Кінокритикиня Наталія Серебрякова побувала на пресконференції з виконавицями головних ролей нового серіалу «Керрі» — Саммер Х. Говелл та Самантою Слоян — і поговорила з акторками про роботу з культовою історією Стівена Кінга, страх, любов, булінг та особистий досвід, який вони привнесли у своїх персонажок.
Серіал створив Майк Фленаган, автор «Доктора Сну» та «Привидів будинку на пагорбі». Прем’єра восьмисерійної «Керрі» відбудеться на Prime Video 7 жовтня. Це перша телевізійна адаптація роману Кінга, найвідомішою екранізацією якого залишається культовий фільм Браяна Де Пальми 1976 року.
Нещодавно Стівен Кінг написав про серіал «Керрі» у Twitter: «Версія “Керрі” Майка Фленеґана блискуча. Те, що вона говорить про соціальні мережі, шокує і водночас є правдою». Що для вас означає отримати схвалення самого Стівена Кінга?
Саммер Х. Говелл: Для мене це означає абсолютно все. Це велика честь. Я ніколи не очікувала, що моє життя складеться саме так. А коли дізналася, що після прослуховувань саме він мав остаточно затвердити мене на роль, а потім ще й високо оцінив серіал, — це було просто неймовірно. Я дуже вдячна.
Саманта Слоян: Так, його підтримка справді неймовірно багато для нас означає.
Саммер Х. Говелл: Наскільки я зрозуміла зі слів Майка, він узагалі не став би братися за «Керрі», якби Стівен не підтримав цей проєкт. Тож від самого початку я почувалася спокійніше, знаючи, що він дав своє благословення.
Саманта Слоян: І коли він хвалить екранізацію, то справді має це на увазі. Він не соромиться говорити й про ті адаптації, які йому не подобаються, тому його схвалення стає ще більш значущим.
Керрі виросла в ізоляції від світу, її навчили боятися його, але водночас вона зберегла справжню цікавість до життя. Коли ми вперше зустрічаємо Керрі, вона відкрита й щиро цікавиться тим, що її оточує. Як вам було досліджувати цю сторону її характеру — бажання пізнати світ і зрозуміти, ким вона є?
Саммер Х. Говелл: Для мене це було дуже захопливо, тому що цей досвід близький і мені, і, думаю, багатьом іншим людям. Я сама по-справжньому зрозуміла, ким хочу бути, лише у 18–19 років, уже після закінчення школи. І тут є певна іронія: я дуже хотіла вийти у великий світ, і Керрі прагнула того самого, тільки для неї цим світом спочатку була школа. Потрапити туди було її головною метою.
Тому мені було дуже цікаво створювати цю нову версію Керрі — відкриту, схвильовану, готову до нового і водночас самій шукати власний шлях. Це було дуже круто.
Саманто, як вам було грати нову і багато в чому несподівану версію матері Керрі?
Саманта Слоян: Це було неймовірно. Здається, однією з перших речей, які Майк сказав мені, пояснюючи своє бачення, було: «А що, як Маргарет і Керрі люблять одна одну?» Якщо відштовхуватися від цього, персонажки фундаментально змінюються. Такий підхід Майка фактично звільнив мене від попередніх інтерпретацій і відкрив дуже багато нових можливостей.
Я хотіла, щоб Маргарет залишалася небезпечною і все ще лякала Керрі, але досліджувати ці риси через її любов до доньки було дуже цікаво для всіх нас.
Саммер Х. Говелл: Так. У певному сенсі це може робити її навіть страшнішою. Я знаю, що сама дуже гостро реагую, коли хтось завдає болю людині, яку я люблю.
Саманта Слоян: І через це зрада стає ще болючішою, адже Керрі не може довіряти жінці, яка фактично є її єдиним зв’язком зі світом.
Попри те, наскільки тривожними бувають вчинки Маргарет, очевидно, що вона по-своєму любить доньку, хоча ця любов часто набуває руйнівних форм. Як ви створювали свою версію Маргарет, щоб глядач міг засуджувати її вчинки, але водночас розуміти саму героїню?
