«Перші» — дебютний роман журналістки Марії Олекси. Світла історія про досвіди, які ніколи не повторяться — перші поцілунки та перше кохання, безмежні мрії та плани на майбутнє. Історія двох юних людей — Равлика та Вла, які зустрілися надто рано, щоб зрозуміти, ким вони можуть стати одне для одного.
Літній табір, помаранчевий светр, листи та прогулянки старим Києвом. 68 червня, їхнє літо не мало закінчитись ніколи. Але, звісно ж, так не буває.
Роман вийшов у видавництві «Віхола», публікуємо уривок.
Відчуваючи, як у голові надувається вже добре знайома кулька, я спустилася в «Квадрат» навпроти готелю «Салют». Це був один із перших підземних торгових центрів Києва, де я вже мала свій власний ритуал. Спочатку звертала ліворуч до «ШвидкО», купувала тістечко «Картопля» і какао. Сідала за столик і спостерігала за людьми.
Парочка сварилася, охоронець доїдав суп, молоді батьки намагалися увіпхати в свого сина сандвіч. Потім я обходила улюблені крамнички: книгарню, магазин із сувенірами, кіоск із барвистими шарфами.
Вдихаючи запах нових і гарних речей, доходила до протилежного боку «Квадрату», де тягнулися довгі ряди з художніми альбомами, картами і фотографіями. Усі вони були за склом, деякі — загорнуті у целофан, інші — відкриті на якійсь сторінці й притиснуті так до вітрини.
Торкатися нічого не можна було, але можна було на все дивитися. Чорно-білі світлини Парижа, репродукції Ван Гога, приклади архітектури стилю ар-деко…
От би зараз Равлик прочитав мені лекцію про те, що це ніяке не ар-деко, а репродукції взагалі не Ван Гога, і я все знову наплутала. Кулька в моїй голові досягнула максимальних розмірів, стягнула шкіру обличчя і звела спазмом щелепу. В такому межовому стані я безцільно блукала рядами, аж доки не натрапила на вивіску «Прокол вух пістолетиком — 10 гривень». У кишені якраз залишалось 15. Те, що треба. Взагалі проколювати вуха я страшенно боялася. В дитинстві щодо цього я влаштувала таку істерику, що мама назавжди відмовилась від ідеї одягнути на мене сережки. Сьогодні ж був саме той день. «Якщо я проколю вуха, то вступлю і в гімназію, і в Могилянку»,— загадала я собі, сідаючи на стілець і повертаючи правий бік до грізної жінки в окулярах. За мить до проколу щосили заплющила очі.
Клацання «пістолетика» прокотилося по черепу, як гуркіт грому. Інший бік. У голові гуділо. Вуха пекли. Я розрахувалася й попленталась до сірого опуклого таксофону:
— Алло,— почулося по той бік дроту.
На щастя, Равлик сам узяв слухавку. Я згадала, як під час нашої минулої розмови він мені грав і щось пояснював, а я тільки й уміла, що огризатися. Кулька луснула. З мене полилися сльози.
— Я проколо-о-ола ву-у-уха…
— Чому ти плачеш? Було боляче?
— Та-ак,— відповіла я, схлипуючи.
— Давай я під’їду, ти де?
Через пів години він уже стискав мене в обіймах. Потім узяв за плечі й довго-довго вдивлявся в моє обличчя. Цілував вушка. Знав, що справа не у сережках. Нічого не розпитував.
— Ходімо, я покажу тобі дещо.
Я слухняно кивнула. Ми вийшли з «Квадрату» з боку Алеї Слави і вирушили в напрямку Вічного вогню. Равлик обіймав мене за талію й задавав ритм прогулянці. Щокілька метрів він уповільнювався і дивився навколо. На дерева, будівлі, що виднілися за ними, на людей. Інколи всміхався, інколи сам собі кивав. Мовчав. Я відчувала інтенсивне тепло, яке йшло від його долоні. Оминувши пам’ятник, ми повернули праворуч і влаштувалися на вершечку сходів.
— Равличок, про що ти думаєш?
— Про місто. Люблю, як воно виглядає звідси,— нарешті сказав він.
— Я теж люблю,— я поклала голову йому на плече.
— Знаєш, у яку гру я обожнюю тут грати?
— М?
— Дивлюсь на обрій, бачиш, там, де Лівий берег? Дивлюсь і домальовую в уяві Місто майбутнього.
— Як це?
— Дуже просто. От дивись. Мине багато-багато років — і через Дніпро будуть перекинуті п’ятиповерхові мости, посеред Гідропарку виднітимуться футуристичні висячі сади і хмарочоси. У повітрі літатимуть таксі, як у «П’ятому елементі», а всі небесні дорожні розв’язки будуть зроблені із голограм…
— Ти ненормальний. Мій хлопець усміхнувся.
— Після того, як ти заборонила мені малювати портрети, я тепер малюю міста. Поки що, правда, частіше подумки, аніж на папері.
Я полізла у сумку.
— Дивись,— я простягнула Равлику потертий аркуш із його малюнком «нашого» дому в лісі.
— Я дивлюся на нього щоразу, коли мене дістають у школі і я хочу потрапити в якесь чарівне місце.
— Правда?
— Будь ласка, ніколи не припиняй малювати…
