Років у чотирнадцять я написала милий твір у формі діалогу між бабусею та онукою, які вдвох гуляють парком. Після захопленого відгуку від вчительки я, натхнена та окрилена, мала необережність зачитати твір своїй бабусі, хоча вже тоді у мене було передчуття, що це не найкраща ідея.
Бабуся прокоментувала його з підозрою: «Добре, це ж ти з інтернету завантажила? Подивимося, чи вийде далі писати – у нас у родині ніхто не писав хороших творів».
Ця історія добре ілюструє ставлення бабусі до мене: хронічне знецінювання у поєднанні з постійним соромом за те, що я така – з характером, багато читаю, цікавлюся мистецтвом.
«Ну і що це за професія – культуролог? Я всім кажу, що ти – економіст»; «Тобі не пасує ця зачіска»; «Що ти зробила з обличчям? Не приїжджай на дачу нафарбована», – бабуся завжди була, за сучасною термінологією, токсичною людиною. Це сильно вплинуло як на життя моєї покійної мами, так і на моє, адже моїм вихованням займалися вони вдвох. Коли шість років тому ми лишилися з бабусею сам на сам – обидві вбиті горем від раптової загибелі доньки/мами, катарсису не відбулося: мій обов’язок доглядати бабусю зіштовхнувся з її повним неприйняттям мене як особистості, яке тільки загострила втрата.
Під час терапії, коли я зі збільшувальним склом роздивлялася нездорові патерни своєї поведінки, мені стало очевидним те, що практично все життя я чекала недоданого бабусею у дитинстві схвалення від інших людей. Так, наприклад, я розвинула дуже афективне ставлення до будь-якої своєї роботи. «Чому замовники просто дякують мені? Чому якось повніше не виражають задоволення від нашої роботи?» – запитувала я, коли керувала успадкованим меблевим бізнесом. «А коли тобі роблять гарний манікюр, ти хіба не просто дякуєш, платиш та йдеш? Чи ти ще 20 хвилин розказуєш майстру, наскільки вона талановита?» – дивувалися мені друзі.
Пошук схвалення – це, з одного боку, намагання якось себе легітимізувати у цьому світі, надати собі певної ваги, а з іншого – важке ярмо, яке шукаєш собі, бо ти настільки тендітний та крихкий, що тебе може здути вітром найменшої критики, адже внутрішньої референції, цього важкого і гарного прес-пап’є, яке триматиме тебе міцно на землі, просто не існує. Адже складається воно з масивних та сильних переконань: я можу інколи зробити щось погано, але це не означатиме, що я погана; можу не впоратися, але це не означатиме, що я слабка; можу попросити про допомогу, але це не означатиме, що я не можу зробити щось сама.
Це сумно, безкінечно сумно, але інколи треба просто зрозуміти і прийняти те, що ми ніколи не отримаємо схвалення, підтримку та любов від певних людей, і дуже шкода, якщо ці люди – найближчі рідні. Це сумно, це важко прийняти, це несправедливо, хочеться тупати ногами і щось розбити, але це важливий етап на шляху до психічного здоров’я та рівноваги.
Як зазначає британський філософ Ален де Боттон, в основі гніву завжди лежить надія, що все може бути якось інакше: «Подумайте про людину, яка кричить щоразу, коли не може знайти ключі від будинку або кожен раз, коли застрягає у заторі. Ці нещасні висловлюють цікаву, але необачну віру в світ, де ключі ніколи не губляться, а дороги містично порожні. Надія заряджає їхній гнів».
Інколи треба перестати битися об стіну грубого виховання, знецінення та байдужості у намаганні вибити собі хоч трохи схвалення. У полюванні на схвалення, з одного боку, можна бути дуже жертовною та неймовірно трудоголічною людиною, вестися на всі «а тобі слабо» цього світу. «Подивися, скільки я для тебе роблю, подивися, яка я крута, подивися, мене вже показують по ТБ», – ніби заявляєш ти. Але водночас, вкотре не отримуючи цього схвалення, можеш стати і дуже жорстокою: «Подивися, я така байдужа і холодна, поважай мене, бачиш, як мені байдуже на твої кпини і шпильки, я можу вдарити тебе ще жорсткішими словами».
У мене є бабуся, яка ніколи мене не полюбить та не підтримає, яка ніколи не скаже: «Ти виросла гарною та розумною жінкою». Можливо, у вас теж є рідні, які ніколи вас повністю не приймуть, не зрозуміють та не полюблять із вашим розлученням, сексуальною орієнтацією, стилем виховання дітей, способом життя, еміграцією, амбіціями тощо.
Це дуже сумно, боляче і страшно, але треба перестати «читати твір» усім підряд, намагаючись дібрати трохи схвалення то тут, то там, намагаючись показати, що ти хороша, що ти заслуговуєш бути тут із тими, хто оцінює, судить, радить, критикує, хвалить, засуджує, висміює чи поважає.
Так, мене люблять та підтримують мої друзі, мій хлопець, мої хороші знайомі.
Ні, бабуся ніколи мене не полюбить та не підтримає.
