Настя Якименко живе в Дахабі, навчає дорослих і дітей фридайвінгу. Для нас вона розповіла про досвід пологів у Мексиці.
Я сіла в таксі: «Аеропорт, сільвупле», назвала пункт призначення водієві в білій сорочці. Як і належить законослухняним швейцарцям, він неквапливо повіз мене на рейс — я поверталася до Єгипту, додому до сім’ї.
Усередині стукало три серця — плюс два до мого. Попереду чекав нелегкий рік. У такому стані я відучилася на інтенсивному бізнес-курсі, поклала початок школі фридайвінгу, почала працювати з дітьми у воді, тренувала, давала приватні уроки, закінчила ще кілька освітніх програм, зібрала весь наявний ресурс і поставила його на кін ситуації, що склалася, і відповідальності, яка навалилася. У травні мені потрібно було точно знати, де і як я народжуватиму свою двійню.
Всесвіт завжди відгукується на внутрішні імпульси. Відгукується по-різному, і мої «граблі» навчили прислухатися й не сумувати, якщо щось пішло не так або з’явилися перешкоди, а переформатовувати свої наміри.
Чому пологи в Мексиці?
Я хотіла народжувати в Італії, але діти обрали Мексику й надійні, люблячі руки однієї з найкращих акушерок світу.
План з Італією провалився за тиждень до вильоту. Змінилися обставини моїх друзів, які допомагали організувати пологи в Європі. Живіт ріс щогодини, і за тиждень я виробила новий план — їхати народжувати на інший бік планети.
Єгипет, де я живу з сім’єю, для пологів я навіть не розглядала — відсутність потрібних фахівців, складнощі з подальшою документальною тяганиною, спекотний клімат (за +48 влітку я б не пережила пологи, які очікувалися наприкінці липня — на початку серпня).
Більшість породіль із двійнею схиляють до кесаревого розтину будь-якими способами, навіть без показань. Я ж готувалася до природних пологів і не хотіла, щоб чийсь страх або, не дай боже, некомпетентність змінили хід подій.
Ризик іти до госпіталю без показань і довіряти своє тіло й життя дітей тим, кому на тебе начхати, де доведеться не народжувати, а відстоювати свої потреби, права й навіть просто ввічливе ставлення. Де двійня — це показання до кесаревого розтину й багато ризиків для тих, хто не знає, що з цим робити, у кого немає досвіду, хто керується страхом, фінансовою зацікавленістю, а не знаннями.
Старшого сина я народжувала в госпіталі й знаю, про що говорю. Наприкінці я все одно підписала папір, що відповідальність, якщо щось станеться, лежить на мені. То чому ж нам нашу відповідальність і право на життя не взяти на себе від самого початку?
Вагітність — це не хвороба, а пологи — природний процес. Я працювала до самого відльоту в Мексику, проводила навчальні сесії в морі з фридайвінгу для дітей і дорослих. Починаючи з квітня, спека в Дахабі забирала багато сил, хоча у звичайному стані я спокійно проводила там літо. Клімат Центральної Мексики вселяв більший оптимізм і обіцяв прохолоду: сезон дощів і середня температура +26.
До Мексики я летіла народжувати сама, не знаючи нікого, не володіючи мовою, але з прізвищем акушерки, її адресою й телефоном у кишені. А ще я бачила її на фото — у неї добрі очі.

Вона дала згоду на домашні пологи з двійнею. Спадкова акушерка в четвертому поколінні — мексиканка Анхеліна Мартінез Міранда. У неї безліч учнів по всьому світу, Анхеліна приїжджала й до України з навчальними програмами для доул та акушерок. Її контакт дала мені подруга-доула в Дахабі під час короткої зустрічі за чаєм.
Провівши останнє тренування у воді, перевалюючись, я поплелася спекою додому пакувати валізи, готувати останні документи, робити останні бронювання для всіх проміжних точок на шляху до країни, куди я незабаром полетіла народжувати дітей.
Були вдало куплені квитки й досягнута попередня домовленість з акушеркою:
— Ви мені потрібні, у мене двійня.
— Зрозуміла. Чекаю на тебе, маміта.
Люблю, коли без зайвих запитань, страхів і метушні. Для мене це показник професіоналізму й знак, що я рухаюся в потрібному напрямку.
Адаптація в Мексиці
Я вирушила з Дахаба до міста Тепоцтлан сама з 32 кг багажу. Тепоцтлан — магічне місто давніх ацтеків, штат Морелос, Мексика, розташоване в долині між горами на висоті близько 1000-1500 метрів над рівнем моря. Там і жила моя акушерка.
Я пробула в її сім’ї три місяці. Зустріла багато прекрасних людей, відчула багато тепла, людяності. Не скажу, що завжди було легко, траплялися моменти сумнівів, усе віддавало сюром і божевіллям: я — двійня, живіт, Мексика-Єгипет, нові для мене мексиканська вдача, звичаї, їжа. Але всі сумніви зникали так само, як і з’являлися, варто було лише згадати мету мого рішення — природні гармонійні безпечні пологи для малюків. Я дала собі час.
Після приїзду адаптація проходила важко, і це нормально — новий континент, у Мексиці я була вперше, нова мова, менталітет, звичаї, люди, традиції. Я протоптувала свою дорогу сама, без настанов і не розраховуючи ні на кого.
Як впоралася? Через розслаблення до нової глибини відкритості й довіри до себе, до свого знання про те, куди я рухаюся. І це вже не про зовнішню дію, а про внутрішні процеси й зусилля. Те, що жінка сприйнятлива й потребує особливої турботи в період вагітності, зумовлено природою й біофізіологічними процесами організму, але мої обставини йшли всупереч усьому. Для мене вагітність — природний, потужний жіночий стан, який не є перешкодою.
