У видавництві «Книголав» виходить нова книга Оксани Шаварської. Головна героїня твору на ім’я Рисочка мешкає в Києві — для неї це не просто місто, це мрія всього життя. Проте щось не дає їй спокою і змушує шукати себе деінде — у Львові, Берліні чи Нью-Йорку. На шляху до самопізнання героїня звертається до минулого, аби здобути відповіді на насущні питання та знайти своє місце у світі. Завдяки численним подіям та людям, які зустрічаються їй у потрібний момент, Рисочка отримує бажане, хоча це й стає для неї несподіванкою.
«Рисочка» — книжка про дорослішання і здійснення дитячих мрій, постійний діалог зі своєю внутрішньою дитиною. Про пошуки себе у великому світі і намагання зрозуміти, що є справжнім щастям. Ця книжка про біль і радість, які дарує нам любов, про неприйняття, про щирість. Про те, що життя не є чорно-білим, про руйнацію стереотипів. Ця книжка про всіх, хто шукає свій дім.
Публікуємо уривок.
Рисочка і Київ
УПЕРШЕ НА ПОДІЛ РИСОЧКА ПОТРАПИЛА, коли їй було тринадцять. Це була звичайна шкільна екскурсія до Києва тривалістю в один день. Батьки спочатку не хотіли її пускати: екскурсія на той час коштувала вісімдесят гривень, а це були для них шалені гроші. Але Рисочка так засмутилася, що три дні майже нічого не їла, лежала й не ходила до школи, імітуючи застуду. Тато швидко зрозумів, у чому річ. І якось вранці сів поряд на ліжко й мовчки простягнув їй гроші. Ось у яку мить Рисочка зрозуміла, що воно таке — відчуття раптового щастя. Тоді вона ще не знала, що вісімдесят гривень тато позичив у друга, і мама через це довго з ним не розмовляла, бо сім’я і так була вся в боргах.
Про Київ Рисочка мріяла, відколи пам’ятала себе. Їй завжди здавалося, що там, у великому місті, серед мільйонів людей знайдеться частинка простору і для неї. Вона уявляла, що одного разу це місто полюбить її, дозволить їй стати його повноправною частиною. Вона не знала, звідки з’явилося це бажання втечі, але з раннього дитинства їй здавалося, що потрапила не туди. Хтось там на небі помилився з вибором місця її народження, бо вона точно повинна була з’явитися на світ десь на Мангеттені або, на крайній випадок, у Барселоні.
У містечку, де жила Рисочка, було занадто тісно, груди стискало, вона не мала чим дихати. Через ці стискання дитина почувалася нещасною, її дратувало геть усе: запахи, люди, будівлі. Дратувало й те, що всі всіх знали, і навіть те, що від дому до школи можна було дійти лише за сім хвилин. І поки ти йдеш, за ці сім хвилин з тобою нічого не відбудеться, жодного дива, навіть крихітного. Бо в маленьких містах життя тягнеться занадто довго, так довго, що ти не встигаєш зрозуміти, що воно закінчилося.
Щоразу, коли мама відвозила її на канікули до бабці в іншу область, Рисочка спеціально не спала всю ніч, аби дочекатися моменту, коли потяг переїжджатиме міст через Дніпро. І щойно це ставалося, вона всім своїм худеньким тілом притискалася до вікна вагона й дивилася на нічне місто, яке палало вогнями. Рисочка дивилася на величний Київ і питала себе: «А чи прийме він мене, коли я виросту й одного разу приїду до нього, щоб залишитися назавжди? А якщо ні? Яке життя тоді чекатиме на мене?». Було страшно. Було страшно, що, можливо, всі її мрії про Київ так і залишаться мріями, а насправді життя приготувала для неї зовсім іншу долю. Короткі нічні побачення з величним Києвом тривали кілька разів на рік упродовж цілих тринадцяти років. Аж ось Рисочка вперше приїхала на побачення денне й зовсім не таємне.
Юрбу восьмикласників вивантажили з автобуса посеред Подолу, хоча тоді Рисочка й гадки не мала, що Поділ — це Поділ. Екскурсовода вона не слухала, у неї був старенький плеєр, дешеві навушники й касети з її музикою.
