«Я воліла б, щоб не довелося писати цю книжку, щоб не було теми для неї, щоб брат був живий, а не щоб мою книжку надрукували…»
Цими словами Олеся Хромейчук починає свою історію, книжку, яка не мала би бути написана, історію смерті солдата, розказану його сестрою. Це дуже особиста оповідь, та водночас це історія десятків тисяч українських родин, історія втрат та їхнє проживання.
Володимир Павлів, брат Олесі, — воїн, який загинув на фронті в березні 2017-го, за кілька років до початку повномасштабного вторгнення. «Це європейська війна, яка просто почалася на сході України», — такими словами свій вибір повернутися на передову Олесі пояснював Володимир. Невдовзі він загинув.
«Доброго дня. Я з військової частини, де служить ваш брат…» Смерть. Заперечення. Гнів. Депресія. Прийняття. Жодна історія не може повернути близьких, але інколи чужа історія може допомогти зрозуміти та пережити втрату. У нашій країні триває війна, щодня гинуть люди — захисники та захисниці, кохані, батьки, діти, брати й сестри.
І все, що ми можемо, — лише навчитися жити з цією втратою. Своєю історією в цій книжці ділиться історикиня Олеся Хромейчук.
«Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою» виходить у видавництві «Віхола», публікуємо уривок.
Повідомлення у фейсбуці
Якщо ви маєте двох братів і, після того, як один із них помер, люди запитують, чи є у вас брати й сестри, що відповідаєте? Кажете: «У мене двоє братів»? Це неправда, бо одного з них уже немає. Відповідаєте: «У мене було два брати. Тепер лишився один, бо інший помер»? Теоретично все правильно, але занадто багато інформації. Люди запитують вас про братів чи сестер, щоб бути ввічливими. Вони не хочуть травмуватися вашою сімейною історією.
Довелося довго робити паузи, розгублено думати та глибоко вдихати, щоб заповнити тишу й заспокоїти нерви, перш ніж я навчилася відповідати на це запитання: «Я наймолодша з трьох дітей». Так кажу тепер, якщо хтось цікавиться, чи є в мене брати й сестри.
Я наймолодша з трьох дітей. Найстарший помер на війні. Хоча на війні рідко хто просто помирає — на ній убивають. Коли людина вступає до війська й вирушає на передову, її потенційна смерть стає дуже реалістичною. І все-таки немає нічого природного, нормального в загибелі на війні. Той, хто придатний до служби в армії, безумовно, здатний прожити довгі роки. Він або вона, найімовірніше, цілком здорові, досить молоді, здатні протистояти викликам, а це ідеальний рецепт для довголіття.
Отож, раптова смерть мала б бути найменш імовірним кінцем життя такої людини. Однак саме цього слід очікувати на війні. Мій брат прослужив на передовій майже два роки, і я весь цей час намагалася не думати, що найменш природний кінець його життя ставав дедалі ймовірнішим.
Одного дня я отримала повідомлення у фейсбуці від незнайомої людини: «Вибачте за дивне запитання, але ми шукаємо у Великій Британії…», а далі — ім’я моєї мами. «Це, бува, не ваша родичка?» Прочитавши повідомлення, я одразу зрозуміла, що сталося щось із того, чого мала очікувати, але намагалася про це не думати. Я просто не була впевнена, що саме то було. Важке поранення? Полон? Чомусь я не думала про смерть.
Поглянула на профіль людини, яка мені надіслала повідомлення, і побачила, що вона працює в Міністерстві закордонних справ України. Одразу подумала, що брата, мабуть, узяли в полон. Мені стало погано. Полон здавався найстрашнішою перспективою. Я чула надто багато історій про приниження, тортури та інші жахи, з якими стикалися військовополонені, захоплені проросійськими колаборантами, і знала, як важко було їх звільнити.
Був сонячний суботній ранок, і я їхала в лондонському метро на зустріч із подругою в парку.
Коли поїзд зупинявся на станціях і з’являвся Wi-Fi, я отримувала інші подібні повідомлення: «Доброго дня. Я з військової частини, де служить ваш брат».
