Що ми купуємо, що їмо і що викидаємо? Скільки сміття ми висипаємо у смітник щодня, щомісяця, щороку? Аби отримати відповіді на ці запитання, протягом двох місяців моя родина не викидала у смітник нічого, окрім органіки, памперсів та засобів жіночої гігієни.
Кожна упаковка від шоколадки, пляшка з-під соку, молока чи води, пластикові кришечки та пакетики-майки – все залишалося вдома. Жодна етикетка не вийшла з квартири без мого дозволу. За тиждень куток біля холодильника на кухні став загрозливо завалюватися від кожного чиху.
Вторсировина набула розмірів морозильної камери, чоловік почав недовірливо коситися в мій бік. За два місяці купа збільшилась, і її частина переселилась на балкон. Тоді я все розклала посеред кухні, дбайливо розсортувала і записала, скільки сміття лишається після двох дітей та двох дорослих.
Цікавість до прибирання, ощадливого використання ресурсів та комфортного життя з мінімумом речей з’явилась у мене ще у підлітковому віці. Років у 13 я знайшла у батьківській бібліотеці американську книжку про розхламлення будинку і, головне, про те, наскільки це змінює якість життя. Методику з тієї книжки я одразу застосувала – перебрала свої речі, одяг, канцелярію, іграшки. Позбулася поламаного і старого. Потім я перейшла до впорядкування та сортування речей моїх батьків та брата.
Навела лад у коморі та в кухонних шафах. Пам’ятаю, що мене охопило відчуття неймовірного піднесення та легкості. Процес викидання речей та красивого розкладання їх у шухлядах, на поличках та у коробках був мені як бальзам на душу.
Закладені зернятка порядку переросли в бажання поділитися тим, чого в мене було забагато, і тим, чим я не користувалася. Вже більше 10 років одяг та взуття я віддаю на благодійність або розміщую об’яви «Віддам» на відповідних сайтах. Все це також стосується книжок, дитячих іграшок, дитячих речей, кухонного начиння.
Далі мене почало цікавити запитання: «А що відбувається з усіма тими речами, які ми не використовуємо, які викидаємо, яким неможливо дати друге життя, віддати чи полагодити?»
Щоразу, коли я забуваю екоторбу і доводиться брати ненависний пакетик, я відчуваю сум і безсилля. Купуючи або замовляючи одяг, їжу, книжку, я насамперед дивлюся, у що все це запаковане. Чи можна його здати на переробку? Де воно врешті опиниться? Чи дійсно воно потрібно мені?
Кілька років тому я вирішила, що вже час почати сортувати сміття – завела ще один смітник поруч зі звичним. Перестала викидати у смітник скло, папір, пластикові пляшки та лотки з пап’є-маше, у яких продаються курячі яйця.
Якийсь час я накопичувала вторсировину, мила, збирала та виносила на балкон і одного дня, не потрапивши до пункту приймання, просто винесла все це на звичайний смітник. Скло та макулатуру залишила просто біля сміттєвого баку, щоби хтось інший зміг здати це. А пластикові стакани і пляшки, «шуршик» та інше полетіли в контейнер. На серці було важко.
На роботі у мене лежали плакати з інформацією про важливість сортування і про те, що переробляється, і як правильно підготувати відходи для утилізації, а я не дотягнула зовсім трохи, здалася через те, що величезні гори сміття полонили мій балкон, а пункти приймання були далеко.
Друга спроба
Цьогоріч у вересні я вперше потрапила на станцію сортування. Моя знайома вже довгий час збирала та сортувала, і я, за компанію, опинилась в місці, де кожен принесений папірчик чи кришечку, кожен пакетик чи пляшку відправляли до відповідного контейнера.
Спостерігала, як діти і дорослі відділяють наклейки та обгортку від пластикових пляшок, як шукають відповідний номер пластику та колір скла, як все це злагоджено працює.
Тоді я вперше побачила, наскільки близько була до цього, – я мала повний балкон вимитих упаковок тетрапак, картону, скла та пластику. Багато чого з того сміття я могла здати на переробку.
Бажання стати однією з тих, хто відповідально ставиться до сміття, переросло у звичку всієї родини. Cпочатку чоловік скептично дивився на купу сміття, яка збільшувалась, дивувався, коли я виймала пляшки з відра і мила їх. Ми почали говорити про те, скільки всього непотрібного купуємо, на що витрачаємо гроші. Говорити про відповідальність виробників та покупців. Озирнувшись і побачивши гори упаковки на своїй кухні, ми були вражені – якщо одна сім’я продукує таку кількість пластику, паперу та скла, які знадобилися на кілька годин чи днів, то скільки ж такої упаковки у кожній квартирі, будинку, районі?
Щоб відволіктися від песимістичних думок про те, де опиняється цей пластик, ми з чоловіком вирішили зосередитися на сортуванні. Я запропонувала почати з простого, що не потребує надзусиль. Почали з відра для органіки (яку наразі ми не готові компостувати в умовах квартири), ще одне відро для скла, пакет для ПЕТ-пляшок і тетрапаку, паперовий пакет для пластикових кришечок, пакет для картону, пакет для паперу та паперового міксу. Також ми збираємо поліетиленові пакетики.
