У цьому підігнаному під стандарти світі я згадую, що в підлітковому віці мені не особливо подобалася моя фігура, хоча дуже себе я з цього приводу не картала. Хіба що апріорі не любила свою зовнішність до певного часу через ненависть до батька, бо була схожою на нього, але потім йому пробачила і все відпустила.
Завше знайдуться люди, які безкоштовно та залюбки прищеплять тобі комплекси. Наприклад, через маленькі груди. У моїх однокласниць вони були однозначно більші, і, здається, дівчата з того пишалися і могли закинути мені ще в 13 років про “пласку дошку”, бо мої груди ще й не починали рости. Я тішилася більше книгам, раділа, що спереду мене нічого не “теліпається”, що затруднювало б біг. Любила футбол, коли дівчата вже вдавали з себе принцес, яким фізкультура не до снаги. Вони корчили дорослих, а я нікуди не поспішала, а росла, як мені і належало в 13 років. Не намагалась носити капронки, як інші вже в п’ятому класі, а восени вдягала фіолетові теплі колготи і светр із кольоровими помпончиками. Не гналася за дорослістю, дивувалася “цінностям” однолітків і не могла зрозуміти, звідки це в них і чому.
Тоді мене вперше змусили засоромитися, наче в мене груди якісь не такі. Ті, хто мені так говорили, ймовірно, самі були жертвами “стандартів краси”, які нав’язували з екранів телевізорів, з журналів, реклами. Та це було лише насіння, яке потрапило в благодатний ґрунт, його потім воно благополучно проросло в комплекс.
Внутрішньо я не вважала себе гарною, але вірила, що колись неодмінно стану красунею. Одного дня перетворюся з гидкого каченя на прекрасного лебедя, як в улюбленій казці Андерсена. І, здається, так і сталося років у 15, судячи з уваги з боку чоловіків, яку я почала відчувати.
Подовжив ланцюг розчарування з приводу моїх грудей перший хлопець, із яким я зустрічалася у 17 років. Наші стосутнки тривали буквально два тижні, і він мені сказав, що груди в мене маленькі і що я маю веснянки… “Якби якось прибрати”. Звісно, я образилася. І ми розійшлися. Хоча, не через це.
Потім я зустріла майбутнього першого чоловіка, який повторив приблизно ті самі “скарги”. Із грудьми тоді зробити нічого не могла, тож пішла по аптеках шукати засіб від “недоречного” ластовиння. Свої “поцілунки сонця” я любила, як ознаку мого веселого характеру. Це був природний парадокс: смаглява, чорнява і темноока, але з веснянками, які за своєю природою більше властиві світлооким та світловолосим.
Похід по аптеках виявився безрезультатним. В одній із них фармацевтка отямила, сказавши щось подібне, коли я озвучила бажаний продукт і мотивацію: “Оце хлопці балувані пішли. Молода, красива. Веснянки йому не такі! Хай би собі мастився таким кремом, щоб і на нирки давало!” Здоровий глузд переміг, а майбутній чоловік визнав, що керувався якимись стандартами, і веснянки туди не вписувалися.
Після того він і сам полюбив мої веснянки, я вже ніколи не комплексувала через це, а навіть пишалася. Але якби я не зустріла ту жінку в аптеці, якби їй байдуже було, для чого мені потрібен засіб від ластовиння? Згодом, не маючи навіть натяку на комплекс щодо веснянок, мене боляче кольнуло в серце, коли не так давно побачила вивіску салону краси, де поряд із пропозицією щодо видалення судин на обличчі було і про «видалення веснянок». Мені стало шкода, що про це й досі йдеться, як про дефект, і що його варто позбуватися, а не приймати за природну прикрасу.
Тема маленьких грудей випливла несподівано, коли я вже була багато років одружена, а чоловік між іншим категорично заявив: “Маленькі груди не можуть подобатися чоловікам. Вони можуть казати, що їм це подобається, але кажуть так, щоб не образити”.
Прозвучало майже як кувалдою по голові. Він сказав, що любить мої груди тільки тому, що вони належать коханій людині, а мене це ранило. Навіть зробила опитування на своїй сторінці в соціальній мережі: які груди подобаються чоловікам? Як я собі й думала, вийшло, що умовно на “кожен товар – свій покупець”. Але прикро було, що, на думку мого тодішнього чоловіка, маленькі груди не можуть імпонувати.
Коли ми розлучилися з чоловіком, то думка «маленькі груди не можуть щиро подобатися» лишилася зі мною.
Це настільки мене турбувало, що я таки наважилася після довгих внутрішніх діалогів надіслати фото своїх оголених грудей своєму майбутньому другому чоловіку. Коли він сказав, що вони йому подобаються, то мені полегшало.
Аналізуючи це зараз, я собі дивуюся, бо ж уже знаю, що гарна. То чому здорове ставлення до себе має нівелюватися через необдумані фрази людей, далеких чи близьких, які вони сказали і забули?
Як не дивно, але лише зараз, у 29 років, я подивилася одного дня в дзеркало, на себе оголену, – і сподобалась собі. Лише коли наважилася полюбити себе такою, як є. Зі своїми шрамами, недостатньо тонкою талією, маленькими грудьми, доволі широкою спиною як для дівчини, невеликим зростом, не надто тонкими пальцями, сильними руками і загалом спортивною фігурою, трохи “не жіночно”. Я прийняла, що не ідеальна за якимись стандартами краси (і не треба), але гарна.
Як важливо зрозуміти це щонайскоріше, щоб не каратися, а радіти цьому життю і більш вартісним речам навкруги, ніж відповідність якимось канонам краси. Коли ми приходимо сюди, то не тільки з’являємося в цей світ, щоб пізнати його, а й у першу чергу себе. Пізнавати, розуміти, приймати і жити в гармонії зі своїм матеріальним втіленням і не зважати на зовнішні нав’язування, а мати повагу до себе і здорове себелюбство.
