Мама тут. Як я народила і ледь не втратила свою Єву

//
476 переглядів

Моїми жилами пульсує адреналін. Щойно моє тіло розчахнулося, мов гілляка. З вагіни, як із розбитої груші сік, витікає гаряча кров. Я сама груша, розірвана і знищена. Я шматок м’яса. Все, чого я хочу, це отак лежати нерухомо на спині; вперше за останні декілька місяців це стало можливим. Медсестра сказала перебувати у такому положенні впродовж чотирьох годин. Сказала це і пішла, залишивши мене в палаті з Оксаною та її немовлям. Наостанок я попросила у неї принести з холодильника банан. Я, здається, зараз помру з голоду. Через клятий ковід про партнерські пологи не могло бути і мови. Тому вигрібати доводиться самій.
Навпроти годинник показує третю годину ночі, його стрілки розтікаються, як у Сальвадора Далі, повзуть донизу по стіні. Потрохи виходить дія уколів, і здоровий глузд повертається до мене: де моя Єва, чому вона не зі мною, я ж щойно її народила. Вони сказали, що віддадуть мені її завтра, що їй треба кисень тощо. Вони були такими спокійними і переконливими, як їм не вірити. Через дію препаратів, якими вони мене накололи, та через велику втрату крові сенс слів ще погано доходить до мого розуму. Єва – від єврейського «дихання», а значить життя. Єва буде жити. Про це мені скаже за декілька днів чоловік, коли ми повертатимемося з пологового додому без неї. Та це буде потім, завтра я дізнаюся ще про різні відтінки болі. А зараз я тут, відходжу від пологів, не вірю, що це все закінчилося, слухаю, як ліжко позаду мене погойдується у ритмі зміїного тшшшш:
Мама тут, мама тут, мама тут…
Оксана зі своїм немовлям розхитується, мов на хвилях неспокійного моря. Оксана перебуває у блаженному човні.
За три дні, протягом яких ми перебуватимемо разом в одній палаті, я жодного разу не гляну на її дитя – занадто боляче. Все буде занадто.
Єву не віддадуть ні зранку, ні ввечері, ні в понеділок. Знімуть кисневу маску – вона не роздихається, почнеться ціаноз, а потім її забере бригада швидкої у відділення інтенсивної терапії новонароджених, що за 100 кілометрів від мене, а допустять до неї за п’ять днів після негативного тесту на ковід.
Я – здорова 27-річна жінка, прекрасно проходила вагітність, всі 9 місяців дихала чистим гірським повітрям, шила текстильних ляльок, ходила в неділю до церкви та чемно спостерігалася у гінеколога. Всі аналізи, всі планові та непланові УЗД були ідеальними. Ніщо не сповіщало про біду. Просто в один момент щось пішло не так: слабка родова діяльність, передчасне відходження навколоплідних вод, завеликий плід, двократне туге обвиття пуповиною. Вечір п’ятниці, кінець робочого тижня напередодні Трійці, карантинні обмеження. Все ідеально збіглося та, на жаль, не на мою користь.
6.06 телефон моєї сусідки розривається від дзвінків із привітаннями, у пологовий передають квіти. Я прилипла до ліжка, мокре від поту тіло ниє, стегна мої у крові, у грудях, здається, розростається каміння. Літо почалося із пекельного червня, у палаті спекотно, як у пустелі, вона боїться застудити свою дитину. Я не маю сил встати, не маю сил говорити і дивитися в очі лікарям, вони весь день приходять, щось обмацують, нічого не запитують. Медперсонал включно з санітарками, моя сусідка – вони ніби бояться говорити зі мною, Оксана боїться заразитися чужим горем. Мені хочеться вити від болю, що розростається повільно у мені, колючими метастазами гілок розпускається по кишках, підступає до горла беззвучним риданням. Я ще не усвідомлюю, що Єва потребує мене більше, ніж я її. Проте я не плачу до моменту, коли сусідці передають тортик із рожевим візочком. Вона аж лящить від захвату.
Голос жінки в телефоні повідомляє, що стан стабільно важкий, набряк головного мозку, двостороння пневмонія, ще щось із серцем, дитину підключають до апарату штучної вентиляції легень…
Ми йдемо з чоловіком охайною вулицею літнього прохолодного ранку. На мені зелена сукня в дрібний горох за модою 60-х. Від підтримує мене під руку, бо ступати ще боляче, він справді вірить, що все буде добре. Тоді мені вперше хочеться померти. Оці делікатні троянди різних кольорів, на які повинні дивитися її оченята, оце прозоре гірське повітря, яким повинні дихати її легені, оцей чудесний м’який ранок, який повинен огортати її шкіру. Ми йдемо владнати бюрократичні моменти для того, аби мене допустили до Єви. У транспорті мій ще округлений живіт сприймають за вагітність та поступаються місцем, від цього жесту серце стискається, як під пресом, відвертаю голову до вікна і заливаюся слізьми. Чекання на результати ПЛР-тесту перетворюється на пекло. Хтось приніс молоковідсмоктувач, схожий на клізму: зціджуюся і плачу. Молоко прибуває з шаленою швидкістю, мої груди стають схожими на роздуті кавуни, помережані синіми венами. Мама, яка приїхала до нас, щоби мене підтримати, робить чай із ромашки і каже молитися. Мамі вдесятеро важче, ніж мені. У мами рак і їй не можна хвилюватися, від цієї думки мені стає ще паскудніше, але ми нічого не можемо вдіяти. Днями помирає її мама, моя бабуся, Євина прабабуся. Мама поводиться гідно і витримує все заради нас із Євою. Залишається лише прийняти.