Саманта Слоян: Оскільки в мене немає дітей, я насамперед зосередилася на тому, що означає бути донькою, і на власних стосунках із матір’ю. Звісно, вони зовсім не були такими, як у Маргарет і Керрі, але я добре розумію складність зв’язку між двома людьми, які надзвичайно близькі й дуже люблять одна одну, але водночас залишаються абсолютно різними людьми й зовсім по-різному бачать світ.
Тому я зосередилася саме на цьому, а ще на трагічній нездатності Маргарет дозволити доньці подорослішати. Матері може бути дуже складно дозволити дитині відокремитися від неї. Це може лякати: світ небезпечний, і ти не знаєш, чи зможе твоя дитина сама про себе подбати.
Розкажіть, будь ласка, про знімальний майданчик. Якою була атмосфера за лаштунками? І наскільки страшно, дивно чи сюрреалістично було знімати знамениті сцени з кров’ю?
Саммер Х. Говелл: Загалом робота на майданчику була для мене справжньою мрією. Я люблю казати, що сама це притягнула, і справді в це вірю, тому що багато веду щоденник і пишу. Я писала про те, що хочу працювати зі щирими людьми, які прагнуть створювати чудове мистецтво і водночас добре проводити час. І мені здається, саме це я й отримала.
Я завжди пишу в теперішньому часі, ніби все це вже відбувається, і зрештою воно справді сталося. На майданчику ми намагалися зберігати легку атмосферу, адже знімали дуже похмурий серіал, тому постійно жартували й веселилися.
А потім я стояла під тим відром із кров’ю і мала повністю залишатися в моменті. Навіть знаючи, що зараз станеться, я не могла ані моргнути, ані поворухнутися. Моє положення мало бути дуже точно зафіксоване. До моєї голови опускали тенісний м’яч і направляли лазер на його верхівку, щоб визначити точну позицію, адже в нас було лише близько трьох спроб вилити на мене всю цю кров.
Сцена випускного була справжнім гарячковим сном. Але весь цей досвід повністю змінив моє життя, і я не змінила б у ньому нічого.
Ви робили всі три спроби поспіль чи це відбувалося наприкінці знімального дня, а потім вам доводилося все відмивати?
Саммер Х. Говелл: У нас було приблизно два дні знімання сцени випускного без крові, а наприкінці одного з них її вперше вилили на мене. Наступного дня ми повторили це ще двічі. Тож щоразу мені доводилося повертатися до того самого вигляду. На диво, у мене навіть було трохи вільного часу, поки команда готувалася до наступного дубля.
А в усі інші дні щоранку я буквально з ніг до голови була в цьому «кривавому наметі», як вони його називали, «намет Декстера». Уся підлога була застелена пластиком. Команда працювала в рукавичках і захисних костюмах, щоб не забруднитися. Я надягала захисні окуляри, і вони дуже ретельно наносили на мене кров. Вони були чудові.
Крові було справді дуже багато. Щоранку я проводила там приблизно 40 хвилин — трохи медитувала чи робила щось подібне, поки мене готували, — а потім ішла працювати.
Як ви відновлювалися між сценами в такі знімальні дні? Чи взагалі залишався час, щоб розслабитися?
Саммер Х. Говелл: Так, час був. Наша робота дуже часто полягає в тому, щоб кудись поспішати, а потім довго чекати. Тож вільного часу вистачало. І на цьому проєкті було дуже легко знайти своїх людей на майданчику.
Я багато часу проводила біля DJ-пульта з одним із моїх улюблених продюсерів. Сиділа на пластиковому стільці, який чомусь був накритий ще одним шматком пластику. Наче цей стілець за жодних обставин не мав забруднитися кров’ю. Не знаю.
Але ми постійно намагалися триматися разом і знаходити одне одного, щойно випадала така можливість. Інші актори іноді приходили на майданчик навіть о третій ранку, хоча їм не потрібно було там бути, просто щоб підтримати мене й одне одного. Це було справді дуже круто.
Очевидно, що ви обидві дуже багато працювали над своїми ролями. Що під час знімання допомагало вам триматися обраного напряму й не втрачати персонажок?
Саманта Слоян: Майк почав із репетицій, що для телебачення досить незвично. Зазвичай у вас просто немає такої розкоші. Тож від самого початку ми трохи нагадували театральну трупу.
