Перед написанням цієї колонки я запитала в мами, чи не буде тато, на її думку, проти. На що вона сказала: «Він завжди за все, що ти робиш». Власне, цим усе і сказано.
Не знаю, що подумав мій тато, коли я народилась. Чи був він здивований. Чи, може, не дай боже, розчарований. Бо всі казали, що буде хлопчик, — і лікарі, і прикмети. Хоча, підозрюю, що лікарі тоді теж робили висновки, виходячи з прикмет. Бо про УЗД у 95-му в райцентрі Запорізької області ще не чули. Тільки мама чекала на Катю. Їй про це янгол уві сні сказав. Джерело, я вважаю, надійне, як швейцарський годинник. І виявилось надійнішим за лікарів.
Хай там як, серпневої ночі народилася я. Мабуть, таки тато теж чекав на дівчинку. Бо в день пологів була геть паскудна погода. Не просто дощик і холод. Був справжній ураган, і злива стояла стіною. Тато іноді жартував, що в таку погоду народжуються відьми.
Але навряд чи він чекав на відьму. Мама завжди каже, що вони не мали щодо мене жодних очікувань і ніколи не думали про те, ким я стану, як складеться моє життя. Але я їй не вірю. Батьки завжди мають власні уявлення про життя своєї дитини і бажають їй найкращого, звісно ж, у своєму розумінні.
Чомусь мені думається, що тато бачив мене маленькою принцесою в красивій сукенці. Так, дуже банально і патріархально. Але в 95-му в селі посеред степів у сім’ї зварювальника і вчительки навряд чи чули про рівноправ’я. Хоч мої батьки і ділили на двох домашню роботу і догляд за дітьми. Довгий час у дитинстві на посиденьках батьків із друзями, коли всі діти йшли до мами з будь-якими проханнями від «їсти/пити» до «подмухай на пальчик», я йшла до тата.
Принцеса з мене вийшла специфічна. Але точно татова.
Спочатку принцеса позувала у білій коротенькій сукенці з великим рожевим капроновим бантом на кучерявій голові в петуніях, кокетливо опустивши очі, на свій четвертий день народження.
Потім принцеса йшла в перший клас у чорно-білому костюмі в клітинку — спідничка і піджак. Куплений цей костюм був «на виріст» (а може, навіть хтось його нам віддав) і сидів відповідно. Що не заважало принцесі відчувати себе найкрасивішою. Навіть без двох передніх зубів. Бо чого тільки варті були чорні лаковані туфельки і синій рюкзачок із Мікі Маусом. Але принцеси-першокласниці тато так і не бачив, бо вимушений був їхати на заробітки. Адже за лаковані туфельки треба було платити.
До того тато працював на атомній станції. Саме на тій, що в Енергодарі, яку зараз захопили росіяни. Село наше вони теж, до речі, захопили. На станції тоді місяцями не виплачували зарплату. Але щодня тато з роботи приносив мені «хлібчик від зайчика». Це майже як гостинець від зайчика, тільки гостинцем був шматочок хліба, який у тата лишавсь від обіду, що він брав із собою на роботу. У нас це називали «тормозок». І, чесне слово, смачнішого хліба досі не їла.
Іншої роботи теж не було. Тому татові довелося повторити долю тисяч українців на той час — зібрати спортивну сумку і сісти в поїзд «Запоріжжя — Москва». Через багато років, коли тато їхав через Київ на Черкащину, аби відвести мою племінницю — його онуку — у перший клас, він дуже тужно сказав: «Не відвів тебе, то хоч її відведу», і мені на мить здалося, що я побачила в його очах сльози. І так шкода мені його стало, що була майже готова у 25 років знову піти в перший клас, аби він тільки відвів мене туди за руку і голосніше від усіх аплодував після мого віршика.
Найцінніші ранки в той період — коли прокидаєшся, а на стільці в кімнаті якась іграшка яскрава. Іграшка як така була другорядною, вона означала головне — приїхав тато. Що він зараз сидить на кухні у своїх світло-синіх (не блакитних, ні, блакитний не підходить для справжніх вусатих мужиків) спортивних штанах і п’є каву з цукром «на кінчику ложечки». І від нього так само пахне сигаретами. І він так само візьме мою руку у свої та буде перебирати кожен палець і кожен ніготь.