У Тепоцтлані в мене з’явилося кілька подруг — молоді мами з Франції, Аргентини та інших країн, які переїхали до Мексики. Багато з них були заміжні за мексиканцями. Чуйність, відкритість та емпатія цих дівчат відгукуються в мені теплом і вдячністю.
Як каже один із моїх учителів: «Диво — це добре підготовлена імпровізація». Моє диво не було винятком і вимагало ретельної підготовки, починаючи від фізичної та психічної, закінчуючи численними організаційними моментами, з урахуванням безлічі деталей і нюансів.
Останні два місяці я жорстко контролювала харчування — калорії, протеїн і достатню кількість води. Їла кожні дві години, з пляшкою води не розлучалася. Місяць перед пологами погано спала, мій шлунок не приймав їжу, гормони «стрибали», живіт ріс, для їжі місця не було.
Під кінець я була виснажена безсонними ночами й дискомфортом у травному тракті, почала приймати гомеопатію та препарат для зниження кислотності. Перевіряли серцебиття малюків регулярно, останнє УЗД і аналіз крові зробили на 35-му тижні.
Мені напророкували пологи через два тижні, оскільки двійня була готова і за показниками, і за положенням. Я швидко докуповувала все необхідне, нервувала, що не встигну, що я не готова, але перед пологами навіть зробила манікюр і помила підлогу. А за день до часу Х встигли провести ще одну фотосесію в лісі біля підніжжя гір. Усе, як і хотілося.
Пологи
У день пологів хотіла запросити нових і таких близьких за духом подруг до улюбленої кав’ярні, посидіти наостанок у затишному дворі, але вже звичні тренувальні перейми посилилися вночі. Вранці я зрозуміла, що народжую.
Народили вдома за п’ять годин у воду легко й без страждань, крові, ризиків, травм, втручань та іншого. Брала участь команда з п’яти осіб — близьких учениць Анхеліни. Домашнім пологам двійні хотіли асистувати багато хто — для учениць це колосальний досвід і допомога для Анхеліни. Але команду збирали обдумано, щоб поруч були не лише ще одні руки й турбота для мене, а й фахівці.

На пологи Анхеліна запросила ще одну асистентку — Джину. Це лікарка «від бога». Починала вона з класичної медичної освіти, зараз застосовує виключно альтернативні форми лікування й відновлення: гомеопатію, нейротерапію, практикує медитацію й тривалу віпасану, навчає віпасани дітей.
Шлях додому
Я народила двох хлопців — 2700 г і 2500 г вагою. Святкували їхню появу на світ шоколадом, плакали від щастя ще тиждень. Поруч були ті люди, які йдуть за своїм покликанням, із найвищою кваліфікацією та досвідом, із відкритими серцями й небайдужі.
Місяць потому, зробивши первинні документи, я полетіла з малюками до моря, де зустрілася зі своєю сім’єю: мамою та старшим сином.
Я прожила в Мексиці пів року й повернулася додому в Дахаб. Назад летіла з двома новонародженими, восьмирічним сином і мамою. І 160 кілограмами нажитого добра за пів року в Мексиці.
Спочатку здавалося, що божеволію від загального недосипання, трьох дітей, семигодинної різниці в часі, купи справ, речей, сумок, валіз і коробок. Лише зараз відчуваю, що повертаюся до життя, роботи, своїх планів, зустрічаю старих друзів, знову організовую побут, налагоджую ритми.
Під час довгого шляху з Мексики до Єгипту було багато нюансів, які потрібно враховувати під час подорожей із дітьми, особливо тримісячною двійнею, і не завжди це можливо заздалегідь.
Канкун-Брюссель — 11-годинний переліт. Ніч у Брюсселі й ранній виліт до Шарм-ель-Шейха — ще 4,5 години. Краще доплатити за місця або клас розміщення — це кардинально змінює враження від авіакомпанії та поїздки загалом. Ми вижили лише завдяки бізнес-класу під час першого перельоту Канкун -Брюссель, який взяли за додаткову плату вже в літаку.
У Брюсселі в нас була довга пересадка. Зупинилися ми у відомому мережевому готелі середнього класу. Обрала через близькість, цілодобовий трансфер і наявність двох ліжок у номері для комфортного розміщення. У підсумку цілодобового трансферу не було, і довелося на п’яту ранку замовляти таксі. Персонал не влаштувала кількість дітей, і нас змусили оплатити два номери.
Зібраний із собою нашвидкуруч сніданок складався з двох лимонадів, якоїсь випічки й двох яблук. Це на двох дорослих і 8-річну дитину за двох оплачених номерів, включно з їжею. Мене це швидко повернуло в нашу реальність.
Другий переліт — із Бельгії до Єгипту — просто пережили, передаючи двійню по черзі для регулярних годувань через ряди пасажирів. Хід із бізнес-класом не пройшов, оскільки його там просто не було, а літак забитий ущерть. Нас посадили в різних рядах, тому що в авіакомпанії діє правило безпеки — одне немовля на ряд. На двійню правила не розраховані. Наслідки для бельгійців, які сиділи поруч, зрозумілі: деякі затуляли вуха від гучного плачу й кректання малюків, спостерігаючи мою безпорадність і разом із нею стійкість та самовладання.
Персонал привітний, але не всемогутній. Авіакомпанії надають люльки для немовлят, їх я попередньо бронювала на сайті. У підсумку люльок навіть не було в наявності. У Шарм-ель-Шейху візочок віддали лише під час отримання багажу — зазвичай віддають одразу на виході з літака. Це ще один неприємний сюрприз із двійнею та 30 кг ручної поклажі. Ми отямилися вже в таксі з улюбленим водієм, який зустрічав нас в аеропорту, щоб відвезти додому в Дахаб.