Я стою спиною до дзеркала, повернувши голову так, щоб можна було роздивлятися сідниці та стегна, або, висловлюючись мовою дворових дівчат дев’яностих-нульових, ляжки. Дупа ніби й нічого: кругла, пружна, щоправда, трохи розширена з боків. Підліткою я дізналася, що це називається «вушка», і це було погано, від цього треба було позбуватися. На фітнес-каналах у Youtube тепер кажуть «галіфе» — це, як і раніше, погано, і від цього теж треба позбуватися.
Мої сідниці і стегна виглядають нормально, але якщо вигнутися, трохи зігнути ноги й розглядати себе при різному освітленні, шанси виявити целюліт суттєво зростають. Найбезпрограшніший варіант — закинути ногу на ногу й стиснути двома пальцями шкіру на стегні. А ось і він! Апельсинова кірка detected.
Жирна
За свої 29 років я не пам’ятаю моменту, коли б (у свідомому віці) не комплексувала через нижню частину свого тіла. Навіть років у десять, коли пубертатні округлості ще не почали вносити сум’яття в серця та інші частини тіла навколишніх осіб чоловічої статі, я вже вірила: я жирна. Я була звичайною дитиною — не худою і не повною, просто дівчинка як дівчинка. Але навіть тоді виглядала повніше за дорослих моделей, які задирали підборіддя й надували губи з рекламних плакатів та кліпів на MTV. Мене дивувало, що стегна можуть бути такого самого об’єму, як литки. Але, мабуть, не лише можуть, а й повинні, інакше ніхто б не фотографував усіх тих дивних жінок, — не сумнівалася десятирічна я.
У дванадцять років дупа почала з’являтися, а в п’ятнадцять уже остаточно й безповоротно стала важливою частиною мого життя. Подруга, ощасливлена вузькими стегнами й великими грудьми, запевняла, що я комплексую без причини: «Подивися на Шакіру і Джей Ло, які дупи, як вони танцюють!» Саме така дупа була й у мене, дісталася у спадок — мама в юності змушувала чоловіків звертати шиї. Це вже потім вона набрала вагу і занурилася в режим вічного схуднення, нелюбові до себе і зітхань про те, що знов погладшала.
Щоб якось упоратися з моєю дорослішаючою сексуальністю, старший брат невдало жартував: якщо я й далі так розростатимуся, то скоро перестану пролазити у двері. Можливо, коментарі, які одночасно визнавали наявність у мене жіночих принад і наголошували, що мати їх не надто вже й пристойно, стали визначальними в моєму власному ставленні до свого тіла (правда ж, докторе Фройде?).
Я носила пострадянський 44-й розмір, тобто 36-й європейський, S — а це ж означає small! — і була переконана, що я товста. Постійно соромилася. Знаходила дедалі більше вад, годинами розглядаючи себе в дзеркалі. Сумлінно купувала в кіоску на зупинці журнал Cool Girl. Про бодіпозитив у ті роки навіть не йшлося: дівчатам забивали голову всілякими дієтами та порадами, як здаватися худішою, ніж ти є. Думаю, авторки тих текстів дуже здивувалися б ідеї, що все життя зовсім не обов’язково намагатися здаватися.
Все змінилося, і тепер говорять про культ великих сідниць, який очолює розкішна Бейонсе. Але якби можна було просто викинути роки дорослішання, просякнуті впевненістю у власній неповноцінності, то й б все це не писала.
Влітку я поїхала в табір і дізналася, що дупа має магнетичні властивості. Хлопці постійно намагалися її помацати. На повільному танці один із них опустив руки нижче моєї талії і вчепився пальцями в сідниці. Я одразу припинила танець і більше з ним не спілкувалася. Потім щось схоже повторювалося і в школі, найчастіше в черзі до буфету.
А якось дупа стала причиною найкоротшого розставання в моєму житті. Ми сварилися з бойфрендом, дійшли висновку, що так далі неможливо і треба розходитися. Я гордо рушила в бік метро, але вже біля ескалатора він наздогнав мене й попросив вибачення. Пізніше зізнався, що збирався піти назавжди, але, озирнувшись, задивився на мою дупу, що віддалялася, і передумав.
Це-лю-літ
Зараз мені 29 років. Я регулярно ходжу в тренажерний зал, намагаюся стежити за харчуванням, подобаюся собі в дзеркалі частіше, ніж не подобаюся. Хоч іноді й соромлюся носити джинси-скінні: почуваюся в них голою, надто вже все обтягує, надто вже напоказ.
Нещодавно випадково зустріла знайому, назвімо її Дашею, доглянуту фігуристу двадцятип’ятирічну дівчину. Заговорилися: вона саме поверталася з сеансу апаратного антицелюлітного масажу. Якось на пікнік Даша прийшла в короткому сарафані, і мене захопило, наскільки гладенькими виглядали її великі стегна: жодної нерівності, нічого з того, що зазвичай буває у дівчат, щедро обдарованих формами.