Думаю, нам допомагало те, що всі були по-справжньому залучені й віддані історії, яку ми розповідали. А підготовка Майка просто не має собі рівних. Вона майже надприродна. У нього настільки чітке бачення, усе розплановано до найменших деталей, але це зовсім не обмежує. Навпаки, залишає багато простору для гри.
Водночас він настільки зосереджений на самій історії, що постійно повертає тебе до неї. Кожен день починався з пояснення, що ми зніматимемо, що відбулося до цього, що станеться після і в якій точці сюжету ми зараз перебуваємо. Він постійно нагадував нам, яке місце сцени цього дня займають у загальній історії.
Тому для мене все було досить легко: такий підхід фактично закладений у сам спосіб його роботи.
Саммер, значна частина історії Керрі побудована на тому, що спочатку вона переживає травму внутрішньо, а згодом та проявляється фізично. Як ви з Майком працювали над тим, щоб показати її телекінетичні здібності й фізично передати на екрані наростання емоцій?
Саммер Х. Говелл: Думаю, зрештою ми вирішили, що рухи Керрі стають більш граційними, коли вона використовує свої здібності. На початку, поки вона тільки вчиться, це трохи нагадує Marvel: вона ще не до кінця розуміє, як саме керувати своєю силою, не знає власного стилю.
Але до випускного все вже інакше. Це вже: «Я тренувалася для цього». А я така: «Знищіть ці телефони». Ми багато про це говорили. Я сама дуже емоційна, тому мені подобається працювати з такими сценами й використовувати власну чутливість та емоції, щоб краще відчути Керрі.
Наскільки добре ви знали першоджерело і як готувалися до ролей після того, як вас затвердили?
Саммер Х. Говелл: Власне, саме цей проєкт став моїм першим справжнім знайомством із «Керрі», що для мене досі неймовірно. До цього я, напевно, бачила лише знамените фото Сіссі Спейсек у крові з тим самим поглядом, тож розуміла, що цей образ варто певною мірою врахувати.
Але я дуже зраділа, що не бачила фільму. Цю історію вже стільки разів екранізували. Коли я отримала матеріали для прослуховування, сама подумала: «Навіщо? Навіщо ми знову це робимо?» Але потім побачила, що Майк робить із цією історією у сценарії, і це мене дуже захопило. Я зрозуміла, що матиму можливість створити власну Керрі.
Коли я отримала роль і ми вперше поговорили, я запитала Майка, чи хоче він, щоб я додатково вивчала попередні версії. Він відповів, що йому подобається те, що я вже роблю, і що я маю створити власну версію персонажки.
А тепер я вже подивилася фільм і прочитала книжку. Це було дуже дивно, спочатку повністю зняти серіал, а вже потім побачити джерела своєї персонажки й зрозуміти, звідки вона походить. Це божевілля.
Саманта Слоян: Я знала цю історію ще з дитинства. Я завжди любила фільми жахів, вони здавалися мені дуже захопливими, тож фільм я точно бачила ще малою. Книжку прочитала значно пізніше.
Невдовзі після того, як Майк запропонував мені роль, він запитав: «Що ти думаєш про “Керрі”? Що ти думаєш про Маргарет Вайт?» А потім розповів про своє бачення і про те, як хоче змінити стосунки між Маргарет і Керрі.
Це певною мірою звільнило мене від усього, що вже було зроблено раніше. Водночас мені хотілося віддати належне акторкам, які грали Маргарет до мене, і пам’ятати, якими були їхні героїні — вибуховими, динамічними, захопливими, сміливими, яскравими. Я хотіла, щоб усе це залишилося і в нашій версії, навіть попри те, що ми змінили саму основу персонажки.
Цікаво, що в певному сенсі дух цих персонажок залишається вірним оригіналу, але в багатьох інших аспектах вони дуже відрізняються. І, враховуючи, що ми переносимо цю історію в сучасність, мабуть, так і має бути.
Чи було щось у книжці, що ви сподівалися побачити в цій версії, але чого зрештою в серіалі не виявилося?
Саммер Х. Говелл: А, чого немає… Я якраз хотіла поговорити про ген телекінезу — про те, як ми раді, що він є в цій версії і що в нас з’являється більше жінок із надздібностями. Сподіваюся, у майбутньому ми зможемо розвинути цю тему. Але що саме не увійшло?..