Потім була принцеса-випускниця. Моя перша вчителька казала, що я була схожа на дзвіночок — в легкій блакитній сукні трохи нижче колін на бретельках, яка починала розвіватись одразу під грудьми, в білих сандалях на пласкій підошві й із легкими «морськими» (які були зроблені величезною кількістю піни для волосся) кучерями. Я і читала вірші зі сцени, і співала, і навіть танцювала вальс у першому ряду, ледь не в найвигіднішій позиції. Але цієї принцеси тато теж не бачив. Історія та сама. Тільки цього разу був літак. Але теж на заробітки. Бо за блакитну сукню теж треба було платити.
Злукавлю, якщо скажу, що все розуміла і приймала. Це зараз розумію, що виходу тоді батьки не бачили, найімовірніше, його і не було. А тоді дуже злилась, бо страшно його бракувало. Тато здавався тою людиною, яка завжди була на моєму боці (хоч і не завжди це було так), але якщо тато сварився, то ховайся в жито.
З часом від принцеси лишалось усе менше, натомість від тата проявлялося усе більше. Що не завжди йому подобалось. Починаючи від того, що я швидко навчилась огризатися, закінчуючи тим, що почала теж курити. День, коли він «спалив» мене з сигаретою, здавався кінцем світу. Їй-богу, я додому боялась їхати. І добре б він почав кричати, сваритись чи щось таке, це було б схоже на тата. А так він на мене поглянув розчаровано, мовчки розвернувся і пішов.
Коли ми бачились місяць тому під час його відпустки, він подарував мені запальничку.
Потім і в проміжках було ще багато принцес: принцеса — «це-ти-в-такому-вигляді-збираєшся-на-дискотеку?», принцеса — «тату-дивись-що-ти-мені-купив», принцеса — подружка нареченої на весіллі у старшого брата. І купа-купа всяких. Але, підозрюю, тато вже багато років хоче бачити принцесу-наречену і принцесу — молоду матір. Хоч і не каже про це.
А потім одного дня тато телефонує принцесі, а вона каже: «Я в Херсоні, тут обстріл, все добре, я перетелефоную». Жоден тато не хоче бачити свою принцесу, яка лежить у траві з сигаретою в зубах, вся в реп’яхах, час від часу закриваючи голову руками, і сподівається, що омине. При тому сам, перебуваючи на фронті, пише: «Ну шо, як враження?» Я, звісно, щось жартую у відповідь. Пізніше розказує про свою реакцію на перший обстріл. І розумієш, що навіть ДНК-тест робити не треба. Точно татова доця.
23 лютого татові виповнилось 55 років. Це був перший раз за багато років, коли я на його день народження не поїхала додому. 24 лютого почалась повномасштабна війна. 25-го тато вже був у військкоматі. Це було коротке повідомлення від мами: «Тато їде у військкомат. Бережіть себе. Люблю». Я знала, що так буде, і ніколи не питала чому. Бо очевидно чому. Якось раз він сказав, що це їхнє покоління несе відповідальність за те, що зараз відбувається, їхнє покоління і має виправляти помилки. За ці півтора року я бачила його тричі. Не впевнена, чи раніше було частіше, але сама можливість уже багато чого, виявляється, значила.
І він там зокрема для того, аби колись-таки побачити принцесу-матір. Аби знати, що я зараз, наскільки це можливо, нормально живу. Аби розказувати мені смішні й не дуже історії та одні й ті самі анекдоти вже майже 30 років, але щоразу смішні. Поки що я смішу його різними історіями, переважно про собаку.
Навіть на фронті, тим паче на фронті, тато завжди в курсі мого життя. Дивиться всі фото, які я роблю, читає всі мої тексти, підтримує кожну ідею і купує нові сукні.
Колись я точно приїду додому, а у дворі сидить тато і п’є каву з цукром «на кінчику ложечки» І від нього так само пахнутиме сигаретами. І він так само візьме мою руку у свої та буде перебирати кожен палець і кожен ніготь.
І я точно знатиму, що, хоч я і не принцеса, але точно татова.