За вісім тижнів наша сім’я, яка складається з двох дітей та двох дорослих, назбирала 50 пластикових пляшок (ПЕТ 1 і ПЕТ 2), стопку картону і величезний пакет паперового міксу, 20 скляних пляшок, п’ять упаковок з-під яєць, вісім упаковок типу тетрапак. Також ми накопичили чимало пластикових кришок від пляшок, кілька жерстяних банок, пакет пакетиків та коробку з корками.
За два місяці у нас також назбиралось два великих пакети упаковки та пластику, що не переробляється в Україні (його можна здати на високотемпературне спалення).
Як ми це робимо?
Купувати продукти ми їдемо з багаторазовими торбами, пакетики-майки беремо по мінімуму (для м’яса, риби). Я майже відмовилась від купівлі кави з собою в одноразові стаканчики, уважно оглядаю всі товари, які потрапляють до нашого візка у супермаркеті, – чи дійсно нам потрібно все, що ми туди поклали?
Своїм дітям (їм 6 та 2 роки) ми показуємо і розповідаємо про те, як багато сміття у світі зберігається, викидається, купується та продукується. Щоразу, коли вони випрошують кіндер-сюрприз чи чергову іграшку, я запитую в них про необхідність покупки, поки що переважно в своєї шестирічної доньки, бо для її брата екологічні проблеми не такі важливі, як новенька іграшка. Однак і він отримує свої бонуси від сортувального складу на кухні – бавиться пластиковими різнокольоровими кришечками, а корки з-під вина правлять йому за конструктор.
Своїй доньці я показала відео великої Тихоокеанської сміттєвої плями, розповідаю про те, наскільки важливо бути не просто споживачами, а ставитись до покупок усвідомлено.
Звичайно, було б супер, якби це було так просто: розповів про пляму, й дитина одразу кинулась рятувати планету і відмовляється від чергової повітряної кульки. Дітям багато що хочеться просто тому, що це вже мають їхні друзі чи це показали в рекламі на YouTube. Їм важко провести паралель між пластиковою трубочкою від какао і тим, як вона опиняється в морі. Щоб хоч трохи зсунути з першого плану бажання мати щось, доводиться витрачати чимало слів та сліз.
Звісно, я розумію, що наші старання – це навіть не крапля в океані, це щось значно менше. Ми не врятуємо світ від пластику, просто сортуючи його і віддаючи на переробку. Власне, це і стало для мене найважчим моментом у сортуванні: розуміння того, що переробка сміття – це не порятунок. Що набагато важливіше – менше купувати і менше викидати. Про це дуже добре описала у своїй книзі «Дім – нуль відходів» Беа Джонсон. Якщо коротко, то вона і її родина – чоловік та два сини – підтримують практику “життя без сміття”, що грунтується на принципі 5 с:
скажи “Ні”;
скорочуй;
скористайся повторно;
сортуй і утилізуй;
сумлінно компостуй.
Беа Джонсон перетворила цю філософію на стиль життя, її родина переїхала з великого будинку в менший, продала чи віддала непотрібні речі, і сьогодні їхні відходи за рік вміщаються в одну скляну банку. У її книжці можна ще знайти порівняльну таблицю способів компостування, якою я планую скористатися найближчим часом.
Сортування та прагнення до зменшення кількості відходів – це новий досвід для моєї сім’ї, це усвідомлене ставлення до будь-яких покупок. Мої діти бачать, що я мию пляшки і питають, навіщо я це роблю. За зовсім невеликий період, відколи ми почали впроваджувати вдома цю політику, вони навчилися, що є речі, які можна використати повторно, є матеріали, які можна переробити.
Упаковка, яку не приймають на переробку, отримує нове життя у нашій оселі. Так, пластикова баночка з-під смачного морозива стала чудовою підставкою для олівців, коробочка від крему згодилася для лялькових дрібничок. Ми створюємо поробки з картонних стаканів від попкорну, будинок для ляльок з картонних коробок. Целофанові пакетики з-під хлібу використовуємо повторно для інших продуктів, те саме з пакетами від печива, судками від солінь.
Я не можу одразу відмовитися від усіх засобів гігієни – таким чином не купуючи і пластик, у якому вони продаються. Навіть згадувана мною вище гуру життя без сміття Беа Джонсон певний час мила голову содою та оцтом, врешті-решт перейшла на купівлю шампуню на розлив. Я теж розглядаю альтернативні види мийних засобів – саморобне мило, велика банка рідкого мила, яку можна перелити у старий диспенсер.
Із подругами, які підтримують таку філософію, ми обмінюємось одягом та книжками, таким чином не купуючи зайвого, даючи речам друге життя та ощадливо ставлячись до ресурсів. Ось у цьому я бачу сенс.
Коли ти знаєш, що книжку, яку ти купив, прочитають ще як мінімум раз, а сукня, яка стала великою чи просто перестала подобатись, ощасливить іншу дівчину, – це надає сил. Знання, що речі ці не опиняться на звалищі просто сьогодні, що вони ще послужать. Зменшення покупок, дбайливе ставлення до тих речей, які вже є у вас, усвідомлення того, що вам насправді потрібно не багато, а те, чого у вас занадто, може згодитися іншим – це дає сили. Обираючи між бездумним скиданням всього підряд в один сміттєвий бак і сортуванням, однозначно варто напружитися і обрати сортування. А пізніше обрати усвідомлене споживання, а не безконтрольну купівлю.
