Спецпроєкт DIVOCHE.MEDIA
Аналогове життя жінок
Одна купує лайм за 200 гривень, інша колекціонує старі фотографії незнайомців, третя зберігає малюнки, які ніколи не показує назагал. Це спецпроєкт «Аналогове життя жінок», і тут ми розповідаємо про захоплення, дивні покупки, творчі невдачі та заняття, які приносять задоволення незалежно від того, чи побачить їх хтось інший.
Кулінарна блогерка та журналістка Настя Іванцова добре пам’ятає той лайм. Вона знайшла його на Столичному ринку в Києві, заплатила десь 200 гривень, а потім кілька днів вигадувала, що ж із ним приготувати.
Це був не простий лайм, а кафірський — невеликий цитрус із незвичним, майже парфумним ароматом, листя якого часто кладуть у тайські страви. З листям фрукта вона працювала й раніше, але сам плід трапився їй уперше, і вона вирішила використати цю нагоду максимально.

«Мені хотілося з нього витягти максимально багато смаку, щоб я відчула, чим він відрізняється від звичайного лайма. Я використовувала його цедру, робила з ним коктейлі. Такий маленький, але я спробувала з ним приготувати три різні позиції».
Настя Іванцова
кулінарна блогерка та журналістка
Раціональною таку покупку не назвеш. Але Настя і не рахувала: їй було цікаво знайти і дослідити незнайомий смак та отримати задоволення від самого процесу. Навіть якщо результатом стали лише кілька коктейлів.
Ми звикли, що навіть захоплення мають приносити користь: допомагати відпочивати, покращувати здоров’я, розвивати навички або, в ідеалі, ставати додатковим джерелом доходу. Соцмережі додали до цього ще одну можливість: перетворювати майже будь-яке заняття на контент, а власні інтереси поступово робити частиною публічного образу.
Але що відбувається з нашими захопленнями, коли ми перестаємо думати про результат?
Чи можемо ми дозволити собі витратити кілька годин на малюнок, який ніхто не побачить? Купити красиву й абсолютно не практичну річ? Або ж займатися чимось, що в нас не дуже добре виходить, але приносить масу задоволення?
Для спецпроєкту спільно з брендом Jägermeister DIVOCHE.MEDIA запросило шістьох жінок із різних творчих середовищ поговорити про те, що приносить їм задоволення поза роботою та соцмережами. Художниця Надя Харт зустрілася зі стилісткою Поліною Солтис, фронтменка гурту «Розлючений клітор» Юля Мантикора з авторкою блогу Vintage Kyiv Guide Вікторією Клименко, а дизайнерка шкіряних сумок Дар’я Озерянко — з кулінарною блогеркою та журналісткою Настею Іванцовою.
Пара 01

×

Пара 02

×

Пара 03

×

Вони знайомилися, ставили одна одній запитання, показували улюблені речі, готували коктейлі та ділились тим, для чого жодній із них не потрібен інтернет.
Речі, які не обов’язково мають бути практичними
У стилістки Поліни Солтис є топ, який вона називає «люстрою». Він зроблений із деталей, схожих на кришталеві підвіски зі старих люстр, досить важкий і навряд чи на щодень. Вона придбала його, побачивши рекламу, і зовсім не переймається тим, що можливостей одягнути таку річ у повсякденному житті небагато.

Для людини, котра професійно працює з одягом, гардероб не обов’язково має складатися лише з речей, які легко комбінувати й регулярно носити. За словами стилістки, іноді достатньо того, що певний предмет викликає сильну емоцію, подобається своєю дивакуватістю або дозволяє хоча б ненадовго приміряти зовсім інший образ.
Поліна розповідає і про взуття, яке дуже дратує одну з її подруг. Та називає його «ugly shoes», а сама стилістка, добре знаючи про таку реакцію, іноді спеціально взуває цю пару на їхні зустрічі. У цьому є певна гра, адже одяг для неї — не лише професія чи спосіб мати гарний вигляд, а й можливість жартувати, провокувати та експериментувати з тим, як її сприймають інші.

У дизайнерки Дар’ї Озерянко інші стосунки з речами: вона не лише їх купує, а й створює сама, тому добре знає, скільки часу й роботи стоїть за кожним предметом.