Батьки рідко купували їй касети, і їх можна було зрозуміти: на початку двотисячних вони коштували по вісім гривень за штуку, це було недешево. Але Рисочка знайшла вихід: вона крала старі батькові касети «Любе» й «Алєксандр Малінін. Лучшеє», несла їх у магазин, там просила стерти все, що на них записано, а зверху записати «Океан Ельзи», «Тартак» і «Танок на Майдані Конго».
Коштувало це гривню. Декілька днів вона не купувала в школі булочки, аби зекономити гривню для своєї махінації. Музику Рисочка слухала винятково тоді, коли батьків не було вдома, аби вони не задалися питанням, звідки в неї нові касети й куди, зрештою, дівається «Алєксандр Малінін. Лучшеє».
Отже, це був Київ. Її Київ, якого вона ще не знала, але вже любила. Низькі царські будинки Подолу викликали німоту, вона ніколи раніше не бачила подібної архітектури. Рисочка піднімалася по Андріївському узвозу й заливалася слізьми. Вона відчувала любов. І знала, що ввечері доведеться облишити цю любов ще на багато років, доведеться чекати, доки виросте, аби зустрітися з ним знову.
Рисочка і нелюбов
КОЛИ РИСОЧКА вже давно жила й багато бачила, вона вміла уявляти все, що в цьому світі було про любов, але якби хто просив її скласти іспит на «нелюбов», то відповіла б «на відмінно» геть на всі запитання. Про нелюбов вона могла розповідати серед ночі із заплющеними очима. Усе життя Рисочки було суцільними пошуками любові серед нелюбові.
Якою вона вже стала? Дорослою, виваженою, спокійною і тихою. Рисочка була тією, хто за спиною носить ранець, а в тому ранці завжди ховалося найважливіше — любов
Рисочки, яку вона намагалася віддати, пошматувати, як київський торт, на частини, поділитися з іншими, роздати нужденним останні крихти. А якщо зовсім чесно, вона постійно була в пошуках тих, хто взяв би хоч трохи…
Рисочка любила блукати по Києву, сидіти біля Золотих, пити вино на Пейзажці, бродити Волоською й Валами на Подолі, усе шукаючи, кому б віддати свою любов, поділитися щастям. Щастя в ній було аж за край. Вона збирала його по краплинках із чужих усмішок і чужих поглядів, як ранкову росу, брала з обіймів і навіть зі сліз. Рисочка збирала й складала в клуночки.
Життя Рисочки було схожим на Житній ринок. Вона ставала за ятку й роздавала себе, пропонувала людям забрати її клуночки зі щастям. Хтось продавав рибу, а Рисочка віддавала свої клуночки зі щастям просто так. Якими ж вони були? Схожими на рибу, яку витягнули з води і яка задихалася, передчуваючи, що смерть її близько. Рисочка думала: «А раптом я і є ця риба? Може, я — та сама риба, яка сподівається, що її повернуть у море, але підсвідомо знає, що цьому вже ніколи не бути, тому хапається за останнє, не може надихатися, бо кожен подих тепер як останній, і в ньому криється весь сенс буття?».
Отакою була Рисочка зі своїми клуночками щастя. У них вона розпихувала свою доброту, ніжність, ласку, прийняття і велику любов. І всі, хто підходив до її ятки, пробував, хвалив, але чомусь не брав. Люди не брали, бо страшилися. Кожен і кожна жили своїм звичним життям, а почуття, які Рисочка віддавала просто так, були такими недоречними, незручними, а головне — лякали.
Усе почалося з гори Щекавиці. Там Рисочка зустріла свою єдину і справжню любов. Ким він був? Він був геть не таким, як усі оті інакші, що траплялися до нього. Він був дивовижним. Фотографував її на скло. Змішував її з колодієм і сріблом, а не з айклаудом. Так… Він змішував її зі сріблом. Змішував з вином: із червоним, а потім — з білим сухим. Її всю, її минуле, теперішнє й майбутнє він змішав в однорідну суміш. Законсервував у півлітрову банку й поставив на своєму підвіконні.
Якось вона прокинулася в його домі й зрозуміла, що тепер геть розхристана і розгублена. Так сталося, що Рисочка ніколи ні з ким не ділила ніч. Ніч — це була її особиста стихія.
