Дрогобич. Мені 13. Бабуся бере мене за руку і приводить до красивої жінки. Протягом наступних трьох років Г.Д. стане моїм тренером, а ще мамою, татом, дієтологом і другом, із яким ми розмовляємо багато і довго. Я почну займатися спортом. Професійно.
Спершу мене готують на дистанції 300 метрів. Але я часто і безсило програю. Всюди. А все тому, що мені не вистачає дихання на останніх ста метрах. Я задихаюся. У той час, як повз мене пробігають суперники.
Рання весна. Г.Д. приводить мене до ями з піском і каже: «Давай спробуємо. У тебе довгі ноги. Повинно вдатися», – «Я боюся», – відповідаю. Але у відповідь тиша. Спорт не знає страху.
Спорт виховує силу. Він не знає заперечень. Не розуміє втому. Крос. Стрибки на одній нозі. На іншій. Сходами. Ще десять разів. І так три підходи. Вихід із колодок. Штанга на плечах. Прес. Розтяжка. І ще. І ще.
Спорт – це про віру. У себе. Ти не зможеш перемогти інших, не піддавшись перемозі самій собі. Не зможеш дивитися в очі конкурентам, не вірячи, що ти здатен їх перестрибнути. Не зможеш чути їхні дихання, сміх, розмови. Без віри. Без стійкої віри у власні сили.
Спорт – це про психологію. У значній мірі про психологію. Виграють стійкіші. Стресостійкіші. Цілеспрямованіші. Ті, хто здатен, навіть коли не вдається, зціпити зуби, абстрагуватися і виконати елемент.
Але український спорт – це й про відсутність умов. Після п’ятигодинних тренувань немає де прийняти душ, бо в ДЮСШ тільки крижана вода з крану. На стадіоні асфальт, який відбиває п’ятки. Від того доводиться бігати по траві. На стадіоні СКА у Львові дівчата та хлопці переодягаються на трибунах. Усі разом. А ще у залі так холодно, що, скрегочучи зубами, ти знімаєш спортивні штани, щоб, як і всі, виступити у шортах і топі. Уста синіють. Ти грієшся чаєм. За 2 грн. Тобі 13.
Через рік на цьому ж стадіоні у Львові я помічаю дівчину. У тренувальному залі. Вона вибігає з колодок. Поруч із нею тренерка. А на спині великими літерами написано УФК. Училище Фізичної Культури. Цього ж дня, приїхавши до Дрогобича, я заявила мамі, що готуюся до вступу до цього закладу.
А далі – ще більше годин у залі, взимку доводиться тренуватися у напівпідвальному приміщенні. На стінах грибок. Із стелі капає вода. Ями із піском немає. Тому я стрибаю через бар’єри. Бігаю по снігу. Мокра повертаюся додому.
Навесні наступного року я вперше отримаю гроші за участь у змаганнях. Десять гривень. У Стрию. А ще через місяць, попри навколишній сміх неймовірно сильних дівчат з Червонограда, які одержимі виграшем, у стареньких копочках стану призеркою Львівської області зі стрибків у довжину.
Влітку, роблячи рентген п’ят, я побачу, що кістка на п’ятках розтрощена. Так я завершила, ще не розпочавши.
Дрогобич. Мені 13. Бабуся бере мене за руку і приводить до красивої жінки. Так почався період життя, який виховав мене. Виховав мій характер.
