«Кіно довкола нас, треба знайти правильний ракурс та фокус», – говорить Наталія Красильникова, засновниця та директорка фестивалю документального кіно просто неба Lampa.doc, закриття котрого відбудеться 14 вересня на території Київської фортеці «Косий Капонір».
Про фестиваль
Lampa.doc – це насамперед глядацький, а не індустріальний захід. Саме тому для нас із командою дуже важлива атмосфера відкритості та комфорту, котру намагаємось створювати щороку. Фестиваль кіно про людей і для людей. За це літо він, стартувавши у Запоріжжі, побував у Лисичанську, Кропивницькому, Житомирі, Умані, Червонограді та Варшаві.
Ідея фестивалю з’явилась не одразу, проте дуже органічно. За освітою я режисерка документального кіно, тому до створення Lampa.doc відвідувала кінофестивалі регулярно і як глядачка, і як учасниця. Завершила 2015-го свою останню стрічку «Острів» і почала представляти її на різних заходах. Серед них було декілька запрошень, так я вперше вийшла за межі професійного кіносередовища і зіткнулась із неоднозначним ставленням до документалістики в аудиторії, яка до того небагато про неї знала.
На той час я б виокремила декілька стереотипів довкола документального кіно у різних вікових груп: люди старшого покоління здебільшого сприймають його як пропаганду, а представники молодшого думають, що під терміном документалістика криються фільми у стилі National Geographic або ж науково-популярне кіно.
Не треба далеко ходити: темою фестивалю цього року є любов у різних проявах. Щоб дослідити фільми, що є на цю тему, я вдалась до Google і кирилічний пошук видавав мені фільми типу «Хімія кохання», «5 наукових документалок про любов»… Я вже мовчу, що термін «документалка» доволі зневажливий і в професійний колах не використовується.
Та повертаючись до теми – навіть такий простий, проте доволі конкретний запит так насправді не видав жодного посилання на дійсно документальне кіно, бо запропоновані варіанти були науково-популярними фільмами, що досліджували любов і кохання з погляду психології, хімії, будь-чого, та не розкривали історію конкретних людей.
Результат запиту латинкою був абсолютно іншим. Так я натрапила на дивовижну, сповнену любові й мудрості документальну стрічку про дуже похилу пару з Кореї, котра прожила понад 70 років разом (My Love, Don’t Cross That River (2014)) та на красиву, метафорично-гіпнотичну документальну роботу, що пробує розібратись у тому, що таке справжнє кохання, що таке бути людиною і що для кожного з героїв означала у житті любов (LoveTrue (2016)).
Тож після чергового запитання від аудиторії «То про що ваше кіно? Про голодомор буде?» я зрозуміла, що треба якось руйнувати ці міфи і стереотипи. Потрібно було знайти привабливу і цікаву форму для демонстрації такого начебто непопулярного жанру. І літні покази просто неба здавалися влученням у десятку. Так 2016 року стартував перший фестиваль Lampa.doc у трьох містах України.
Про гендерно-збалансовану програму фестивалю
Так сталося, що серед режисерів на фестивалі були представлені порівну жінки та чоловіки. Цікаво, що не потрібно, у плані гендерного балансу, прискіпливо ставитися до вибору фільмів, бо природно є достатньо талановитих як чоловіків, так і жінок у кіновиробництві.
Режисура завжди була суто чоловічою професією, так само, як і оператор. Техніка була громіздкою та важкою, режисер мав ухвалювати певні рішення, і чомусь вважалося, що їх має ухвалювати лише чоловік. Техніка змінюється, ставлення у суспільстві до жінок змінюється, тому жінки почали долучатися до цих професій. Немає зверхнього ставлення до жінок під час вступу до вишів, головне довести, що тобі є що сказати мовою кіно.
У нас немає чіткої схеми в освіті та професії, але я вважаю, що правильно починати зі створення документального кіно. Колись давно було таке негласне правило, що на режисуру брали людину, яка вже отримала вищу освіту до того. І це має сенс. Особистість має прийти у режисуру вже повністю сформованою, мати певний набуток для того, щоби було чим ділитися із людством. Зараз беруть до вступу на режисуру одразу після школи.