«Я раніше скуповувала багато матеріалів, але, як правило, ти потім про них забуваєш, проходить момент. А нещодавно купила стрижений ворс кольору леопарда. І я подружці пошила на день народження чохол для ноутбука, а собі потім — маленький гаманець. Боже, скільки він мені дає радості!»
Дар’я Озерянко
дизайнерка шкіряних сумок
Вона зберігає в ньому косметичні дрібниці й щоразу тішиться, коли дістає його із сумки. Гаманець не став частиною великої колекції чи особливо важливим професійним досягненням, але, можливо, саме тому і приносить стільки задоволення: Дар’я зробила його для себе.

Фудблогерка Настя теж любить оточувати себе предметами, які нагадують про її захоплення, хоча її колекція має дещо незвичний вигляд. Вона носить перстень у формі помідора, кулон, схожий на оливку з перчиком, прикраси з маленькими скляними овочами та інші речі, які можна було б прийняти за мініатюрні їстівні натюрморти.

«Я із собою ношу невеличкі докази того, що я люблю. У мене вдома ще лежить величезний кулон у формі чайника, маленький срібний кулончик у формі келиха мартіні, й ще є намисто з намистинок, які ніби помідорки.
Настя Іванцова
кулінарна блогерка та журналістка
Для неї ці прикраси мають не лише естетичну цінність. Вони нагадують про заняття, яке майже завжди приносить їй радість, а ще — допомагають знайомитися з людьми.
«Я намагаюся обвішуватися цими харчовими красивими детальками, тому що, по-перше, це мені нагадує про одну частину життя, яка мене найчастіше не підводить, — їжу. Бо їжа мене зазвичай радує. По-друге, з цього дуже класно починати розмову. Це такий айсбрейкер. Мені кажуть: “Ой, у тебе такі красиві помідори”. А знаєте, де найкращі помідори? Їдьте на Виноградар, там є ринок і там є тьотя Альона», — ділиться блогерка.
Іноді любов до певного заняття поступово змінює не лише те, як ми проводимо вільний час, а й те, на що звертаємо увагу, які місця відвідуємо та з ким знайомимося. Ось і для Насті звичайний похід на ринок може перетворитися на невелику пригоду, а помідор на пальці — на привід для розмови з незнайомою людиною.
Дар’я Озерянко та Настя Іванцова
Аналогове життя жінок. Епізод 1
Малювати, щоб ніхто не побачив
Художниця Надя Харт показує скетчбук із малюнками, які зазвичай залишаються поза її соцмережами. На відміну від професійних робіт, ці ескізи не обов’язково мають відповідати її звичній техніці, складатися в завершену серію чи подобатися аудиторії. Вона створює їх насамперед для себе, хоча і зізнається, що показувати такі роботи іншим їй незвично.

«Це моє хобі, більше про саму рефлексію. Тому я дуже соромлюся виставляти їх в Instagram або на публіку».
Надя Харт
художниця
Для професійної художниці це досить цікаве розмежування: заняття, яке стало її роботою, водночас залишається способом провести час наодинці із собою, але лише тоді, коли зникає потреба демонструвати результат.

Під час розмови з Поліною Надя також згадує, наскільки реальний процес малювання відрізняється від того, що ми зазвичай бачимо на фотографіях художників. Для Instagram можна обрати красивий ракурс, відповідний одяг і позу, в якій робота над картиною матиме естетичний вигляд. Насправді ж найважливіше — сісти так, щоб було зручно, навіть якщо це зовсім не схоже на образ художниці з красивого відео.

Дар’я Озерянко, яка щодня працює з матеріалами й створює речі на замовлення, теж розповідає про бажання займатися творчістю без конкретного завдання. Уже пів року під її ліжком лежить велика коробка пастелі, яку вона давно хоче дістати, розкласти всі кольори й просто щось намалювати.
Особливо дизайнерка любить колажування та творчі щоденники, в яких можна поєднувати різні матеріали, вирізати картинки, наклеювати їх, домальовувати деталі й поступово створювати композиції, навіть не знаючи наперед, якими вони будуть.

