Минулого року в Україні були ухвалені законодавчі зміни, що стосуються домашнього насильства та булінгу. З’явилися нові інструменти боротьби з насиллям, наприклад, миттєві обмежувальні приписи, активізувались бюро правової безоплатної допомоги для постраждалих від домашнього насильства та було створено інститут сімейних радників. Для боротьби з булінгом у школах виробили чіткий алгоритм дій, які необхідні, якщо дитина стала жертвою, також встановлено розмір штрафів за цькування.
Закони ухвалили на початку 2018 року, і зараз можна робити перші висновки. Заступниця міністра юстиції Іванна Смачило розповіла, що з зазначеного вже працює та які процеси налагоджені.
Ми знаємо про внесені законодавчі зміни, які стосуються домашнього насильства та булінгу. Розкажіть, що саме змінилося?
Проблема домашнього насильства для України – не нова. У деяких родинах вона стала жахливою традицією – сім’я сприймає насилля як норму. До 2017 року держава фактично не звертала уваги на проблему. Навіть не було статистики, адже рахувалися лише ті випадки, коли були завдані тілесні ушкодження, або побутові вбивства.
У 2017 році зафіксовано приблизно 600 побутових вбивств. Це дуже багато. Але майже у всіх цих випадках були системними інші види насильства.
У 2018 році ухвалено закон про протидію домашньому насильству. Він визначив, що домашнє насильство може бути не лише фізичне, але й сексуальне, економічне й психологічне. Тобто, такі речі, як обмеження репродуктивної функції, змушення до праці або, навпаки, заборона працювати – підпадають під ознаки домашнього насильства. Ми не говоримо лише про захист жінок. Закон діє на всіх, хто живе однією сім’єю. Зокрема діти, старенькі батьки, чоловіки.
Чи з’явилася статистика за період після ухвалення закону?
Ми помітили, що постійно збільшується кількість звернень від населення. Від січня 2019 року набрали чинності зміни до Адміністративного і Кримінального кодексів, де передбачена адміністративна і кримінальна відповідальність за домашнє насильство.
У нас ще дуже багато роботи, щоб все було впроваджено і працювало як годинник.
Жертви насильств, особливо системних випадків, переважно раніше не зверталися по допомогу. Насамперед через ту саму псевдотрадицію: “У сусідки ще гірше, терплю, сама винна”. Саме з цим ще довго працювати, поки ми формуємо культуру обстоювання власної гідності та поваги до чужої. Треба визнати, що раніше людям, на жаль, не було куди звернутися, вони не вірили, що кривдник буде покараний.
Кожному, хто є жертвою домашнього насильства (діти, які є свідками, автоматично стають жертвами), закон передбачає право на безоплатного адвоката. Не лише на роз’яснення та складання заяв, але й у разі необхідності надання професійного адвоката, який буде захищати і супроводжувати судовий процес.
Система безоплатної правової допомоги має 550 точок у всій Україні. Спочатку зверталися кілька десятків людей на місяць, але щомісяця кількість звернень зростає. Не тому, що домашнього насильства стає більше, а тому, що люди зрозуміли – їм є куди піти, є захист.
Як працюють правоохоронні органи з кривдниками?
Раніше багато жертв боялися викликати поліцію. Вони приїдуть і поїдуть, а що далі, якщо немає підстави для арешту? Зараз у поліції є велика анкета щодо різних видів домашнього насильства. Вони в ній мають проставити бали на виїзді, це зберігається в матеріалах справи. Підсумовуючи бал, виходить рівень небезпеки – низький, середній чи високий.
Тобто вони проводять опитування із жертвою і кривдником?
Проводять опитування та роблять висновки про те, що відбувається, наприклад, чи є ознаки сексуального насилля. Анкета дозволяє об’єктивно оцінити ситуацію, і в такий спосіб ми відходимо від упередженості або бездіяльності поліції.
Інструмент дає зрозуміти, чи є підстави забрати кривдника від жертви. Якщо є, то поліція має право заборонити кривднику мешкати в квартирі чи в будинку, навіть якщо це його майно. У разі необхідності може заборонити наближатися, телефонувати жертві. Заборона триває 10 днів. Суд може застосувати такий заборонний припис на півроку або за необхідності й на більший термін.
Які складнощі виникли в реалізації цих нововведень?
Дуже багато різних нововведень, і де ця межа, куди може втручатися держава? Вона дуже тонка. Тому жертва має теж розуміти, чи вона емоційно, психологічно, фізично страждає. Це має бути усвідомленням.
Для підкріплення створюються місцеві центри, де можна отримати одразу допомогу медиків, психолога. Правову допомогу забезпечуємо безперебійно, а з іншими оновленнями ще працюємо.
Це важкий процес, тому що він потребує ухвалення додаткових нормативних актів, фінансування, побудови мережі, набору людей та їхнього навчання. Паралельно для полегшення ситуації створено інститут сімейних радників при Міністерстві юстиції.
Мається на увазі волонтерська робота?
Так, це волонтерський проект, ніким не фінансується. Добровольці пройшли відповідне навчання, це не обов’язково юристи, зазвичай, це люди, які мають свою власну історію, повязану з насильством.