Чому правильно починати з документалістики: тебе вчать кадрувати життя, фокусуватися та вибирати конкретну тему з цілої низки подій, що відбуваються щохвилини. Життя – це дуже хороша школа, щоби навчитися дивитись на людей і бачити в кожному з них кіно.
Про цікавих режисерок
Дуже талановита Аліса Коваленко. У неї надзвичайний режисерський потенціал, у ній є чутливість і сміливість. Вона знає, про що і як знімає своє кіно.
Аліса Коваленко
Аліса ніколи не залишається байдужою до того, що вона знімає, а це надзвичайно важливий аспект. У програмі Lampa.doc-2019 було представлено її фільм «Домашні ігри».
Кадр з Фільму “Домашні Ігри”.
Цікавою постаттю серед режисерів є чеська режисерка Хелена Тржештикова.
Їй притаманна манера знімати свої фільми по 10-20 років. І ти дивишся документальний повнометражний фільм, а у тебе на екрані минає 10, 20, 30 років. І це не може не вражати: ти бачиш реальний перебіг подій, бачиш, як реальні люди змінюються або ні. Це фільми, зняті за сценарієм, який пише саме життя.
Марина Розбєжкіна
Є московська режисерка Марина Розбєжкіна. Вона знімала документальні та ігрові фільми, але в останні роки пані Марина переключилася на виховання нового покоління режисерів. У неї є свій метод, її школа відома у всьому світі, й це так само талант. Не обов’язково бути олімпійським чемпіоном, щоби виховувати наступне покоління олімпійських чемпіонів. Вона з надзвичайною чутливістю відбирає кожного на свій курс.
У її школі існує декілька суворих правил, наприклад, заборона знімати за допомогою оператора, заборона знімати з використанням додаткових засобів, таких як штатив, заборона на використання закадрової музики, бо це все милиці, котрі можуть спекулювати думкою і враженнями глядача під час перегляду. Тобто це квінтесенція документалістики.
Про кіно
Фільми для Lampa.doc, зазвичай, дивлюсь на фестивалях або прошу надіслати підбірки фільмів від різних кіношкіл чи прошу переглядові версії безпосередньо у режисерів. І тут, насправді, не важливо, де переглядаєш матеріал: у кінозалі, в медіатеці фестивалю чи вдома на комп’ютері. Критерії, за якими відбираю фільми, однакові для всіх: кіно має емоційно чіпляти, я маю повірити героям. Якщо з цими двома пунктами все гаразд, я можу абстрагуватися навіть від технічних недосконалостей, хоча, звісно, надзвичайно приємно дивитись «естетичну» документалістику. Фільми – як люди, відповідно перший перегляд можна порівняти зі знайомством, під час котрого може з’явитися довіра, магнетизм або відчуття спорідненості душ чи не з’явитися нічого.
Про Любов
Почала вибирати тему фестивалю тільки з минулого року. До того головною метою було бажання показати, яким багатогранним та різним може бути сучасне документальне кіно, тому до програми потрапляли абсолютно різні фільми. Частково цей принцип зберігся, тому й досі Lampa.doc не має обмежень щодо хронометражу фільмів, бо й у короткому метрі можна розповісти потужну, завершену історію.
Тема може вимальовуватись, народжуватись по-різному. Так, минулого року, коли програма вже була сформована, я раптом побачила, що фільми об’єднані наскрізною темою, і кожен із них тією чи іншою мірою розкриває тему діалогу поколінь. Іноді може бути так, що тема формується й декілька років. Із цьогорічною темою була інша історія.
Минулого року на Краківському кінофестивалі побачила фільм Рафала Лисака «Безумовна любов», і це була любов із першого погляду.
Саме з цього фільму почала готувати підбірку під фестиваль 2019 року. За рік, що минув, «Безумовна любов» зібрала безліч нагород на фестивалях у всьому світі, і більшість із них – це відзнаки саме глядацької аудиторії.
Цього року кінофестиваль підтримали Український культурний фонд та Держкіно.