«Для мене джорналінг дуже працює. Це твій акт творчості, який тебе ні до чого не зобов’язує. Ти постійно пропрацьовуєш страх помилки “знаєш, це якось неправильно”. У сенсі “неправильно”? Це твій щоденник, ти тут можеш робити що завгодно. І це дуже класно працює, коли ти боїшся експериментів, втомилася чи перестала собі довіряти».
Дар’я Озерянко
дизайнерка шкіряних сумок
Настя, почувши це, згадує, що вже придбала спеціальний штамп, яким можна вирізати картинки у формі поштових марок. Поки що вона просто збирає зображення, які їй сподобалися протягом останніх місяців, і не зовсім розуміє, що робитиме з ними далі.
Дар’я ж переконує, що це і є початок творчого процесу: спочатку людина просто помічає кольори, форми й зображення, які її приваблюють, а згодом починає знаходити між ними зв’язки, поєднувати їх і створювати власні історії.

У цій розмові особливо цікаво те, що обидві героїні вже мають заняття, які потребують творчості, професійних навичок і постійного пошуку нових ідей. Проте у вільний час вони знову повертаються до схожих процесів, тільки без дедлайнів, замовників і необхідності отримати результат, який можна продати чи показати.
Вірогідно, саме ця можливість — нічого не доводити — і відрізняє захоплення від роботи, навіть коли йдеться про одне й те саме заняття.
Надя Харт та Поліна Солтіс
Аналогове життя жінок. Епізод 2
Можна не вміти готувати меренги. І забувати слова на концертах
Настя багато готує, цікавиться продуктами і любить експериментувати зі смаками, але є одна категорія страв, яка їй ніяк не піддається. Це десерти на основі збитих білків, передусім — меренги.

«У мене падали білки́ у мене відшаровувався цукор, у мене воно падало в духовці, перегорало, недопікалося. Я в якийсь момент просто змирилася, що це не моє. Що б я не робила, от щось одне в мене не виходить. Я така: добре, просто буду знати, що всі оці безе, меренги, лаймові пироги з шапками — їх просто купую, відпускаю від себе цю ситуацію назавжди».
Настя Іванцова
кулінарна блогерка та журналістка
У цій історії немає звичного повороту, коли після десятків спроб героїня нарешті знаходить ідеальний рецепт і доводить, що наполегливість перемагає все. Настя просто вирішила, що любити кулінарію не означає обов’язково вміти готувати кожну страву, а деякі десерти цілком можна залишити професійним кондитерам.

Музикантка Юля з фемпанк-гурту «Розлючений клітор» теж добре знає, що навіть улюблене заняття не завжди виходить так, як планувалося. Під час одного з виступів свого іншого музичного проєкту «Фурія» вона забула значну частину тексту, але змогла імпровізувати так, що публіка, за її словами, майже нічого не помітила.

«І після такого виходиш, у тебе адреналін, ти думаєш: як класно, офігенно. Але коли в моменті ловиш себе на сцені, що взагалі невлад граєте, думаєш: просто жесть. Але люди скачуть, їм так весело, так класно. Бо вони просто прийшли відірватися».
Юля Мантикора
фронтменка гурту «Розлючений клітор»
Для Юлі важливо, щоб виступ залишався живою подією, у якій є місце для несподіванок, помилок та імпровізації. Глядачі можуть не помітити забутих слів, але добре відчувають енергію музикантів, і саме заради цього багато хто приходить на концерти.

Це не означає, що професійна майстерність не має значення, але дозволяє подивитися на неї трохи інакше: навіть якщо щось пішло не так, вечір не обов’язково зіпсований, а невдалий момент згодом може стати історією, яку найприємніше згадувати.
Юля Мантикора та Вікторія Клименко
Аналогове життя жінок. Епізод 3
Старі фотографії, секретні місця й нові знайомства
Авторка Vintage Kyiv Guide Вікторія захоплюється вінтажними речами, історією міста й колекціонуванням старих фотографій. Нещодавно вона вирішила зосередитися на світлинах, зроблених саме в київських фотоательє, і швидко зрозуміла, що таке колекціонування потребує значно більше часу й терпіння, ніж може здатися.
Старі фотографії можна знайти на барахолках, у приватних колекціях і серед речей, які люди продають після переїздів або розбирання родинних архівів. Деякі продавці не знають, що саме потрапило їм до рук, інші, навпаки, добре розуміють цінність знахідок і встановлюють відповідні ціни.