Ось він, секрет — антицелюлітний масаж. Спочатку боляче і «ляжки» в синцях, зате потім — свобода від комплексів і короткі сарафани все літо.
Походивши з цим знанням кілька тижнів, я попросила Дашу скинути мені контакти салону. Виявилося, що для досягнення ефекту рекомендують пройти десять сеансів. Абонемент на п’ять сеансів (за один сорокахвилинний сеанс оброблять живіт, боки, стегна й сідниці — бо якщо вже ставати ідеальною, то як можна виключити живіт і боки?) коштує близько $50.
І тут у моїй голові запустився дуже дивний процес — божевільна п’єса для трьох голосів.
Перший голос:
Якщо я доросла самодостатня жінка, то what’s the fuck? Я займаюся в залі і намагаюся правильно харчуватися, щоб добре почуватися. Так довго дорослішала і вибудовувала здорове ставлення до власного тіла. Вчилася любити його за всі ті задоволення, які воно мені дарує, за силу, за можливості, що в ньому приховані. Жарти старшого брата, худющі моделі, мама, яка вічно худне й незадоволена своїм тілом, — усе це наче вже пережито, усвідомлено й відпущено. Але якщо це справді так, то навіщо мені антицелюлітний масаж дупи?
Другий голос:
Один сеанс триває сорок хвилин — і це ресурс, який можна використати набагато приємніше. На сорок хвилин можна розтягнути сніданок, прочитати хорошу статтю, розділ із «Другої статі», присвятити цей час прогулянці парком, мастурбації, сексу, пробіжці, контрастному душу, серії «Оповіді служниці». Але не антицелюлітному масажу! А сто доларів за весь курс (десять сеансів масажу) — це теж чималий ресурс. Навіть не буду вигадувати, на що їх можна витратити.
Третій голос:
Я жирна, і ляжки мої теж жирні. Тренажерний зал, станова тяга, присідання зі штангою — це все ні до чого. І тільки антицелюлітний масаж здатен мене врятувати. Не піду зараз — все втрачено. І коханець мій теж впевнений, що все жахливо. І сексом зі мною займається лише з жалю. І по дупці поплескує не від бажання, а насправді від огиди.
Любов
Дурна дрібничка, антицелюлітний масаж, позбавила мене спокою, відродивши дитячі комплекси. Це взагалі про що? Може, я драматизую і це звичайна процедура догляду за собою, як, наприклад, манікюр. Але й тут переконати себе не можу: на манікюрі в салоні я була двічі в житті й навряд чи найближчим часом захочу повторити. Сидіти годину навпроти нудної жінки, яка щось робить із моїми руками, і розмовляти про якісь дурниці. І це ще без покриття — смердючою густою рідиною я вже давно перестала мазати нігтьові пластини: надто багато мороки, надто мало сенсу.
Хто вигадав целюліт, хто навіяв мені, що шкіра на стегнах має бути ідеально гладенькою? На жіночій вірі в нього тримаються цілі індустрії послуг і товарів, покликаних боротися з целюлітом, ніби інших проблем у половини людства немає.
Чому я не можу просто любити її, свою велику красиву дупу, нарощувати м’язову масу вправами в спортзалі й не мучити масажами, від яких боляче і залишаються синці, ще й платячи за це чималі гроші?
Річ не в масажі і не в целюліті. Якщо щось спочатку, за замовчуванням, не любиш, якщо впевнена, що воно якесь не таке, як треба, то й чіплятимешся за будь-яку надію, що воно нарешті стане правильним і нормальним. Але хитрість у тому, що не стане. Якщо ти впевнена, що якась частина тебе потворна — вона такою й залишатиметься завжди, що б ти не робила, як би не масажувала, не качала і не різала в хірургів.
Коли ми були маленькими, багатьох із нас привчили ненавидіти своє тіло. Але ми вже виросли, і тепер у наших силах навчитися його любити.
І я ухвалюю радикальне, революційне рішення: я відмовляюся від нелюбові до своєї дупи. Я відмовляюся «покращувати» її через ненависть. Відмовляюся жити в дискурсі про те, що вона недостатньо хороша. Я не зобов’язана прагнути наблизити її зовнішній вигляд до фотографій у глянцевих журналах. Їй і так дісталося. Були зітхання, були сльози, було надто багато докорів і сумнівів на її адресу.
Досить. Вона прекрасна. На ній м’яко сидіти. Її приємно одягати і в обтислі сукні-футляри, і в широкі літні штани. Коханців вона надихає на чудову ерекцію, яка дарує мені багато задоволення.
То навіщо далі мучити мою багатостраждальну дупу? Час залишити її в спокої й нарешті просто дати їй те, на що вона давно заслуговує, — любов.