Спочатку ми не знали, як це буде працювати, але в нас уже є випадки, що закінчилися хепі-ендом. Радники спілкуються з громадянами у соціальних мережах та телефоном, а також у приймальні дні на базі місцевого центру надання безоплатної правової допомоги.
Радники вміють одразу ідентифікувати проблему і знають, куди звернутися. Тому що вони співпрацюють із юристами, з психологами, поліцією, виконавчою та соціальними службами.
Для розуміння проблеми – треба години витратити, щоб людина відкрилась, щоб вона не боялася сказати, чому прийшла. Ми маємо дуже багато випадків, коли люди, маючи проблему роками, ніколи навіть не зверталися по допомогу. З’явилися центри, запрацювало сарафанне радіо, і громадяни почали приходити саме до сімейних радників.
За якою програмою навчали волонтерів?
Важливим було розказати, як забезпечувати конфіденційність, як проводити комунікацію, як ідентифікувати, чи є це домашнім насильством і кого потрібно залучати до процесу. Ми створили цю програму на базі знань наших спеціалістів.
Радники супроводжують увесь процес, поки історія не матиме логічного завершення. Якось по допомогу прийшла жінка, яка вирішила змінити роботу – піти на підвищення на досить престижну посаду. Чоловік дізнався, заборонив їй та забрав усі документи. Ситуація була складна та супроводжувалася активним вживанням алкоголю чоловіком. Увесь цей динамічний процес у співпраці з поліцією тривав чотири дні. Сварка перейшла в публічну площину. Жінка вже хотіла здатися, бо не знала, як із цим жити, але радники її підтримали. На четвертий день документи повернулися, вона виграла конкурс, зараз у неї нова робота, а в родині немає скандалів.
У таких ситуаціях без додаткового втручання, найімовірніше, виграв би чоловік, а жінка би сиділа збоку в куточку і плакала. Потім вони би помирилися, але вона залишилася би приниженою. Підтримка сімейних радників дала їй змогу перемогти.
Інша розповсюджена ситуація, коли в стареньких батьків забирають пенсію, обмежують доступ до харчування, медичної допомоги, до їхніх коштів, шантажують. Літня жінка прийшла до радників, адже страждала від насилля з боку дочки та зятя. Зараз вона сама отримує свої гроші, сама знає, коли їй треба звертатися до лікаря, і живе без страху. І це перемога, але примирення не сталось.
Які заходи, крім обмеження співмешкання, можуть бути встановлені проти кривдника?
Є програма кривдника, яку зобов’язують пройти, інакше загрожує адміністративна відповідальність і навіть арешт. До цієї програми входять різні заходи, зокрема і робота з психологом.
Зрозуміло, що 100% змін ми не гарантуємо. Ми реалісти і розуміємо, що людина не вийде звідси іншою. Але якщо якась частина учасників програми перегляне свій погляд на ситуацію, і ми зможемо зберегти сім’ю, то це варто того, щоби спробувати.
Найстрашніші випадки, коли насилля завдають одночасно, наприклад, мати й батько однаковою мірою, і в них є неповнолітні діти. Коли обоє винні, тоді це найважча ситуація, тоді дуже нелегко допомогти, потрібно вирішити, чи забирати дитину з сім’ї.
Часто жінка не звертається до правоохоронних органів, бо їй нема куди йти. Чи є якась система притулків – державні гуртожитки, де може жінка побути деякий час?
У деяких регіонах є, в Києві працюють кілька місць. Я вже говорила про те, що зараз розбудовуються такі центри, де можна отримати допомогу – медичну, психологічну і правоохоронну, і в них буде місце для перебування постраждалих від насильства. У деяких регіонах процес успішніше рухається, у деяких – повільніше.
Із чим це пов’язано?
Десь є фінансування, десь немає. Десь є приміщення, десь немає. Десь немає спеціалістів, які можуть прийти і працювати там. А десь є байдужі голови обласних рад або безвідповідальні державні службовці, яким однаково на цей процес, і вони займаються іншими справами.
Як зараз організоване донесення цієї інформації до суспільства?
Я дуже вдячна всім засобам масової інформації, всім, хто може доносити інформацію. Ми проводимо різні освітницькі заходи, але цього мало, говорити треба все більше й більше.
На нас працює і сарафанне радіо: один прийшов – десять дізналися. Але про це треба не просто говорити, а кричати. Усі засоби, які маємо, ми застосовуємо.
Домашнє насильство, так само, як булінг, повністю викорінити неможливо. Поки держава не звертала уваги, масштаби зростали. Повністю знищити цей елемент ми не можемо, але мінімізувати і дати можливість захисту прав жертви – зобов’язані. Ми тільки стали на цей шлях.
Які ще складнощі ви відчули, впроваджуючи зміни?
Коли ухвалили закон, у поліції стало набагато більше повноважень і обов’язків. Вони виявилися не готові, тому що навіть не було навчених працівників, які би працювали з нововведеннями. Їм потрібна програма підготовки, програма навчання. Так само з психологами.