Є в авторки Vintage Kyiv Guide й інша пристрасть — знаходити маловідомі куточки міста, які ще не стали популярними серед туристів і користувачів соцмереж. Одне з таких місць вона називає «Київським Парижем», але не поспішає розкривати точну адресу.
Коли Юля запитує, що з минулого, крім одягу й речей, Вікторія хотіла б повернути в сучасне життя, вона згадує традицію мистецьких та інтелектуальних салонів — домашніх зібрань, на яких люди обговорювали літературу, мистецтво, політику та історію.

«Напевно, хотілося б повернути традицію салонів. Це коли збиралися разом у когось у квартирі однодумці та обговорювали якісь історичні події або мистецтво. По суті, це квартирники, але, напевно, трохи з іншою естетикою. Міг бути театральний салон, мистецький, якийсь історичний чи політичний салон».
Вікторія Клименко
авторка блогу Vintage Kyiv Guide
Водночас героїня згадує, що історично такі зібрання були пов’язані й із обмеженим доступом жінок до формальної освіти. Сьогодні ж, на думку Вікторії, вони могли б мати зовсім іншу мету — створювати простір для розмов і знайомств, у якому люди зустрічаються завдяки спільним інтересам.

Юля підтримує цю ідею, хоча й зауважує, що подібні зустрічі легко можуть перетворитися на ще один спосіб продемонструвати власний статус. Вона згадує, що іноді найцікавіші розмови виникають зовсім випадково — наприклад, коли п’ятеро людей опиняються разом у барі й починають сперечатися про мистецтво чи політику.

«У нас уже двоє є. Ще декілька людей — і вже салон».
Вікторія Клименко
авторка блогу Vintage Kyiv Guide
І хоча вони щойно познайомилися, до кінця розмови дівчата вже мають спільні плани. Без телефонів.
Життя без телефону — не обов’язково життя без інтернету
Було б зручно завершити ці історії висновком про те, що всі наші проблеми починаються зі смартфонів, а для щастя достатньо видалити Instagram і повернутися до аналогових занять. Але самі героїні навряд чи погодилися б із таким простим рецептом.
Поліна любить грати в приставку, Надя знаходить натхнення в онлайн-архівах української культури, зокрема в історіях акторок театру «Березіль», а для Юлі соцмережі залишаються важливим способом розповідати про свою музику й знаходити нових слухачів.
Коли під час розмови її запитують, що вона обрала б — виступ перед сотнею людей наживо чи сто тисяч переглядів під відео, — музикантка без вагань обирає другий варіант.

Юля пояснює, що в її музичному середовищі живих виступів вистачає, але хотілося б залучити ширшу аудиторію, яка ще не знає про гурт. Сто тисяч переглядів могли б допомогти з цим значно краще, ніж черговий невеликий концерт, адже частина людей, які вперше почують її музику онлайн, згодом, можливо, прийде й на живий виступ.
У цьому немає суперечності. Інтернет може допомагати знаходити однодумців, дізнаватися про нові місця, досліджувати історію і ділитися творчістю, а живі зустрічі — давати те, чого не завжди можна досягти через екран.
І, можливо, питання навіть не в тому, скільки часу ми проводимо в телефоні, а в тому, чи залишаємо собі можливість робити щось без потреби документувати кожен момент, демонструвати результат або отримувати схвалення інших.
Наприкінці розмови Юлю та Вікторію запитали, що вони зроблять сьогодні, якщо після запису не будуть брати в руки телефон. Тож обидві вирішили прогулятися Києвом, випити кави й, можливо, пошукати старі фотографії біля сміттєвих баків.

Вони домовляються про прогулянку, якої ще пів години тому не було в планах жодної з них.
І це, мабуть, найцікавіший результат цього запису: дві незнайомі дівчини знаходять спільне захоплення, вигадують невеличку пригоду й вирішують провести разом ще трохи часу.
А чи з’являться фотографії цієї прогулянки в Instagram, уже не так важливо.
Матеріал створено в межах спецпроєкту DIVOCHE.MEDIA «Аналогове життя жінок» у партнерстві з Jägermeister та Eter Agency.
Надмірне вживання алкоголю шкодить вашому здоров’ю · 18+