за першим викликом, втішаєш, розраджуєш, заспокоюєш. Проте поступово втомлюєшся боятися щодня.

І тоді клінічна депресія в декількох близьких друзів, їхні думки про самогубство, панічні атаки — все це стає частиною реальності. Ніби це якась виразка шлунку або діабет — треба зважати на дієту, коли ви разом, але не обов‘язково цікавитись щодня.

Зрештою я зрозуміла — втішання не допомагають. Логіка не працює (так само, як не працювала й у мене). Тому лишається лише слухати.

А тим часом у мене все добре. Я почуваюся щасливою навіть у горі, бо потроху навчилася його проживати — крок за кроком виплакувати. Я вмію після кожного провалля, де не хотілося дихати й жити, пропонувати собі каву на ранок. І запитувати себе — чи краще мені сьогодні, ніж було вчора. І фіксувати — так, краще. І рухатися далі.

Іноді, коли все добре, вже несила слухати чуже горе. Хочеться втішити-стишити, щось змінити в людині — а що як вона врешті стане щасливою й спокійною? Зрештою хочеться розказати своє, поговорити про нагальне.

Але я все одно слухаю, бо пам‘ятаю, як це, коли болить із самого ранку. Як вважати, що не варта нічого й нікого, як не хотіти жити, бо надто багато обставин проти. Як тісні й тягучі думки не йдуть з голови днями, місяцями — не хочуть кидати тебе. І ще пам‘ятаю речення, сказане грубо, в обличчя, просто за сніданком: «Якщо ти будеш постійно в поганому настрої, ми перестанемо бачитись».

І тому я продовжую бачитись. Телефонувати, писати, слухати, коли можу, але не змушувати себе відповідати, якщо немає слів. Бути поруч у горі, щоб потім мати змогу бути в радості, але не пропускати надто болюче наскрізь, щоб йти власним шляхом.

Людські відносини не лінійні. Ми протягом життя зближуємося й віддаляємося, підтримуємо одне одного або ж не маємо змоги підтримати. Перш ніж розрадити інших, варто спочатку зарадити собі.

Когось варто вислухати й через ці розповіді трохи наблизитись до власного горя, ніби отримуючи вакцину від печалі. З кимось — просто побути поруч. Можна так і казати: «Я поруч» або ж «Я розумію». А можна зізнатись, що зовсім нічого не розумієш, але хочеш підтримати.

Зрештою, коли я плачу, а мене питають, що робити, я прошу обійняти. Згодом виділяється окситоцин, стає надійніше і спокійніше. Решту емоцій я переживаю сама. Лишаюся наодинці, рефлексую, горюю, виношу уроки. Але контакт із кожною конкретною людиною дає трохи надії.

Варто іноді забути про справи, відкласти решту речей, взяти за руку. Не розраджувати й не втішати, але відбутися в житті людини. Це ніби дивитися у вічі, не відвертаючись — годину чи мить, але повністю бути в житті іншого.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Харчові травми війни: як будувати відносини з їжею і не нашкодити собі

Харчові травми війни: як будувати відносини з їжею і не нашкодити собі

«Дуже сильно весь цей час хотілося хліба, — згадує моя приятелька Катерина, яка із сином у перший же день війни опинилась в окупації на Чернігівщині. — Ми потроху вже почали готувати їжу на вогнищі, хоча над нами постійно...

Дніпро. Навіщо ми говоримо про війну? Розмова з рідним містом

Дніпро. Навіщо ми говоримо про війну? Розмова з рідним містом

А зранку випав сніг. Крижані сльози неба падали на зруйновану багатоповерхівку, на зруйновані життя, омиваючи їх, вкривали саваном загиблих, припорошували білим форму ДСНС, поліцейських і медпрацівників. До Дніпра я...

«Суспільство звикло бачити лисих чоловіків — вони є у культурі чи кінематографі, а от жінок…»: Три історії жінок з алопецією 

«Суспільство звикло бачити лисих чоловіків — вони є у культурі чи кінематографі, а от жінок…»: Три історії жінок з алопецією 

Вони називають себе «алопетянками», експериментують із зовнішністю, кидають виклик конвенційній красі та мріють, щоб за...