Є прикрі випадки в деяких регіонах, коли поліцейські пішли вчитися в цей проект і потім потроху “зникли”. Така реальність. Я не буду говорити, що все так гарно. Гарно те, що є закон і те, що він почав працювати. Роботи ще багато.
Якщо про домашнє насильство час від часу все ж таки говорили, то поняття “булінг” з’явилося в інформаційному просторі нещодавно. Як зараз працюють із цим питанням?
Що стосується булінгу, ми вже просто дійшли до крайньої межі, коли на телебаченні майже щодня з’являлися жахливі сюжети про цькування у школах.
Минулого року ми провели тисячі просвітницьких заходів у всіх регіонах країни – для вчителів, батьків та дітей, які є потенційно жертвами, для потенційних свідків та кривдників.
Потрібно розуміти, що у справі булінгу в школах кривдник найчастіше – дитина. І дуже часто вона, насамперед, може потребувати психологічної допомоги. Можливо, у неї є емоційні розлади, обставини в сім’ї, які змушують її так робити. Буває і таке, що дитина не розуміє, що вчиняє погано, її немає кому зупинити чи пояснити, що це недопустимо й існує відповідальність за скоєні вчинки. Тому ми залучали акторів, співаків, лідерів думок, спортсменів, блогерів.
Як це сприйняли в школах?
Більшість шкільних адміністрацій, коли ми приходили, говорили: “У нас такого немає. Отам є, в тій школі, а в нас немає”. Зараз, за новим законом, адміністрація зобов’язана реагувати та нести відповідальність. Раніше всі школи звітували, що в них все ок, якщо напишеш, що у школі щось не так – будуть проблеми. Тому випадки булінгу намагалися швидко залагодити, не звернути уваги, забути.
Зараз по-іншому. Якщо є звернення – заява від дитини чи батьків – або стався публічний випадок, директор повинен реагувати. Скликати комісію, яка разом із психологом та адміністрацією школи вирішує, чи треба звертатися до правоохоронних органів, чи достатньо провести бесіду з усіма учасниками.
Якщо після заяви не збиралася комісія і не було ухвалено жодного рішення, директор притягується до відповідальності. Це можуть бути громадські роботи, виправні роботи чи штраф.
Окрім того, школи зобов’язані робити систематичні превентивні, роз’яснювальні заходи, лекції, флешмоби.
Чому важливо проводити просвітницькі заходи?
Мене вразила статистика, що жертвами цькування і свідками цього стало приблизно 70% дітей в країні. З них половина, за статистикою, нікому про це не розповідала. Чому? Не мали кому сказати, боялися засудження батьків або, що найгірше, вважали це нормою.
Із дітьми потрібно говорити вдома та в школі, що приниження не є нормою. Найкраще, що ми можемо зробити, – це запобігти булінгу. Якщо це сталось, то примирити і дати можливість зрозуміти, зокрема агресорові, що так робити не треба, що він підпадає не тільки під відповідальність, а ще й під осуд. А щоби він під осуд потрапив, то всі мають розуміти, що це неправильно.
Раніше більшість питань вирішувалася тим, що кривдника просили змінити школу. Зараз існує такий “вихід із ситуації”?
Це найгірше рішення. Що означає вигнати зі школи дитину? Вона ж все одно піде навчатися до іншої школи. Бувають поодинокі випадки, коли неможливо, щоби дитина перебувала в соціумі. Це рідкість, коли необхідне домашнє навчання. Це комплексне рішення із висновками багатьох спеціалістів.
Запропонувати змінити школу – не вирішення проблеми. Вирішенням є превентивні, запобіжні заходи, розмови, розбирання на комісіях. Якщо нічого не спрацьовує – притягнення до відповідальності. І дуже багато дітей добре подумають, чи варто продовжувати ображати інших, якщо їхні батьки сплатять штраф або їх зашлють на виправні роботи.
Тобто, якщо батьки розуміють, що їхню дитину цькують, вони насамперед повинні звернутися до адміністрації школи?
Батьками необхідно спостерігати, як змінюється поведінка дитини, якщо вона не хоче йти до школи, сидить у соцмережах, закрита – отже, щось відбувається. Треба поговорити з дитиною. Зараз у кожній школі має бути омбудсмен, який проводить відповідні бесіди зі школярами.
Далі є два шляхи. Можна одразу йти до правоохоронних органів. Якщо ситуація м’якша, писати заяву на ім’я директора школи. Директор обов’язаний комісійно розглянути, дослідити, визначити конкретні дії, встановити ці факти. У разі необхідності викликати правоохоронні органи. Розробити план заходів, необхідних для того, щоби виправити, нейтралізувати ситуацію.
Як уже зараз працює закон? Чи є перші цифри?
Зараз в Україні ухвалено понад 90 судових рішень щодо булінгу. Ми не прагнемо до збільшення рішень суду. Прагнемо, щоб адміністрації шкіл включалися до цього процесу, і працювали над створенням здорової атмосфери в закладах освіти. Покарання, притягнення до відповідальності – це останнє, до чого слід звертатися.