Саманта Слоян: Не знаю. Я була дуже рада, що в серіалі залишили камені, які падають на будинок.
Саммер Х. Говелл: Так! Вони там є!
Саманта Слоян: Мабуть, я настільки зраділа цьому, що зараз навіть не можу згадати нічого, про що шкодувала б через те, що цього немає в серіалі. Та й роман Стівена Кінга насправді досить короткий, тож у восьмигодинному серіалі було достатньо простору, щоб багато чого з нього зберегти.
Якщо я правильно пам’ятаю — сподіваюся, що не помиляюся, — книжка починається зі згадки про камені, які падають на будинок. Принаймні саме цей епізод мені дуже запам’ятався. І коли я згадувала фільм Де Пальми, думала: «О, а цього ми там не побачили».
«Керрі» була написана понад 50 років тому, а серіал переносить цю історію у світ соціальних мереж, кібербулінгу та сучасних технологій. Що, на вашу думку, найбільше змінилося в Керрі та Маргарет у новій версії? А що мало залишитися незмінним, щоб ця історія й сьогодні залишалася «Керрі»?
Саммер Х. Говелл: Безумовно, змінилися самі стосунки між ними, адже тепер в їхній основі — любов. І зрештою це робить історію ще болючішою для глядача, а стосунки Керрі й Маргарет — ще складнішими. Їм доводиться пізнавати одна одну за дуже важких обставин, майже не маючи часу осмислити те, що відбувається. Здебільшого вони просто реагують на події.
Саманта Слоян: Ми також додали смерть Ральфа, батька Керрі, тож вони обидві переживають ще й цю втрату. А незмінним мало залишитися те, що Керрі й Маргарет — дві сторони однієї медалі. Вони дивляться на світ із зовсім різних позицій і не здатні порозумітися.
Мені здається, Керрі все ж намагається зрозуміти матір і побачити світ її очима. Натомість Маргарет не здатна поступитися власними переконаннями й залишитися відкритою до іншого погляду — і це те, що мало залишитися незмінним.
Саммер Х. Говелл: І ще булінг нікуди не зник. Минуло понад 50 років, а він досі існує. Ба більше, через соціальні мережі ситуація лише погіршилася. Моє покоління, по суті, запрограмоване на залежність від них, тому нам самим доводиться вчитися відкладати телефони.
Тепер будь-хто може зв’язатися з тобою будь-коли, а отже, булери можуть переслідувати тебе навіть удома. Від них уже не сховаєшся, просто зачинивши за собою двері.
Що, на вашу думку, цей серіал може сказати про те, чому підлітки поводяться жорстоко одне з одним і як дорослі можуть або зупинити це, або, навпаки, зробити ситуацію ще гіршою?
Саманта Слоян: Якщо подивитися на це з боку дорослих, які не росли в такому середовищі, усе дуже складно. Їм важко по-справжньому зрозуміти, що переживають сучасні підлітки. Думаю, дорослі можуть почуватися дуже безпорадними, тому що часто просто не знають, які орієнтири дати своїм дітям.
У нашій історії це добре видно на прикладі Маргарет. Вона сама цього не усвідомлює, але ми бачимо, як соціальні мережі затягують її так само, як і всіх інших. У світі, де вони, на мою думку, насправді дуже ізолювали нас одне від одного, раптом з’являється це захопливе відчуття: тебе бачать, тебе слухають, ти комусь подобаєшся. Для людей це стало настільки важливим, що вони відчайдушно прагнуть цього відчуття.
Саммер Х. Говелл: А чому підлітки поводяться одне з одним саме так? Якщо чесно, це сумно, але певною мірою природно. Ніхто з них іще до кінця не знає, ким є, усі тільки намагаються в цьому розібратися. І це складно.
Ти можеш поводитися жорстоко з іншими, щоб захистити себе або вписатися в компанію. І хочеться сподіватися, що це не твоя справжня сутність. Просто в тебе ще не було достатньо часу — зокрема часу наодинці із собою, — щоб зрозуміти, хто ти.
Коли ви запитуєте, як дорослі можуть зробити ситуацію ще гіршою, я постійно думаю про Маргарет у сцені в школі.