Наше знайомство з тобою відбулося у стінах білої реанімації, де температура найбільш наближена до клімату в утробі матері. Ти лежиш у прозорому кюветику, який має замінити тобі мамине лоно, підключена до трубочок, обмотана проводками, як у першій частині фільму «Матриця». Складна апаратура, яка, за словами лікаря, коштує мільйони гривень, під’єднує тебе до цього світу, пищить, миготить, регулює тиск, вимірює всі твої життєві показники. Я сподіваюся, що ти в цей момент, теж, як Нео, перебуваєш у вимірі яскравішому, а тут лише твоє крихітне тільце. Сподіваюся, що тобі не болить. Запитую про це у сердитої медсестри. «Ми не можемо знати напевно, чи воно її не турбує», – відрубує мені роздратовано жінка. Ви, маленькі янголята, її дратуєте, це написано на її обличчі. Мені хочеться роздерти ту суку.
Кожні три години ми приносимо молоко, яке заливають дітям через зондик. Натискаємо на кнопку дверей реанімації і мліємо, доки відкриють двері. Я чую, як голосно дихає моя сусідка у палаті, як колотить її серце. Відчиняються двері, йдемо коридором, входимо у бокс, наближаємося до кюветика – видихаємо з полегшенням. На вулиці під дверима реанімації стоять чоловіки з мокрими червоними очима, ховають погляд, опускають у підлогу очі, уявляю, як їм нестерпно дивитися на нас у хірургічних шапочках та одноразових халатах із теплим молоком у руках. Я бачила їхні сльози, надію та її згасання в очах рідних; я чула, як втішають молодих жінок: Бог дав ангелика – Бог забрав… Я хочу це розбачити, волію це забути, я хотіла б не знати, як виглядають мертві діти.
Так минають години, дні, літо за вікном буяє, птахи кубляться у кучерявих гронах дерев, а мій страшний сон, який почався із першою переймою, не закінчується. Ми ніби застрягли у часовій петлі у цій смердючій лікарні. Вити від болі, немочі, роздратування, бачити, як всім начхати на твоє дитя, вистрибнути з вікна, думати, що краще б було піти у монастир, кричати, молитися, вклякати на колінах і підводитись – тебе ніхто не почує.
У відділенні патології новонароджених, куди потрапляють діти після реанімації, ми пробули місяць: годування через зонд, сині від уколів та крапельниць рученята та ноженята, синдром пригнічення ЦНС, а отже постійні плач і тривога, а ще безкінечні огляди-обстеження-аналізи. Та найгірше, що вони нічого конкретно не кажуть на моє «Як вона розвиватиметься?», лише знизують плечима і відмовчуються або ж радять сподіватися на Бога. І оце їхнє «вір» таке болюче. Чи вірила я? Напевно, що ні. Можливо, я погана мати. Я не тримала себе в руках, нервувала, істерила, тож зникло молоко, яке так було необхідне моїй дитині, своєю тривогою я заражала її, і Єва ще більше плакала. Але я нічого не могла вдіяти із собою, це був страшний, найважчий шлях у моєму житті.
Якось на обхід у понеділок зайшла завідувачка відділенням, я, стомлена, як сама смерть, із синіми кругами та мармуровою шкірою, мокрими кругами на футболці вибігла з Євою на руках їй назустріч, я просила порятунку, бо дитина постійно плакала, я просила, аби вдіяли хоч щось. Натомість Анна Федорівна взяла мене за правий лікоть і почала читати нотації про тяжкий шлях материнства, казати щось колюче і різке, принижувати та погрожувати. За місяць перебування там я чула речі на кшталт: не ний, не веди пропаганду, зберися докупи, не носи її постійно на руках, цілком виправдане – дитині потрібна здорова мама, та абсолютно цинічне в цій ситуації – чоловікові потрібна сильна жінка.
І найстрашніше, що це все було сказане жінками. Невже це відбувається зі мною, такою чудесною і хорошою людиною, якою я себе вважала впродовж 27 років, невже це я опинилася у такому лайні, і через що отак препаскудно все сталося. Так, жінко, це стається з такими ж відповідальними і прогресивними людьми, це стається зі здоровими жінками у країні, в якій ти живеш, у країні, в якій ти породжуєш життя і вже прирікаєш його на препаскудні лікарні, недбалих самовпевнених лікарів, яким ти так щедро давала «на лапу» всю вагітність, бо думала, що це допоможе, що плювати на принципи, коли йдеться про твою дитину.
Потім були злість, почуття провини, тотальна недовіра до людей у білих халатах. «Це ми, егоїстичні дорослі, винні, що наша дитина мусила це пережити, ти у цьому винен», – кричала я чоловікові. У той момент я справді ненавиділа його. Я готова була вбивати за неї, вмерти за неї, сховати її далеко від світу з жорстокими жінками і маленькими чоловіками.
Аби не поїхати дахом, я змінила своє ставлення. Тепер, коли я дивлюся на свою чотиримісячну Єву, то бачу не немовля, яке треба шкодувати, а сильну і вольову дівчинку, якою варто захоплюватися, яка піднімає з останніх сил голову, лежачи на животику, яка голосно заявляє про свої бажання, яка добивається свого ввесь час, яка мною маніпулює, яка прийшла у цей світ тяжко, якій за життя своє довелося поборотися і втерти їм носа. Такі випробування не даються слабким. Я вже бачу, що вона сильніша за мене, краща за мене, принциповіша за мене. Ніхто не назве її слабкою, ніхто не посміє її образити, ніхто не введе її в оману навязливими стереотипами про жінок. Я цього не дозволю, ми цього не дозволимо.