Служить! Отже, він живий! Я намагалася заспокоїтися. «Дайте номер, щоб можна було з вами зв’язатися». Я вискочила з поїзда й вибігла на вулицю, де був мобільний зв’язок. Зателефонувала мамі, усвідомлюючи, що маю повідомити їй погані новини, але наскільки погані, усе ще не була впевнена. Я не хотіла її шокувати й почала розмову так:
«Думаю, може, і не сталося нічого страшного, але те, що маю повідомити, звучить досить серйозно…»
Я й далі думала про полон. Перебирала в пам’яті друзів, до яких слід звернутися, щоб спробувати отримати більше інформації, людей, які могли б порадити нам, що робити, щоб звільнити брата.
Однак мама перебила мене й сказала: «Мені телефонував командир. Наш Володя загинув на фронті».
Вона була така спокійна. Я відчула дивне полегшення: отже, його все-таки не схопили в полон! Утім, майже одразу воно змінилося крижаною хвилею реальності.
У фільмах, коли показують, як хтось дізнається погані новини, камера кружляє, щоб допомогти нам уявити розгублений стан тієї людини. Усе було не так. Нічого не кружляло. У мене була абсолютно ясна голова. Я сказала мамі, що їду до неї, перевірила розклад руху поїздів до її станції, вирішила, кому потрібно зателефонувати й у якому порядку.
Відповіла людям у фейсбуці: «Мамі новини вже повідомили. Дякую, що сконтактувалися». Один з них написав: «Ми зараз якраз їдемо в морг… Хлопці сьогодні виїжджають. Завтра мають бути у Львові. Тут дороги погані, тому хлопці швидко не поїдуть».
Я почала думати, як швидко зможу дістатися Львова. Чи встигну бути там до прибуття брата?
Людний вокзал Лондону здавався зовсім порожнім. Я нікого не помічала. Надіслала повідомлення подрузі, що не приїду на зустріч до парку.
Лише коли сіла в поїзд, який прямував до мами, і зателефонувала татові, я розплакалася. Довелося сказати ті самі слова, які мені щойно говорила мама: «Наш Володя загинув на фронті». Я не змогла вимовити їх спокійно, як вона.
Коли добралася до мами, ми спочатку не знали, що сказати одна одній. Я навіть не розуміла, чи слід обійняти її. Ми наче миттєво дійшли негласної домовленості про те, що повинні спланувати все для подорожі, яка на нас чекала. Перед нами стояло завдання, з яким потрібно було впоратися. Такі моменти залишають мало місця для емоцій.
Можливо, це й на краще.
За кілька хвилин до мого прибуття командир Володі телефоном запитав, чи хоче мама отримати фотографії тіла її сина — такого, яким його знайшли. Вона відповіла ствердно. Командир відправив їх на телефон саме тоді, коли я зайшла до мами у квартиру. На фотографіях видно, як мій брат лежить на чорній глиняній землі. Його голова забинтована білим. З одного боку просочувалася червона кров. Коли вони наклали пов’язку?
Доки він ще був притомний? Чи відчував Володя людську присутність, коли його життя витікало разом із кров’ю? Чи, може, був зовсім один, коли помирав? Чи знав, що вмирає? Не було нікого, хто міг би відповісти на наші запитання. Наразі ми з мамою мали лише фотографії.
Розглядали їх разом. Спочатку мовчки, а потім ридаючи. Тихо.
Далі я забронювала квитки на рейс в Україну та поїхала додому збирати речі. Мама залишилась у себе й теж почала пакуватися. Ми домовилися зустрітися в аеропорту наступного ранку. Я відчула полегшення від того, що зможемо дістатися до Львова до того, як туди приїде він.
Далі був тиждень, що здавався поганим сном, від якого несила прокинутися. Я ніколи не усвідомлювала, наскільки руйнівним буває горе, і не думала, що смерть може обернутися бюрократичним жахіттям з оповідань Кафки. Зрозуміла, наскільки була неготовою до того, на що підсвідомо очікувала майже два роки.