Саманто, ваша героїня Маргарет сприймає дорослішання Керрі та її прагнення до незалежності як загрозу. Наскільки важливим для вас було те, що за релігійними переконаннями Маргарет може стояти ще й страх матері стати непотрібною, втратити контроль над донькою, навколо якої вона побудувала все своє життя?
Саманта Слоян: Думаю, сприйняття сексуальності як морального розкладу значно сильніше виражене в книжці та фільмі Де Пальми. Тут, як мені здається, усе більше пов’язане з тим, що Маргарет протягом 15 років тримала Керрі осторонь від світу. У кабінеті директора вона прямо говорить: «Керрі — дитина, і саме я вирішую». Тобто: «Я визначаю, що вона знає і коли вона про це дізнається».
Майк теж говорив про контроль. Думаю, тут справа саме в ньому. Маргарет настільки не хоче дозволити Керрі подорослішати, що перша менструація і початок статевого дозрівання стають для неї дуже конкретним доказом: донька дорослішає. І це лише початок.
Мені також здається, що ця Маргарет дуже добре усвідомлює, наскільки Керрі відрізняється від неї. Тут є певна паралель між змінами у твоєму тілі, яких ти не розумієш, і відчуттям, що тобою починає керувати щось, чого ти сама не здатна повністю контролювати.
Історію Керрі вже не одне покоління читає і переосмислює з феміністичної перспективи. Що для вас означало працювати з цією історією сьогодні й додавати до неї власний жіночий досвід?
Саммер Х. Говелл: Вдячність і гордість. Не щодня випадає можливість розповідати таку історію про жінок. Для мене це справді велика честь. І я думаю, що серіал порушує багато тем, про які не завжди комфортно говорити, і змушує над ними замислитися — наприклад, про дорослішання чи першу менструацію.
Саманта Слоян: Так. Є речі, цінність яких по-справжньому розумієш, лише коли сам їх відчуєш. Для мене однією з них стала можливість працювати серед надзвичайно талановитих жінок у різних сферах кіновиробництва, творити разом і відчувати їхню підтримку. Так і має бути.
Чи є в «Керрі» приховані відсилання до попередніх робіт Майка Фленеґана, на які варто звернути увагу?
Саманта Слоян: О, так. Одразу можу згадати два. Хоча тепер мені трохи ніяково, я ж просто розповідаю вам, куди дивитися.
На самому початку, коли соціальна працівниця приходить до будинку Вайтів, можна помітити знайомі червоні двері — вони з «Привидів будинку на пагорбі».
А похоронне бюро, де кремують Ральфа, ви вже могли бачити в «Житті Чака». Там працює герой Карла Ламблі.
Чи вдалося вам забрати щось зі знімального майданчика на пам’ять?
Саманта Слоян: У мене залишилася чашка — та жахлива чашка зі сцени, в якій Маргарет мучить Керрі. Я забрала її додому.
Саммер Х. Говелл: А в мене вдома висить одна із суконь із випускного, залита кров’ю. Ще я забрала тіару, туфлі й іншу пару туфель — тих, що спадали з моїх ніг, бо були завеликі й усі вкриті дитячою присипкою. Майк навчив мене зберігати речі зі знімання.
Я дуже сподіваюся, що цього року на Гелловін ми побачимо багато образів Маргарет і Керрі.
Саманта Слоян: О, це було б чудово. Я хотіла б побачити багато парних образів матерів і доньок.
А що зі свого особистого досвіду ви привнесли у своїх персонажок?
Саммер Х. Говелл: Я багато думала про час, коли сама закінчувала школу, я вже трохи про це розповідала. Мені було важливо передати Керрі щось із власного досвіду й власних переживань. Для мене ця роль справді стала здійсненням мрії.
Саманта Слоян: Бути частиною історії, яку я знаю майже все життя, було неймовірно. І, як я вже казала, я додала в цю роль власний досвід доньки.
А ще, якщо чесно, власний страх перед світом. Він часто здається хаотичним і страшним, і часом виникає відчуття, що з кожним днем стає лише страшніше.
Тому я багато в чому розумію Маргарет. Іноді й сама думаю: може, мені просто переїхати в хатину кудись трохи далі від усього? Тож її бажання відгородитися від світу, щоб захистити себе, мені дуже зрозуміле.
